Нині українська громада все активніше бере участь у громадсько-політичному житті Канади. В 1971 р. федеральний уряд запропонував політику багатокультурності на державному рівні, а згодом аналогічні закони прийняли провінційні уряди. Для українців відкрилися нові можливості. Зросло представництво етнічних українців у провідних інститутах канадського суспільства, активнішою стала їхня участь у всіх сферах життя.

Після обрання у 1924 р. до федерального парламенту Михайла Лучковича 62 українці різних політичних поглядів стали членами вищого виборного органу в Оттаві. Деякі українці обіймали важливі посади в урядових кабінетах, а двоє з них — Рой Романов у Саскачевані та Лаврентій Дінур у Альберті — очолили політичні партії в провінціальних законодавчих органах. Інші українці добре зарекомендували себе в канадському сенаті й на державній службі всіх рівнів. У січні 1990 р. був призначений на посаду нового генерал-губернатора Канади Роман Гнатишин, представник другого покоління українських канадців.

Українців можна побачити на високих посадах у сфері бізнесу, юриспруденції, масової інформації та в інших галузях. Скажімо, Івана Сопінку в 1988 р. призначили членом Верховного суду. Чимало українських канадців здобули визнання в мистецтві, культурі, спорті. Наприклад, художник Василь Курилик примножив світову славу канадського мистецтва. Його чотири прекрасних панно не просто прикрашають інтер'єр канадського парламенту, а й символізують творчу силу українського селянина, який перетворив колишні хащі на родючі землі, що годують хлібом не тільки канадців, а й українців.

Взагалі, українська діаспора вписала в історію Канади яскраві сторінки. У скрутні часи українські емігранти та їхні нащадки були поряд з українцями на материнській землі. Ми бачили, як уболівали вони за долю України, допомагаючи їй усім, чим могли.

Однак з 1940-х рр. зв'язки з канадськими українцями були майже перервані. Лише з другої половини 80-х рр. становище поліпшилося. Тоді діаспора піднялася на підтримку України. Це й численні комітети сприяння Народному Рухові України, і фонди допомоги дітям Чорнобиля. Ми були свідками, коли літаквелетень "Руслан" доставив в Україну понад 200 тонн ліків, вітамінів, медичного обладнання більш як на 1 млн дол. для потерпілих від Чорнобильської аварії. Цей вантаж — подарунок української діаспори США й Канади. Перший крок у співробітництві з медичним персоналом дитячої лікарні № 9 м. Києва — ЗО тис. одноразових шприців — зробила українсько-канадська фірма "Кобза". Варто згадати лікаря з Торонто, українця за походженням, Тараса Мицика, який очолив громадський комітет організації гастролей до Канади артистів Театру опери й балету ім. Т. Шевченка. Усі збори від концертів передані у фонд "Діти Чорнобиля". Багато зробив для того, щоб гастролі стали успішними, торонтський бізнесмен українського походження Мирослав Івасиків. Словом і ділом підтримав цю добру справу єпископ католицької української церкви Торонто і Східної Канади Ізидор Борецький.

Було б перебільшенням твердити, що абсолютно всі вихідці з України, зокрема їхні нащадки, стають активними учасниками цього руху. Даються взнаки канадський менталітет, притаманний переважній більшості народжених у Канаді, а також непривабливий образ "офіційної України".

Однак, незважаючи на всі трансформації в етнічному середовищі, діаспора Канади своїм корінням тісно пов'язана з українським народом. Вона всіма силами прагне подати йому допомогу. У Канаді встановлено пам'ятники київському князеві Володимиру, Маркіянові Шашкевичу, Тарасові Шевченку, Лесі Українці, Василеві Стефанику, Іванові Франкові, а також пам'ятник жертвам голодомору 1932—1933 рр. На пам'ять про жертви Чорнобиля посаджено дуб. Символом української общини в Канаді стала величезна 20-метрова писанка у Вегревілі.

Значна частина українців жила у Великобританії та Франції. Союз українців у Велокобританії вважав, що кількість українців у цій країні на середину 80-х рр. становила 35 тис. осіб. Вони переважно компактно мешкають у Манчестері, Ноттінгемі, Бред-фарді, Лондоні та інших містах. Досі підтримують високий рівень національної ідентичності в поколіннях, народжених в Англії. Це стосується мішаних шлюбів, особливо тих із них, де матерями є українки.

Франція продовжує залишатися другою після Англії західноєвропейською країною, де живе порівняно численна колонія українських поселенців. З урахуванням природного приросту та еміграційних процесів на середину 50-х рр. вона налічувала до 40 тис. осіб. Згодом ця цифра трохи зменшилася й стабілізувалася на рівні 25—ЗО тис. осіб.

Кількісне зменшення українських емігрантів у Великобританії та Франції в 50-х рр. пояснюється насамперед переселенням частини з них за океан. Більшість емігрантів українського походження у Франції, як і в інших країнах, народилася вже за рубежем і зазнала асиміляційних впливів.

