А що було найближчою метою учасників цього товариства? Петро Борисов на слідстві заявляв, що перш ніж об'єднати слов'янські народи, "зробити їх вільними", необхідно домогтися щастя і свободи для своїх співвітчизників. Саме в боротьбі за звільнення від кріпосництва народів російської імперії, знищення у ній тиранії бачили вони своє найближче завдання.

Якщо порівняти цей проект з проектами П. Пестеля чи М. Му-равйова, то він набагато демократичніший. Хоча слід зауважити, що й це товариство у своїх програмах не ставило українського національного питання, його фундатори не визначали українців як окрему націю, і в майбутню федерацію поряд з іншими мала ввійти тільки Росія як унітарна держава.

У 1825 р. у Чернихові під Житомиром відбувся з'їзд членів товариства, на якому П. Борисова офіційно було обрано президентом, П. Громницького — заступником, А. Іванова — секретарем товариства. Його склад поповнився багатьма новими офіцерами: І. Горбачевським, О. Пестовим, О. Тютчевим, В. Соловйовим, Я. Андрієвичем та іншими. Всього було понад 50 членів товариства. Це переважно були дрібномаєткові дворяни, молодші офіцери. Вони стояли ближче до солдатських мас, ніж члени Північного і Південного товариств, які здебільшого походили з аристократичних кіл.

За свідченням П. Борисова, Товариство об'єднаних слов'ян прагнуло здійснити "без великих потрясінь державний переворот". Є свідчення, що члени Товариства зверталися з пропагандою до селян, готуючи гайдамаччину на Волині, Поділлі, Київщині. Вказуючи на прагнення до народної революції, Горбачевський в "Записках" формулює і обґрунтування, яким керувалися Його друзі з таємного товариства: "Народ не може звільнитися без власних зусиль".

На практиці слов'яни не зуміли досягти реальних результатів в підготовці до народної революції. Але сам факт визнання ними такої революції служить підтвердженням їхнього радикалізму.

У1825 р. Товариство об'єднаних слов'ян злилося з Південним товариством і стало його 4-ю управою.

Смерть Олександра І у грудні 1825 р. застала змовників зненацька. Подолавши розгубленість, керівники Північного товариства зібрали під своїм командуванням до 3 тис. солдатів і спробували здійснити переворот. Однак він провалився, а його організаторів було заарештовано. В Україні повстав Чернігівський полк, але теж був розбитий вірними цареві військами.

Причин невдачі повстання декабристів було багато, головна ж полягала у тому, що вони були революційними дилетантами. Цей революційний дилетантизм на фоні політичної інертності мас і призвів до поразки.

Декабристи представляли радикальну течію суспільно-політичного руху 20-х рр. XIX ст.; їхня заслуга полягала в тому, що вони виробили політичну програму, яка ставила завданням ліквідацію феодально-абсолютистського ладу, їхні лозунги боротьби з кріпосним правом і самодержавством мали великий історичний зміст і залишалися на довгі роки дійовими й актуальними у визвольному русі.

У 40-х рр. XIX ст. Київ з його молодим університетом став осередком культурного життя. Тут, на перехресті різних культурних впливів, прокидалася українська національна думка і тяжіла до ідеї слов'янської взаємності. Саме в Києві у січні 1846 р. склалося українське таємне товариство — Кирило-Мефодіївське братство, яке виробило першу політичну програму для українства. Це товариство згуртувало в собі цвіт української думки, людей, що мали величезний вплив на подальший розвиток українського відродження.

Організаторами Кирило-Мефодіївського товариства стали: М. Костомаров — син поміщика і кріпачки, учитель однієї з Київських гімназій, а з серпня 1846 р. професор російської історії Київського університету; М. Гулак - - виходець з небагатої дворянської сім'ї, після закінчення юридичного факультету Дерптського університету в 1843 р. — чиновник канцелярії Київського, Подільського і Волинського генерал-губернатора; В. Білозерський — походив з дворян, з 1846 р., після навчання у Київському університеті — учитель Полтавського кадетського корпусу. Крім цих засновників товариства, до нього незабаром увійшли: письменник П. Куліш; студенти Київського університету О. Маркевич, О. Навроцький, І. Посяде, Г. Андрузький, О. Тулуб, учитель Полтавського кадетського корпусу Д. Пильчиков, полтавський поміщик М. Савич. У квітні 1846 р., після знайомства Костомарова з Шевченком, до товариства вступив і поет. Для його учасників це мало важливе значення. Шевченко вже був відомий як поет, художник і борець проти національного і кріпосницького гноблення.

Історик Г. Сергієнко нараховує 12 безпосередніх учасників і 93 особи, які стояли близько до товариства. Цю цифру підтверджують спогади Пильчикова, який писав, що "в товаристві було вже мало не сотня братчиків". Напевно, що до кирило-мефодіївців він зараховував і тих людей, які частково були їхніми однодумцями, підтримували з ними особисте знайомство або листування. У цілому склад товариства можна охарактеризувати як різночинний (дрібномаєткові або безмаєткові дворяни, міщани, селяни).

