Розвиток національного театру особливо активізувався в ЗО— 40-ві рр. У зміцненні його реалістичних і демократичних принципів важливу роль відіграв Т. Шевченко. Його драма "Назар Сто-доля" (1843 р.) — одна з перших в українській драматургії, сюжет якої побудований не на побутово-любовному, а на соціальному конфлікті.

З кінця XVIII ст. пожвавилося театральне життя на західноукраїнських землях. Значною подією тут став вихід у світ збірки пісень О. Лозинського "Українське весілля" (1835 р.). Матеріал збірки театралізував і поставив аматорський театр Львівської духовної семінарії. Вистава пройшла з успіхом.

Поштовхом до подальшого розвитку українського театру в Східній Галичині послужили п'єси І. Котляревського "Наталка Полтавка" й "Москаль-чарівник", що з'явилися там у 1844 р, і швидко здобули популярність. У Коломиї виник аматорський гурток І. Озар-кевича (червень 1848 р.). Згодом на базі цього гуртка утворилася театральна трупа, в репертуарі якої були відомі п'єси І. Котляревського та Г. Квітки-Основ'яненка. Аматорські вистави театральних гуртків відбулися у Перемишлі й Тернополі, де ставили перші п'єси галицьких драматургів С. Петрушевича, М. Устияновича. Театральний рух, пов'язаний з іменем О. Духновича, розвивався і на Закарпатті.

Таким чином, у культурному процесі першої половини XIX ст. на Україні чітко прослідковуються національні тенденції. У суспільній свідомості з'явилася нова риса: усвідомлення себе в історичному розвитку як нації. Самосвідомість українців як окремої етнічної спільноти з'явилася передусім у діяльності інтелігенції. Тогочасна інтелігенція бажала віднайти втрачений зв'язок з народною масою і знайшла його у вислідах народного побуту. Але далі прийшло чергове завдання: зайнятися долею творця цих цінностей — народну. Поштовхом до цього був і безпосередній контакт з народом, який мала інтелігенція, і демократичні ідеї, що напливали з Заходу. Пристосовуючи своє поняття народності до західноєвропейських теорій, тогочасні діячі мусили поширити своє зацікавлення з літературно-мистецького поля на соціальне і політичне.

Закордонний похід російської армії в Європу (1813—1815) дав можливість солдатам і офіцерам побачити інше життя, позбавлене того примітивного рабства, яке у формах кріпацтва міцно тримало в обіймах величезну імперію на сході Європи. До Росії багато з них вернулися присоромленими за свої власні російські порядки.

На початку 20-х рр. XIX ст. Європа знову палала у вогні повстань і революцій. В Іспанії, Італії, Португалії було проголошено конституції, що обмежували королівську владу. У 1821—1822 рр. вибухнуло повстання за незалежність в Греції. Російське суспільство в цей час теж було охоплене ліберальними і навіть радикальними настроями. Як наслідок цих тенденцій було поширення в Росії масонських лож і таємних політичних товариств, із яких виросла змова і знамените грудневе повстання 1825 р.

Академік М. Нечкіна на основі багаторічного дослідження декабристського руху справедливо зазначала, що в ньому широко була представлена Україна. Це родові гнізда Муравйових-Апостолів (Полтавська губ.), Давидових і Поджіо (Київська губ.); з Полтавською губернією пов'язані також Якубович, Шимков, Андрієвич-Краснокутський, Лисовський; з Чернігівською — Моз-галевський; із Слобожанщиною — брати Борисови. Подільська губернія представлена Юшневським, Вигодовським; Люблінський жив у Новограді-Волинському, Іванов — у Житомирі.

Таким чином, на українській землі народилися і служили багато хто з декабристів. Причому, описок М. Нечкіної не є вичерпним, його слід доповнити прізвищами С. Волконського, Я. Драгоманова, О. Корниловича, О. Усовського, О. Фурмана, братів Капністів та інших, що народилися або мали маєтки на Україні.

Ще у 1816 р. невелика група самовідданих армійських офіцерів заснувала в Петербурзі перше таємне товариство "Союз порятунку''. Основоположником "Союзу" був офіцер генерального штабу М. Муравйов, а членами — брати Сергій та Матвій Мурав-йови-Апостоли, онуки гетьмана Данила Апостола, князь С. Трубецькой, П. Пестель та інші. "Союз" мав за мету обмежити царський абсолютизм конституцією та ліквідувати кріпацтво. У1818 р. "Союз" розпався, однак замість нього у Москві було утворено нове товариство — "Союз благоденства". Він мав свою управу (філію) в Тульчині, яку очолив П. Пестель. Але ця організація проіснувала недовго, до 1821 р.

У 1822 р. сформувалося Південне товариство під керівництвом П. Пестеля. Його центр був у Тульчині. Незабаром, крім Тульчинської управи, засновано ще дві: Кам'янську та Васильківську. Серед членів Південного товариства були переважно місцеві офіцери: брати — Сергій, Матвій та Іполіт Муравйови-Апостоли, М. Вєстужев-Рюмін та інші.