Щоб зберегти національну етнічну та культурну самобутність, українці у Великобританії та Франції створили досить широку мережу громадських організацій та установ. До них належить Союз українців у Британії (СУБ), Об'єднання українців у Великобританії (ОУВ), Український центральний громадський комітет у Франції (УЦГКФ) та Центральне представництво українців у Франції (ЦПУФ). Крім того, в цих країнах діє низка жіночих, молодіжних, культурологічних і просвітницьких організацій, які створили українські емігранти.

Активну громадську й культурну діяльність провадить, наприклад, жіночий гурток ім. Лесі Українки в Ковентрі, заснований ще у 1948 р. Працюють й інші гуртки. Вони приділяють особливу увагу проблемам вивчення молодшими поколіннями українців рідної мови, літератури та історії, що, безумовно; є одним із головних напрямів виховання етнічної самосвідомості й прищеплення культурних традицій народу. Навчально-виховні функції здійснюють суботні українські школи та дитсадки.

У Франції в українських суботніх школах вивчають не тільки українську, а й французьку мову. З 1952 р. українська мова офіційно затверджена для вивчення у Паризькому державному університеті східних мов і цивілізацій.

Важливим здобутком української діаспори стало відродження діяльності Наукового товариства ім. Шевченка (НТШ) як спадкоємця заснованої 1873 р. у Львові дослідницької установи з тією ж назвою. З 1947 по 1961 рр. президія НТШ перебувала у Мюнхені, а потім переїхала в Сарвель поблизу Парижа, де перебуває й тепер.

Ще в Мюнхені Товариство видало першу тритомну частину "Енциклопедії українознавства", а також 12 томів інших наукових праць. З 1954 р. по 1989 р. з'явилася десятитомна "Енциклопедія українознавства" (словникова частина). Нині триває клопітка робота над англомовним варіантом цього видання. Паралельно здійснюють ще один науковий проект — підготовку семитомної "Енциклопедії української діаспори".

Одним із наймолодших наукових центрів української діаспори в Західній Європі став заснований 1979 р. філіал Римського Українського католицького університету (УКУ). Він діє як автономна навчальна інституція. Крім богослов'я, тут вивчають філософію, літературу, історію й культуру. Характерно, що слухачами УКУ є не тільки особи українського походження, а й чужоземці, але головне призначення цього наукового закладу полягає в тому, щоб дати додаткові знання з українознавчих предметів студентам-українцям, які навчаються в англійських університетах.

Громадське життя українців у Великобританії та Франції тісно пов'язане з діяльністю церкви, яка відіграє велику роль у збереженні духовної та етнічної самобутності українських поселенців. Переважна більшість українців та їхніх нащадків (понад 60 % у Франції і близько 73 % в Англії) за віросповіданням належить до католиків східного обряду. Решту становлять православні, об'єднані, зокрема, в Українську автокефальну православну церкву (УАПЦ), римо-католики, протестанти тощо.

Зарубіжні українці, де б вони не мешкали, прагнуть долучитися до багатої культурної спадщини свого народу, любов до рідної пісні і танцю — в крові кожного з них. Це підтверджує плідна діяльність багатьох українських танцювальних колективів в Англії і Франції. "Гомін", "Орлик", "Манчестер", "Барвінок" (Лестер), "Заграва і Боян" (Ноттінгем), "Степ" (Ліон) та багато інших давно зарекомендували себе носіями українського мистецтва й культури.

Велику роботу для розвитку й збагачення української спільноти проводить преса. Зокрема, в Англії в повоєнний період почали виходити часописи "Українська думка", "Наша церква", "Наше слово", "Сурмач", "Визвольний шлях" у Франції — "Україна", "Українець у Франції", "Українське слово". Всього в обох країнах — близько трьох десятків найменувань видань різної орієнтації.

Останнім часом українська преса на Заході переживає значні труднощі, оскільки зменшуються її тиражі, а деякі газети й журнали припинили існування. Однією з причин такого становища є те, що молоде покоління української діаспори стало менше читати.

Зарубіжні джерела повідомляють, що більшість молоді українського походження не збирається повертатися на свою Батьківщину. Опинившись на Заході практично без коштів, емігранти завдяки наполегливій праці досягли досить високого рівня матеріального добробуту, користуються нині всіма благами демократичного суспільства й не бажають цього втрачати. Проте не слід уявляти собі життя українських поселенців у Західній Європі як повністю безпроблемне, у них досить проблем, зокрема політичного, релігійного й суто побутового характеру.

Багато українців живуть у Румунії. Офіційно вважали, що в Румунії, згідно з переписом населення 1977 р., живуть близько 70 тис. українців. Фактично ж їх тут значно більше — десь 250— 300 тис. Найбільше українського населення живе в північній частині країни, поблизу кордону з Україною. Одним із основних ареалів його поселення є розташована на північному сході (на межі з Чернівецькою обл.) Південна Буковина (Сучавський повіт). ТУт