Інколи дисиденти потрапляли під дію статті "Зрада батьківщини", яка передбачала смертну кару. Йшлося, звичайно, не про шпигунство чи видачу державної або військової таємниці, що було основним змістом статті, а про "діяння, умисно вчинене громадянином СРСР на шкоду суверенітету, територіальної недоторканості... СРСР". Отже, той, хто вважав за доцільне Україні скористатися конституційним правом на вільний вихід із СРСР, підпадав під дію цієї статті й міг бути засуджений до розстрілу.
Карали дисидентів і за читання й поширення творів М. Гру-шевського й П. Куліша, "Історії України" М. Аркаса, праці І. Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?", твору О. Солженіцина "Архіпелаг ГУЛ аг", роману Б. Пастернака "Доктор Живаго", розповсюдження національної символіки, з'ясування "білих плям" української історії (штучного голодомору 1932—1933 рр., знищення найкращих українських письменників, діяльності УНР, ЗУНР, ОУН, УПА тощо), за звертання з критичними пропозиціями й протестами у партійні, радянські й адміністративні органи, написання власних творів, які виходили за визначені ідеологічні рамки, та публікацію їх за кордоном.
Крамольним вважалося будь-яке правдиве слово, коли б воно не було мовлене. Наприклад, при обшуку у В. Чорновола 30 вересня 1965 р. було вилучено твори Б. Грінченка, М. Костомарова, П. Куліша, В. Антоновича, Є. Олесницького, В. Щурата, Р. Тагора, А. Крушельницького, Б. Лепкого, М. Возняка, Г. Костельника, І. Крип'якевича, В. Винниченка, Б. Антоненка-Давидовича і навіть "Галицько-волинський літопис".
Якщо ж не набирали достатніх "підстав" для застосування політичних статей Карного кодексу, то вдавалися до кримінальних, фабрикуючи справи найчастіше напередодні завершення терміну ув'язнення чи заслання або незабаром після звільнення. Такого переслідування зазнали Микола Плахотнюк, Сергій Параджанов, В'ячеслав Чорновіл, Микола Горбаль, Василь Січко, Володимир Монбланов та інші.
Найліпшим для режиму варіантом, який вирішував усі клопоти з дисидентами, була їхня смерть. Але переслідування засуджених тривали й після смерті. Тіло в'язня не віддавали родичам до закінчення терміну ув'язнення, а заривали на табірному цвинтарі, залишаючи над похованим лише безіменну табличку з номером.
Тих, кого не вдавалося зжити зі світу, активно "перевиховували". Починалися "виховні" заходи відразу після арешту. Ізоляція від суспільства, підступність слідства, приниження з боку наглядачів, цілодобове освітлення камер, постійне підглядання у вічко, підсадні співкамерники, часто з деградованих карних злочинців, багатогодинні допити повинні були зламати волю заарештованих.
Суди, як правило, були закритими. Лише на оголошення вироку інколи допускали родичів і друзів, хоча за Кримінально-процесуальним кодексом суд може бути закритим лише тоді, коли йдеться про сексуальні злочини, інтимну сферу життя підсудних, державну таємницю або злочини неповнолітніх. Якщо ж суд і вважався відкритим, то аудиторію старанно добирали й "сторонніх", тобто близьких підсудного, не допускали.
Інакодумців саджали переважно в табори суворого або особливого режиму, умови перебуваня в яких, за виразом В. Стуса, сягали "поліцейського апогею": смугастий в'язничий одяг, ізольовані камери, злиденне харчування, тяжка праця. І арсенал покарань: ПКТ (приміщення камерного типу), ШІЗО (штрафний ізолятор, те ж саме, що карцер у тюрмі), позбавлення побачень і "ларка", обшуки, свавілля, знущання, приниження, заборона мати свої книги, записи. Будь-яке звертання до влади не лише залишалося без відповіді, а й викликало жорстоку кару.
Повернення з ув'язнення чи заслання не означало здобуття свободи. Інакодумця, як правило, передавали під прилюдний нагляд міліції. "Будучи під наглядом, — писав у заяві до Верховної Ради СРСР Левко Лук'яненко, — я не маю права виїжджати без дозволу міліції, від вечора до ранку не маю права залишати своєї квартири, не маю права відвідувати готелю, кав'ярні, барів, ресторанів міста і зобов'язаний кожної п'ятниці між 17 і 18 зголошуватись у міліцію для реєстрації. Моє помешкання навідують міліціонери і дружинники. Мене перевіряють на праці. Це офіційний нагляд. А неофіційний нагляд, у висліді якого органам влади відомий кожний мій крок — де його межа? Він позбавляє інтимності все моє життя. Мої листи перевіряє КДБ і потім використовує їх проти мене... А "тайна" телефонних розмов..." Мета нагляду — тримати людину "в постійному нервовому напруженні, не дати їй можливості зайнятися суспільною діяльністю, ізолювати її і ступнево поставити на коліна".
Отже, відбуття покарання не означало повернення до нормального життя, праці та творчості. Більшість інакодумців-інтелігентів потрапляли у "внутрішню еміграцію", позбувшись доступу до засобів масової інформації, права публічно виступати й друкуватись, малювати й брати участь у виставках, знімати фільми й робити телепередачі.