Члени товариства виробили програмні документи — "Статут слов'янського товариства св. Кирила і Мефодія" та "Книгу буття українського народу".

Основні погляди братчиків на історію людського суспільства, в тому числі на минуле і сучасне України, викладено в "Книзі буття українського народу", у якій засуджується поділ суспільства на панів і кріпаків ("рабів"), проповідується рівність громадян, містяться заклики до ліквідації кріпацтва, негативно оцінюється самодержавна влада взагалі й російський царизм зокрема, відстоюється республіканський лад. "Книга буття" написана в дусі романтизму та ідеалізму того часу, пройнята шануванням християнських цінностей справедливості, рівності, свободи і братерства.

У програмних документах товариства знайшла відображення ідея возз'єднання всіх українських земель. Згідно з виробленим проектом, Україна як складова частина майбутньої слов'янської федерації повинна була мати 2 штати: східний (Лівобережжя) і західний (Правобережжя), до якого б приєдналась українська Східна Галичина. По суті, це був перший висунутий суспільно-політичним рухом України XIX ст. проект возз'єднання східних і західноукраїнських земель.

Взагалі, національне питання, як вважає історик К. Кондратюк, привернуло найбільшу увагу товариства і ставилося в широкий контекст панславізму: "всі слов'янські народи... повинні утворити слов'янську федерацію з демократичними інститутами, аналогічними тим, що є у Сполучених Штатах". Столицею федерації мав стати Київ. Інакше кажучи, таємна політична організація у програмі заявляла про те, що своєю метою ставить утворення слов'янської демократичної федерації на чолі з Україною.

У виникненні такої ідеї серед членів товариства не слід шукати обґрунтування якоїсь зверхності чи винятковості української нації. Пригнічене становище України в складі царської Росії природно об'єднувало суспільно-політичний рух на українських землях з боротьбою південних і західних слов'ян за національне визволення. З цього приводу М. Драгоманов зазначав, що "український панславізм був не зовсім те, що московський, бо позаду його була козаччина, а не московське царство, а під ним підбита Україна, а не "сверкающая стальной щетиной" імперія".

Учасники Кирило-Мефодіївського братства вірили і надіялися на те, що "встане Україна з своєї домовини і закличе братів-слов'ян; почувши її заклик, повстануть всі слов'яни, і стане Україна самостійною республікою у слов'янському союзі".

Таке месіанське бачення майбутнього України-федерації хоч і спиралося на надмірно ідеалізовану картину її минулого, але виключало ідею її повної незалежності. Переважна більшість членів товариства, за винятком Шевченка і ще кількох, сумнівалися у здатності своїх "м'яких" і "поетичних" співвітчизників існувати незалежно. "Про окрему самобутність Малоросії, — писав В. Білозерський, — ніхто зі слов'яністів не мріяв: бажали лише звільнення селян, освіти, любові до своєї мови і процвітання літератури. У цьому вони вбачали самобутність кожного народу". Причиною цього, на думку Білозерського, є географічне розташування України: вона буде між кількома вогнями і може зазнати "гіршої долі, ніж її зазнала Польща". Від себе додамо, що розвиток федеративних ідей на той час стимулювався ще й слабкістю українського національно-визвольного руху, роз'єднаністю українського народу двома державами — Росією і Австрією.

Хоча кирило-мефодіївці й надавали тоді Україні надто велику роль у визволенні слов'янських народів, ставили її в центр майбутнього слов'янського союзу, вважаючи її своєрідною месією для слов'ян, але вони не протиставляли українців іншим слов'янським народам. Передбачуване об'єднання слов'янських народів планувалося провести добровільно, з правом збереження для його учасників своєї самостійності, автономії. Кожна слов'янська держава створюється на основі рівності громадян, із збереженням мови, релігії, народного правління. Автори програмних документів вважали, що верховним законодавчим органом всеслов'янського об'єднання стане слов'янський собор, у якому будуть представлені всі народи, які входять в нього. Виконавча влада буде належати президентові.

Кожна із республік повинна мати свій обраний народом, верховний законодавчий орган — сейм, місцеві органи влади також передбачались виборними. У всіх частинах федерації (у яку б мали увійти Україна, Росія, Польща, Чехія, Сербія і Болгарія) передбачались однакові основні закони й права, мали бути ліквідовані стани, привілеї, смертна кара, забезпечена свобода віросповідання, запроваджене обов'язкове навчання народу.

Щодо тактики, методів здійснення поставлених цілей, то, як видно з програмних документів, кирило-мефодїївці вважали найдоцільнішим діяти засобами мирної пропаганди й мирних перетворень. Проте щодо шляхів здійснення програмних положень серед кирило-мефодіївців були розбіжності: Костомаров, Білозерський, Куліш та інші вважали можливим втілити свої ідеї в життя мирними методами, поширенням освіти, мирної пропаганди ідей товариства в дусі християнської моралі. "Пани повинні звільнити своїх