Винуватцем усіх антидемократичних тенденцій опозиціонери вважали КПРС—КПУ. За визначенням Юрія Бадзя, реальний соціалізм набрав політичної форми партійного самодержавства. Більшовики, на думку Л. Лук'яненка, здійснивши поділ кожного народу на експлуататорів і експлуатованих, нацьковували одну частину на іншу, чим послаблювали захисні сили національного організму.

Отже, робили висновок українські дисиденти, Радянському Союзові не оминути світового процесу деколонізації, утворення самостійних держав, зокрема, незалежної України.

Зміна умов національно-визвольної боротьби зумовила зміну тактики. Головною відмінністю від попереднього етапу руху була відмова від збройних методів реалізації мети. Такий підхід визначила у своєму проекті програми ще УРСС, зауваживши, що справа мирного, конституційного утворення незалежної національної держави вирішуватиме весь український народ. З цією метою пропонувалося домогтися виходу України з СРСР. Засобом вирішення цієї проблеми проголошувався референдум. Український патріотичний рух пропонував проводити його у відкритих демократичних умовах під контролем спостережної комісії ООН.

Знаряддям боротьби за вихід України з СРСР УРСС вважала створення політичної партії, що й намагалися здійснити Л. Лук'яненко з однодумцями. До структурної оформленості опозиції з єдиним загальнонаціональним центром закликав й Іван Гель. Натомість УГС підкреслювала правозахисний характер своєї діяльності, позбавленої політичної програми й політичної організації. "Ми — опозиція моральна", — стверджувалось у деклараціях. Але це не вберегло УГС від розгрому. Предметом зацікавлення опозиції був і суспільно-політичний устрій самостійної України. Одні виступали за рівноправний статус України в реформованій федерації радянських республік (умовно можна назвати їх федералістами), а інші домагалися її повної державної самостійності (самостійники). Так, УРСС вважала, що вільна Україна "повинна була б залишитися в співдружності соціалістичних держав". Натомість політв'язні володимирської в'язниці 1976 р. мали за мету вихід України зі складу СРСР і побудову Української держави. Вони передбачили, що досягнення цієї мети означатиме розвал російської імперії. У "Гранях культури" Іван Гель писав про "необхідність утворення держав України, Литви та її сусідів, Вірменії, Грузії і т. д. ...встановлення з ними дипломатичних стосунків у рангах послів".

Економічний лад вільної України УРСС бачила соціалістичним і розвиватись він повинен був у напрямі до комунізму. Концепцію демократичного соціалізму пропагував Юрій Бадзьо. Вона передбачала ліквідацію самодержавства КПРС і рух до Марксового ідеалу майбутнього, хоч верхівку цього ідеалу — комунізм — Бадзьо вважав утопією. Лідер УГС Микола Руденко в своїх "Економічних монологах" пропонував запровадити ринкові взаємини. Подібних поглядів трохи пізніше дотримувався і Левко Лук'яненко.

Еволюціонували погляди опозиції й у вирішенні проблеми політичної організації суспільства в незалежній Україні. Якщо УРСС та деякі дисиденти (наприклад, Антон Коваль) виступали за радянський лад у трохи поліпшеному вигляді (обмеження влади КПРС, перетворення Рад в органи реальної державної влади і народного самоврядування, захист їх від узурпації бюрократією), то більшість опозиціонерів пропонувала такі зміни політичної структури України, які наближали б її до демократій західного типу.

Отже, спільним для всіх напрямів опозиційного руху було заперечення комуністично-бюрократичної системи, прагнення ліквідувати колоніальний статус України. Погляди дисидентів на економічний устрій вільної держави змінювалися від прокомуністичних через демократичний соціалізм до ринкової економіки. Відповідних змін зазнала і позиція щодо політичного ладу незалежної України: від перебудови радянської системи до демократії західного зразка.

Учасники новітнього етапу національно-визвольної форми опору боротьби сприйняли не лише основні державницькі та демократичні ідеї попередників, а, подекуди, й тактику боротьби. Йдеться про створення підпільних груп та організацій, про самоспалення як вищий вияв жертовності, поширення листівок, методи таємної політичної роботи серед людей.

Жорстоко переслідувані сміливці продовжували відстоювати національну символіку: вивішували синьо-жовті прапори на честь важливих подій української історії, малювали тризуб на поширюваних листівках. 1957 р. у Львові лише за виготовлення та намір вивісити національні прапори на честь відновлення української державності 1941 р. Веніамін Дужинський отримав 25 років таборів суворого режиму (смертну кару було скасовано 1947 р.), а Марія Василів за те, що пошила ці прапори, — 10 років. Обоє додатково дістали по 5 років поразки у правах та стільки ж — заборони мешкання у західних областях УРСР.

Монополія бюрократії на засоби масової інформації й відмова підцензурної преси друкувати матеріали, зміст яких не влаштовував правлячі кола країни, змусила опозиційні сили вдатися до позацензурних видань, які дістали влучну назву "самвидав". Поява його в Україні датується 1964 р. Серед перших "самвидавних" публікацій були поезії Ліни Костенко та Василя Симоненка, твори Івана Дзюби, Євгена Сверстюка, Валентина Мороза, Івана Світличного та багатьох інших провісників духовної свободи, а також машинописний журнал Українського національного фронту "Воля і Батьківщина". Унікальним явищем опозиційного друку став позацензурний журнал "Український вісник", який редагував В'ячеслав Чорновіл.