Український народ більше ніж півтисячі років не мав власної держави (якщо не рахувати славних, але дуже нетривалих проміжків) і зазнавав кривд від своїх сусідів. Можливо, саме тому естафета боротьби за волю України передавалась від покоління до покоління. Неперервність процесу демократичних змагань відбувається і в наш час. У найвіддаленіших закутках сибірських тюрем ще несли свою мученицьку вахту герої Української та Західноукраїнської Народної Республік, як до них почали приєднуватись учасники боротьби проти двох найстрашніших режимів — фашистського та більшовицького. Бойові дії бійців УПА увійшли до золотого фонду всенародного спротиву фашистським диктаторам. Однак сили були надто нерівні.
Історія знає чимало випадків, коли після поразки наступав довгий час занепаду й покори, та на щастя у нас було інакше. З-поміж української громадськості постала нова плеяда борців за волю України. Сьогодні відомі далеко за межами нашої країни такі імена, як В'ячеслав Чорновіл, Іван Світличний, Євген Сверстюк, Михайло Горинь, Іван Гель, Левко Лук'яненко, подружжя Ірина та Ігор Калинці, Валентин Мороз, Опанас Заливаха, Генріх Алтунян та ін. Але це сьогодні, а тоді, після антихрущовського перевороту? Тоді це було не просто донкіхотство, а акт громадянської мужності й самопожертви, адже двобій не міг закінчитись нічим іншим, як поразкою. На сторожі імперії стояв більшовицький партійний апарат насильства, десятки тисяч штатних працівників КДБ і сотні тисяч безплатних помічників.
Треба було мати неабияку відвагу ще й тому, що в середовищі патріотично настроєної інтелігенції побутувала думка, що визнавала шлях компромісів як найефективніший. Радикально налаштовані елементи не знаходили підтримки і в більшості населення, яке, з одного боку, утискувалось соціалістичною невідповідністю оплати й праці, а з іншого — було під пресом масового страху.
За таких умов вияв непокори жменьки відчайдухів міг так і залишитись непоміченим, потонути у величезній кількості жертв, які приносились на вівтар фашистській системі впродовж довгого кривавого п'ятдесятиліття. Кожен народ навіть у радянській тюрмі народів породив своїх бунтарів, борців і безвинних жертв, але знали про це тільки їхні кати та ще вузьке коло родичів і близьких. Розголос про рух опору для будь-якої влади — це те саме, що вітер для вогню. А що вже казати про владу тоталітарну! Це добре розуміли дисиденти, а тому робили все можливе, щоб надати якомога ширшого розголосу проявам непокори.
В. Чорновіл, як один із найактивніших, а за освітою й найпридатніших діячів опозиції того часу, взяв на себе відповідальність за підготовку документів і матеріалів про наявний Рух опору в пост сталінській радянській системі.
Величезний пласт статей і листів, біографічних довідок, коментарів вдалось зібрати в'язню-журналістові В. Чорноволу і з допомогою друзів відправити за кордон. Книжка отримала назву "Лихо а розуму", або "Портрети двадцяти "злочинців". Поява її на Заході справила враження справжнього вибуху бомби. У книжці були опубліковані документи з кримінальних справ, особисті листи, що чудом дістались на волю із страшних концентраційних таборів. А треба зважати, що йдеться про період часу, коли заколотники усунули від влади реформатора Хрущова, однак перед Заходом прагнули зберегти престиж демократичного режиму. Чого вартий тільки один, опублікований у книжці, лист дружини політичного в'язня С. Караванського, адресований Брежнєву, начальнику концентраційного табору та редакції газети "Юманіте". Ніна Строката з Одеси пише, що протягом 18 років адміністрація табору не домоглась успіху в "перевихованні" її чоловіка і, щоб відімститись за це, "не дают возможности с ним на разрешенные законом контакты. Поетому я, жена Каравенского С.Й., ПРОШУ ЕГО РАССТРЕЛЯТЬ, дабы прекратить многолетние мучения моего мужа..." Яких моральних, духовних тортур і виснаження треба було зазнати подружжю, щоб наважитись на подібного листа!
Значення книги В. Чорновола не обмежується тільки її впливом на українську діаспору та широкі кола громадськості Канади, США, Франції. Вона дуже багато важила для молодшого покоління бунтарів у контексті їхнього становлення як борців за волю України. Незважаючи на всі митні перешкоди" примірники книжки все-таки доходили до інтелігенції, яка переписувала окремі статті, передаючи їх з рук у руки. Радіостанція "Свобода" організувала цілі цикли передач. Громадяни "найдемократичнішої соціалістичної системи" попри пекельне глушіння усе ж дещо дізнавались з них.
Ця книга є дуже важливим документом про справжній стан в Україні. Вона наводить документальні дані про 20 ув'язнених, подаючи їхні "провини", висвітлюючи їхню поведінку під час слідства й на суді. Вона цитує їхні твори, що були підставою звинувачень, або написані вже на засланні. Вона