Щоб зменшити опір українського народу та посилити прорадянські настрої в Україні, В. Ленін вже в грудні 1919 р. вважав за потрібне, щоб ЦК російської комуністичної партії більшовиків прийняв таку резолюцію: "Неухильно проводячи принцип самовизначення націй, ЦК вважає за необхідне ще раз підтвердити, що РКП стоїть на позиції визнання самостійності УРСР". Далі читаємо: "1. РСФСР і УРСР входять між собою у військовий і господарчий союз, тому для кращого здійснення зазначеної мети обидва уряди оголошують об'єднаними такі комісаріати: перше — військових і морських сил, друге — Вищу раду народного господарства, третє — зовнішнього торгу, четверте — фінансів, п'яте — праці, шосте — шляхів, сьоме — пошт і телеграфу.

Отже, ще за два роки до широко рекламованого так званого Союзного договору 1922 р. радянську Україну позбавили всіх ознак реального суверенітету, забравши армію і флот, управління економікою і зовнішньою торгівлею, фінанси, можливість розпоряджатися трудовими ресурсами, шляхами і навіть засобами зв'язку. Цей нерівноправний, підневільний і колоніальний договір підписали представники РСФСР В. Ленін та Г. Чичерін і представник УРСР X. Раковський.

Проти підписання цього договору на V Всеукраїнському з'їзді Рад в лютому 1921 р. виступили ліві есери. Член ЦК УКП Михайло Авдієнко домагався на з'їзді повного відокремлення УРСР від РСФСР, зачитав проект резолюції про недовір'я урядові, але її не було прийнято.

Таким чином, у 1922 р. Україна підійшла до підписання нового договору як колонія. Вона не могла передати новоутвореному Союзові те, чим уже не володіла. Відбулося фактичне злиття загальнофедеративних структур з органами Російської Федерації. До того ж зв'язки національних республік з РСФСР розвивалися у напрямі їх поступового поглинання.

Зважаючи на певне невдоволення республіканських партійних комітетів, ЦК більшовицької партії змушений був створити у серпні 1922 р. комісію, яка працювала над вдосконаленням стосунків між республіками.

Через важку хворобу В. Ленін обмежено брав участь у дебатах, що розгорнулися. Тому Й. Сталін — комісар у справах національностей і генеральний секретар ЦК більшовицької партії — відігравав основну роль. Він запропонував комісії проект "Про взаємини РСФСР із незалежними республіками", в якому пропонував республікам увійти до Російської Федерації. Для забезпечення їхніх інтересів Сталін пропонував культурну автономію. Це викликало хвилю протестів неросійських більшовиків. Дехто з українських комуністів кваліфікував це як російський шовінізм. Увесь ЦК грузинської комуністичної партії на знак протесту подав у відставку.

В. Ленін зумів втрутитись у роботу комісії, виступивши з критикою проекту Й. Сталіна, і запропонував ідею федерації, вважаючи необхідним надати кожній республіці право вільного виходу із "союзу рівних". Але це була фікція. Республіки могли вийти з Союзу тільки за згодою Комуністичної партії. Сама ж побудова партії як інструменту влади не могла гарантувати збереження суверенітету республік. Партія була організацією високоцентралізо-ваною, переважно російською, центр її був у Москві. Тому ленінський план створення Союзу мав чисто формальний, декларативний характер, що не міг гарантувати реального суверенітету України та інших республік.

VII Всеукраїнський з'їзд Рад, який почав роботу 10 грудня 1922 р., звернувся до з'їздів Рад усіх республік із закликом негайно розпочати законодавче оформлення СРСР.

Через кілька днів, ЗО грудня 1922 р., відбувся І з'їзд Рад СРСР. Було обрано ЦВК СРСР і чотирьох його голів, від України — Г. Петровського.

Раніше було прийнято вважати, що ЗО грудня 1922 р. затвердили Союзний договір як правову основу новоствореного СРСР. Але це не так. Договір про утворення СРСР затвердили лише загалом. Його повинен був доопрацювати ЦВК разом із урядами республік. Тільки після цього, тобто після внесення доповнень і змін, договір мали ввести в дію — спершу на наступній сесії ЦВК СРСР, а остаточно ратифікувати на II з'їзді Рад СРСР. Лише після всіх цих заходів проект договору мав перетворитися у справжній Договір про утворення СРСР. 23 травня 1923 р. на об'єднаному засіданні Президії ЦВК і РНК УСРР було розглянуто й прийнято з поправками проект Союзного договору, який подали комісії. Український

проект договору передбачав розширення суверенних прав республік, що входили в Союз.

На початку червня 1923 р. проект УРСР було передано в Москву. Під час розгляду його різко критикували Сталін та його оточення. Керівництво республіки і особливо X. Раковського звинуватили в конфедералізмі. Український варіант договору не взяли до уваги.

Прийнятий без урахування думки української сторони Союзний договір був наскрізь пройнятий центризмом. Тринадцята його стаття проголошувала: "Декрети і постанови РНК СРСР обов'язкові для всіх союзних республік і беруться до виконання безпосередньо на всій території Союзу". У компетенції союзних республік і, зокрема України, залишалися внутрішні справи, юстиція, освіта, землеробство, охорона здоров'я, соціальне забезпечення.

Жорстока централізаторська тенденція, що посилювалася в умовах тоталітарного режиму, вела до обмеження і так куцих прав союзних республік, які об'єдналися в Радянському Союзі. Проте сам факт існування та визнання Української Соціалістичної Радянської Республіки з чітко окресленою територією, своєю адміністрацією, центром, апаратом, можливістю розвивати культуру, мову, літературу створював певні умови для національно-культурного відродження українського народу.

Література

1. Голод 1932—1933 років на Україні: очима істориків* мовою документів. — 1991.

2. Голубничий В. Причини голоду 1932—1933 // Вперед. — Мюнхен, 1958. — № 10.

3. Гонтар О. Деякі питання міжнаціональних відносин на Україні в 20-ті роки // УІЖ. — 1991. — № 7.

4. Данилейко В., Касьянов Г., Кульчицький С. Сталінізм на Україні: 20—30 роки. — К., 1991.

5. Кульчицький С. Ціна "великого перелому". — К., 1991.

6. Кульчицький С. 1933: Трагедія голоду. — К., 1989.

7. Курс лекцій з історії України та її державності. — Л., 1997.

8. Лавріненко Ю. Розстріляне відродження: Антологія 1917— 1933: Поезія. Проза. Драма. Есей. — К., 2002.

9. Мейс Д. Політичні причини голодомору в Україні (1982— 1933 рр.) // УІЖ. — 1995. — № 1.

10. Ряппо Я, Система народної освіти України. — X., 1924.

11. Скрипник М, Вибрані твори. — К., 1991.

12. Стрельський Г., ТрубайчукА, Михайло Грушевський, його сподвижники й опоненти. — К., 1996.

13. Сувениров О, Всеармейская трагедия // Военно-исторический журнал. — 1989. — № 3.

14. Табачник Д., Розпальний В. Розстріляний округ // Київ. — 1989. — № 2.

15. Шаповал Ю. Україна XX століття: особи та події в контексті важкої історії. — К., 2001.