Більшість публікацій "самвидаву" передруковували українські видавництва за кордоном, зокрема, "Сучасність" (Мюнхен, Німеччина), "Смолоскип" (Балтимор, СІПА), Перша українська друкарня у Франції тощо. Виходили вони також у перекладах іноземними мовами.

Своєрідною формою опору тоталітарному режимові в науці, літературі, образотворчому мистецтві була езопова мова. Болючі проблеми національного буття піднімались на симпозіумах та конференціях під прикриттям інтернаціоналістських гасел. Організовувались шевченківські свята, вечори Івана Франка та Лесі Українки, гуртки з вивчення історії України. Підтримували національну самоповагу самодіяльні популяризатори народних та релігійних традицій, проводячи вертепи, свята Івана Купала, співаючи колядки та щедрівки. Мандрували містами й селами народні хори, зокрема, "Гомін", "Жайворонок" та ін. Помітним явищем у духовному житті стали клуби творчої молоді.

Інколи опозиціонери вдавалися до мовчазних зібрань біля пам'ятників світочам національного духу, до мітингів протесту, демонстрацій, пікетувань. В антирежимні акції перетворювались похорони однодумців, судові процеси над дисидентами. Широко відомі письмові заяви, петиції вищим державним та партійним органам, протести, відкриті листи, звернення на адресу міжнародних організацій, урядів демократичних країн.

Боротьба з режимом не припинялась і в ув'язненні. Окремі опозиціонери відмовлялись від участі у слідстві, перетворювали останнє слово на судових процесах в акт звинувачення антидемократичної системи. У таборах дисиденти влаштовували акції мовчання, невиходу на роботу, боролися за перехід на статус політв'язня, передавали на волю документи, інформацію про табірні порядки.

Головною зброєю політв'язнів у відстоюванні власної гідності, при захисті друзів від знущань адміністрації, в організації протестів було голодування. Вдавалися вони до цього досить часто. Адміністрація таборів на це реагувала карцерами, забороною побачень, ненадаванням медичної допомоги тощо. Але в'язень, що голодував, був позбавлений права померти: на передсмертній межі його годували примусово, роздираючи спеціальними пристроями рот і подаючи їжу через запханий у шлунок зонд. Помирати дозволялося поза голодуванням, але не на знак опору.

Активною формою протесту проти тоталітарної системи була відмова від радянського громадянства, подання заяв на виїзд за кордон. Влада розглядала їх як заяви на переселення в тюремні камери, хоч під тиском міжнародної громадськості окремим дисидентам вдалося прорватись через "залізну завісу". Дехто, не витримуючи тиску й переслідувань, намагався перейти кордон таємно, що, зазвичай, також завершувалось тривалим ув'язненням. Пильному контролю спецслужб підлягали зв'язки опозиції з українською діаспорою та закордонною демократією. Такі контакти активно використовували для провокацій проти дисидентів та їх дискредитації.

Особливістю руху опору в Україні було його постійне прагнення розглядати власну антирежимну діяльність у контексті національно-визвольної боротьби поневолених комуно-фашизмом народів. Чималої мужності вимагали протести проти придушення масових народних заворушень в Угорщині, Чехословаччині, Польщі та інших країнах. Окремим дисидентам такі протести коштували свободи (Олекса Тихий, Зорян Попадюк).

Найпоширенішою, хоч і пасивною, формою опору системі було інакодумання. Проявлялося воно у "шухлядній" творчості науковців та літераторів, неформальних товариських дискусіях, "кухонних" розмовах і свідчило про все більше невдоволення свідомої частини нації ідеологічним одурманенням народу, колоніальним статусом України. Такі люди й були опорою сміливцям, що виступали з відкритим забралом. Вони допомагали переховувати викривальні матеріали, збирали й передавали за призначенням документи й свідчення про репресивну політику властей, друкували, розмножували й розповсюджували "самвидав", відчиняли двері своїх домівок для переслідуваних. Серед тисяч імен надійних помічників опозиції — Олена Антонів, Мирослава Глібовецька, Людмила Дашкевич, Ярослав Кендзьор, Роман Крип'якевич, Віра Лісова, Ярослав Малицький, Ольга Орлова, Ліля Сверстюк, Теодозій Чабан. їх також переслідували, звільняли з роботи, заарештовували, намагалися зробити донощиками, але зламати не змогли.

Більшість дисидентів періодично "перевиховувалась" за ґратами та колючим дротом по кілька років, часто й повторно. За даними секретаріату Міжнародної амністії, в СРСР налічувалось від 600 до 700 політв'язнів. Українці серед них становили у різний час від 25 % до 75 %.

Судили дисидентів переважно за 62-ю статтею Карного кодексу Української PCP "Антирадянська агітація і пропаганда", яка в першій частині передбачала покарання до 12 років, а в другій — до 15 років, у тому числі в обох випадках до 5 років заслання. Зрідка застосовували статтю 187, яка, на відміну від попередньої, не вбачала у діях підсудного мети підриву чи ослаблення радянської влади і містила максимальний 3-річний термін позбавлення волі в таборах загального режиму.