подає їхні переживання в листах із в'язниці чи концтабору. Це живий свідок, це начеб гаряче серце на долоні, крик переслідуваних і гордий погляд із-за ґрат тих, що не здаються і не каються.
На початок 80-х рр. дисиденський рух в Україні було практично придушено. Головними причинами цього була відсутність у дисидентів чіткої політичної програми, здатної забезпечити їм підтримку широких верств населення, і зокрема, робітників та селян. Бракувало й належної організованості.
Важливою причиною, що призвела до припинення опозиційного руху, став небачений адміністративний тиск, репресії ідеологічної та каральної державної машини. Особливо активну роль тут виявляли КДБ, міліція, прокуратура, суд, каральна медицина.
Однак справа дисидентів-правозахисників не пропала. Всупереч величезним офіційним перешкодам, дисиденти доносили до народних мас правду про справжнє становище в Україні. Вони відкрили Україну світові. Завдяки їхній самовідданій діяльності визрівала ідея про необхідність виходу України з Радянського Союзу і створення власної незалежної держави. Розроблені дисидентами принципи багато в чому заклали засади сучасного державотворення.
Література
1. Баран В. Україна після Сталіна. Нарис історії 1953—1985 рр. — Л-, 1992.
2. Баран В., Грицак Зайцев О. Історія України. — Л., 1996. Верстюк В., Гарань О., Гуржій О. Історія України. — К., 1997. Дашкевич Я. Україна вчора і нині: Нариси, виступи, есе. — К., 1993.
3. Дзюба І. Інтернаціоналізм чи русифікація? // Вітчизна, 1990. — № 5—8.
4. Касьянов Г. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960—
5. 80-х рр. — К., 1995.
6. Панченко Я., Плющ М., Шевченко Л. Україна: друга половина XX ст. Нарис історії. — К., 1997.
7. Русначенко А. Український національний фронт — підпільна група 1960-х рр. // УІЖ. —1997. — № 4.
8. Чорновіл В. Лихо з розуму. — Л., 1991.