У Петербурзі майже одночасно виникло Північне товариство, до якого входили офіцери М. Муравйов, М. Тургенєв, С. Трубецькой, Є. Оболенський. Південне та Північне товариства підтримували між собою зв'язки, спільно обговорювали тактику, хоч були між ними й значні розходження: Південне товариство було радикальнішим, ніж Північне, що обмежувалося в своїх планах поваленням абсолютизму та встановленням конституційної монархії, але серед членів його була досить значна група республіканців.

Члени Південного і Північного товариств розробляли і обговорювали конституційні проекти, в яких змальовувався майбутній державний устрій. Найважливішими програмними документами були: в Південному товаристві — "Руська правда" П. Пестеля, в Північному товаристві — "Конституція" М. Муравйова. "Руська правда" передбачала насамперед ліквідацію станів, перетворення всіх людей у державі на громадян, рівних перед законом. Проголошувався принцип недоторканості приватної власності й особистої свободи як перше і найважливіше право кожного громадянина; зазначалося про рішуче знищення кріпацтва. Пестель мав намір наділити селян землею, частково конфіскувавши поміщицькі землі. Намічалися заходи з розвитку промисловості й торгівлі.

Після здійснення військового перевороту і ліквідації самодержавства Пестель передбачав створення Тимчасового революційного уряду з диктаторськими повноваженнями, який мав провести революційні перетворення згідно з положеннями "Руської правди".

З аналізу "Руської правди" випливає, що національне питання Пестеля не цікавило. Він вирішував проблеми "земельного простору" чи кордонів російської держави. Національне питання, на його думку, мало підпорядковуватись політичній концепції створення держави. Це означало, що сили малих народів, які оточують велику державу, мають насамперед примножувати її власну силу.

В "Руській правді" висловлювалися сподівання, що всі народи, які населяють Росію, "совершенно обрусеют". Можливість федеративного устрою Пестель відкидав. "Росія є державою єдиною і неподільною", — писав він. "Правом народності" могла скористатися, за Постелем, лише Польща, але в союзі з Росією.

Ще менше уваги національному аспектові приділив М. Муравйов. Майбутня Росія, згідно з варіантом конституції 1822 р., уявлялася Муравйову "федерацією". Українські землі мали ввійти до складу 4-х "держав": Дніпровської (столиця — Смоленськ), Бузької (Київ), Чорноморської (Одеса) і Української (Харків). Ця "федеративна" система не передбачала автономії областей, одиниці федерації виділені штучно й механічно, радше за територіально-господарською, ніж за національною ознакою.

Марксистська історіографія майже не звертала уваги на централістську авторитарну позицію керівництва декабристського руху в національному питанні. Вона більше критикувала їх класову обмеженість і непослідовність у вирішенні аграрного питання і за це оцінювала їх як "дворянських революціонерів". Однак політичні, національні й соціально-правові концепції декабристів важко помістити в прокрустове ложе "дворянської революційності". Вони вимагають нових оцінок. Як було сказано вище, П. Пестель виступав за те, щоб протяом восьми-десяти років після перевороту в Росії буде діяти "Тимчасовий уряд" (фактично диктатура, "залізна рука"). Це аж ніяк не можна назвати демократизмом. Така ж його позиція і в національному питанні. Однак Пестель — демократ у аграрній програмі, в теоретичних викладках про майбутнє суспільне життя. Як бачимо, ця постать суперечлива, як увесь декабристський рух. В програмних і тактичних планах декабристів химерно перепліталися елементи консерватизму, лібералізму та радикалізму. Причому переважав радикалізм.

М. Гру шевський і С. Єфремов висловлювали думку про існування окремих течій в декабристському русі — великоросійської (аристократичної) і української (різночинної і демократичної), представленої насамперед Товариством об'єднаних слов'ян.

Це товариство було засноване у Новограді-Волинському в 1823 р. братами Борисовими, вихідцями з бідних дворян (вони служили підпоручниками у 8-й артилерійській бригаді). Товариство ставило своїм завданням ліквідацію кріпацтва. Ідеї товариства були сформульовані в основному програмному документі — "Правилах об'єднаних слов'ян" та в "Клятві". Ідеальним шляхом до визволення слов'янських народів від кріпосництва і самодержавства вважалося об'єднання їх у федерацію, до якої увійшли б Росія, Польща, Боснія, Моравія, Валахія, Трансільванія, Сербія, Молдавія, Далмація, Угорщина. Отже, до федерації мали увійти не тільки слов'янські, а й інші народи.

Кожний народ — член федерації — матиме свою демократичну конституцію, свій уряд і самостійно вирішуватиме питання свого внутрішнього життя. А спільні питання федерації вирішує Конгрес, він вироблятиме загальні закони.

Федеративна республіка, на думку авторів програми, повинна була стати могутньою державою Центральної і Східної Європи. Вона б простягалася від Чорного, Адріатичного, до Білого моря та Льодовитого океану. Ця держава, на їхню думку, повинна була мати справедливий, вільний від кріпосництва, деспотизму й феодальних привілеїв лад, забезпечувала загальне благо для народу, свободу слова, друку, освіти.

Як бачимо, план Товариства