взаємин Литви й Польщі з Тевтонським орденом. На початку 1410 р. 100-тисяч на литовсько-польська армія увійшла до Пруссії. Крім польських і литовських загонів та незначної кількості татарської кінноти, у її складі рухалися львівська корогва під блакитним з жовтим левом знаменом, перемиська — під блакитним з жовтим двоголовим орлом, холська — під зеленим з білим ведмедем між трьома соснами, три подільські — під білими з сонячними ликами, галицька — під білим з чорною галкою посередині. Участь у поході взяли також стародубська, київська, кременецька, мельницька, дорогочинська, берестейська та інші руські корогви. 14 липня 1410 р. під Грюнвальдом союзницька армія слов'янських народів ущент розгромила хрестоносців. Збройній експансії Тевтонського ордену на слов'янські землі було покладено край. Однак визначна перемога не зняла напруги між Польщею та Литвою.
Після Грюнвальдської битви посилилося прагнення литовських князів до державної незалежності від Польщі. Щоб остаточно не втратити Литву, Ягайло мусив піти на суттєві поступки Вітовту. У 1411 р. він передав великому князеві литовському відібране у Свидригайла в 1402 р. Західне Поділля й домігся відмови угорського короля від претензій на Галичину й Поділля. На сеймі в м. Городлі в 1413 р. між Литвою й Польщею було укладено нову унію. Городельська унія визнавала існування великокнязівського престолу в Литві. Але обрання великого князя мало контролюватися і затверджуватися польським королем. Литовські феодали-католики зрівнювалися в правах з польськими у вирішенні державних справ, у тому числі й обранні великих князів литовських і королів польських.
Городельська унія значно зміцнила становище Литви й Вітовта на міжнародній арені. Литовський князь знову звертає свій погляд на золотоординську проблему. При його підтримці до влади в Золотій Орді прийшла династія Тохтамиша, після чого Вітовту було неважко закріпитися на Півдні України і в Криму. Узбережжя Чорного моря між Дністром і Дніпром князь укріпив системою замків і міст: Хаджибей (нині Одеса, 1415), Каравул на Середньому Дністрі, Білгород і Чорногород на Дністровському лимані, Дашів (нині Очаків, 30-ті рр. XV ст.), св. Івана й митниця поблизу о. Тамані в пониззі Дніпра та ін. Зміцнювалися фортеці й у глибинних районах України. Здобуті землі Вітовт заселяв не тільки руським людом, а й насильно чи добровільно виведеними з місць, де вони жили, татарами, а також кабардинцями, черкесами та іншими вихідцями з Кавказу. Племінник Вітовта Сигізмунд Корибутович з б-тисячним загоном руських бояр мужньо воював на боці гуситів. Литовські війська зруйнували Рязанське й Тверське князівства, безпосередньо загрожували Московському князівству.
Разом з тим Городельська унія фактично позбавила руську аристократію сподівань на здобуття державної незалежності мирними методами. Тривало її відсторонення від вищих адміністративних посад та основних джерел збагачення.
На перше місце в управлінській системі висуваються знатні бояри. Зростала кількість середнього боярства за рахунок княжих дружинників та їхніх нащадків, а також багатих міщан і навіть селян. У цьому випадку вони звільнялися від різноманітних повинностей і зобов'язувалися відбувати військову службу. За це їм надавали різні за розмірами земельні ділянки, які мали назву земель-служб. Кожен з таких бояр мав виступати "оружно й кінно" на війну за першим покликом властей, інакше в нього відбирали земельні наділи. Власник невеликої за розміром землі-служби вирушав у похід тільки "персоною власною", без помічників, зате на бойовому коні й у лицарському обладунку. Хто мав більше восьми земель-служб, той виставляв вісім озброєних вершників, які називалися почтом. Бояри здійснювали прикордонну службу, охороняли порубіжні землі від нападників — невеликих татарських загонів, брали участь в обороні місцевих замків тощо. Великі бояри щодалі більше усували князів від управлінського керма. До привілейованого стану наполегливо рвалися також міщани, що тільки посилювало невдоволення знаті.
Ініціатором нового виступу проти Вітовта стали князь Дашко Острозький і Олександр Ніс. У 1418 р. вони зі своїми людьми напали на Кременецьку вежу й звільнили з ув'язнення Свидригайла. Повсталі оволоділи кількома замками на Волині, у тому числі й Луцьком. Але маса подільських і волинських князів та бояр не підтримала повсталих, і при наближенні литовських військ Свидригайло відійшов під захист угорського короля. Сигізмунд помирив Свидригайла з його братами й домігся для нього чернігівських земель. Кілька років сидів непокірний князь на далекій Чернігівщині, очікуючи свого часу. З ним чекала руська й православна литовська знать.
Література
1. Грабовецький В. Повстання під проводом Мухи. — Л., 1979. Грамоти XIV ст. — К., 1974.
2. Грушевський М. Історія України-Руси. — К., 1993. — Т. 4.
3. Густинская летопись // Полное собрание русских летописей. — СПб., 1848. — Т. 2.
4. Дашкевич Я. Україна на межі між Сходом і Заходом (XIV— XVIII ст.) // ЗНТШ. — 1991. — Т. 222.
5. Дашкевич Я. Ясир з України (XVI — I пол. XVII ст.) як істори-ко-демографічна проблема // Український археографічний щорічник. — К., 1993. — Вип. 3.
6. Крикун М. Адміністративно-територіальний устрій Правобережної України в XV—XVIII ст. — К„ 1993.
7. Крип'якевич /. Львівська Русь в І половині XVI ст.: Дослідження і матеріали. — Л., 1994.
8. Летописи белорусско-литовские // ПСРЛ. — М., 1980. — Т. 35.
9. Українські грамоти XV ст. — К., 1965.
10. Українська література XIV—XVI ст. — К., 1988.
11. Яковенко Н. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст. (Волинь і Центральна Україна). — К., 1993.