Костянтин Костянтинович Острозький був похований у фамільній могилі у Замковій церкві в Острозі. Але, за переказами, через певний час його онука Анна Алоїза Ходкевичева, перенесла останки князя до єзуїтського костелу. За свідченням дослідника історії на Волині єпископа Рклицького, князь був похований "під домовою церквою (в Острозі), але уніати вивезли його закордон".
Петро Конашевич-Сагайдачний.
Петро Конашевич-Сагайдачний прославився не лише у ратних справах. Одночасно боровся за релігійні та культурні права українського народу. Першим з гетьманів поширив свою діяльність на Київ, зробивши його знову політичним, культурним і релігійним центром України. З його ім'ям пов'язане народження Київської колегії, що згодом перетворилася на знамениту Києво-Могилянську академію. Адже і сам мав на той час вищу освіту — закінчив Острозьку академію.
Оцінюючи життєвий шлях Сагайдачного, слід зауважити, що ніхто з його сучасників чи істориків нового часу не заперечував полководчого хисту цієї людини. Що ж до його політичного кредо, то воно викликало (і продовжує викликати) суперечки та наукові дискусії. Безумовно, гетьман був обережним і прагматичним політиком. Відкрита військова конфронтація з польським урядом здавалася йому менш прийнятною, ніж шлях переговорів і компромісів. Вони приносили певні успіхи, але були й невдачі.
Разом з тим ми не повинні ігнорувати великого внеску Петра Сагайдачного у розвиток визвольного руху в Україні. За його безпосередньою участю 1620 р. відновила свою діяльність православна церковна ієрархія, що було далекоглядною політичною акцією. Не можна недооцінювати і піклування гетьмана про розвиток Київського та Львівського братств, його матеріальну підтримку школами, прагнення дати освіту десяткам молодих людей. Так, переплітаючись, доповнюючи або суперечачи одна одній, ці риси характеру створювали цілісний і самобутній образ Петра Конашевича-Сагайдачного — відомого політичного діяча першої половини XVII ст., козацького ватажка, просто людини.
На доказ цих тез подаємо таке: невідомий автор "Історії Русі в" писав, "що спокійний правитель Гетьманства полагоджував внутрішній нелад урядовий і військовий, поборював завзято уніатство, повертав з нього церкви, і в тому числі і соборну Київську Софію, будував заново їх, і зокрема спорудив Братський Київський монастир на Подолі. Надав тому монастиреві заможні села і поновив у ньому з допомогою Митрополита Київського Петра Могили стародавню Київську академію, засновану з часів останнього хрещення Русі, але від нашестя на Русь татар приховану по різних монастирях і печерах...".
Нагадаємо ще про деякі великі діяння гетьмана, які давно вже оспівали і його сучасники, й нащадки. Це особлива опіка над Київським Богоя в л енським братством, до якого він увійшов з усім Військом Запорозьким; пожертва у кілька тисяч польських злотих на поновлення Богоявленського монастиря і на утримання братської школи, через що і називають його ктитором братського монастиря; побудова козацької церкви св. Василія на садибі нинішнього Флорівського монастиря. Не забув Сагайдачний і про свою задністровську батьківщину, заповівши півтори тисячі золотих червінців школі Львівського братства. Виявив він немалу турботу і про інші монастирі, церкви і школи; у своєму заповіті велів нажите ним майно (а став гетьман до кінця життя людиною небідною) віддати "...на науку і на навчання діток християнських при церкві Успіння Пречистої Богородиці, на виховання бакалаврів учених й на вічні літа задля пожитку їхнього офірував". Петро
Конашевич у добродійництві наслідував традицію, що вже якщо не склалася, то починала складатися. Але масштаби його пожертв були набагато більшими. Як і сам він був набагато більшою за всіх своїх попередників постаттю нашої історії. Ця постать була створена справді саме для такого часу.
"Своїм політичним тактом Сагайдачний був чоловік видатний для свого часу і вельми корисний для народного діла. Вернувши Україні її споконвічний громадський виборний лад у церковному та світському житті, що виходив з інстинктів українського народу, Сагайдачний додав народові сили до дальшої боротьби, а разом із тим і змоги вести ту боротьбу", — так писав Володимир Антонович.
"Сагайдачний поєднував здібності військового вождя з видатною талановитістю державного діяча... Він повів козацтво шляхом слави, він повернув козацтву славу..., він повернув Києву його колишнє становище політичного, церковного та культурного осередку. Головне ж, він поновив державне значення козацькому народові... Без Сагайдачного не було б складено основ Гетьманської держави 1648 року... В добі Петра Сагайдачного є ще важлива риса: в ній ясно виявлена ідея соборності, єдності України. Виявлене не в теорії, а в самому житті", — це слова Н. Полонеської-Василєнко.
Література
1. Андрусяк М. Гетьман Іван Мазепа як культурний діяч. — К., 1991.
2. Ворщак Ілько. Рене Мартель. Іван Мазепа. — К., 1991.
3. Вечерський В. Меценатство української еліти в глухівський період Гетьманщини // Сучасність. — 1997. — № 3.
4. Іванченко Р., Іванченко О. До глибини власної кишені (Меценатство й українська література та журналістика) // Дивослово. — 2000. — № б.
5. Крип'якевич І. Історія української культури. — К., 1994. Мазепа І. і Москва. — К., 1994. Мазепа. — К., 1993.
6. Пуцко В. Гетьман Іван Мазепа і розвиток українського мистецтва // Київська старовина. — 1996. — № 1.
7. Січинський В. Іван Мазепа — людина і меценат // Літопис червоної калини. — 1993. — № 34.
8. Слабошпицький М. Марія Башкирцева. — К., 1999.
9. Слабошпицький М. Українець, який відмовився бути бідним. — К., 1994.
10. Слабошпицький М. Українські меценати. — К., 200