На відміну від них Шевченко і Гулак представляли думку меншості, згідно з якою лише шляхом революції можна здійснити бажані зміни. Втім, ці розбіжності не слід перебільшувати, бо всіх їх об'єднувало прагнення покращити долю України. Це був час, коли радикали часто схилялися в бік лібералізму, а ліберали — в бік радикалізму. Здебільшого вони були не противниками, а союзниками. Так, Т. Шевченко неминучу загибель "старого світу" пов'язував не тільки із запеклими битвами, а й з розвитком людства шляхом прогресу й наукових знань. На певну роздвоєність у постаті Шевченка — гуманіста і співця народного повстання — вказував і Драгоманов.

Кирило-мефодіївці, крім розробки програмних документів, намагалися поширювати свої ідеї через розповсюдження прокламацій ("До братів-українців", "До братів-великоросіян і поляків"), творів Т. Шевченка, через лекції в навчальних закладах. Активно діяли вони також в напрямі налагодження зв'язків з прихильниками національного відродження слов'янських народів.

Проте широкої діяльності товариство розгорнути не змогло, оскільки проіснувало недовго — з січня 1846 по березень 1847 р.

У березні 1847 р. почалися арешти. Жандарми заарештували в Петербурзі Гулака. Слідом за ним було доставлено до Петербурга заарештованих Костомарова, Шевченка, Навроцького, Андрузького, Посяду, Куліша і Білозерського, згодом — Савича і Маркевича. Пильчиков і Тулуб за браком доказів до відповідальності не притягалися. Комісія на чолі з шефом жандармів О. Орловим та управителем III відділу Дубельтом близько двох з половиною місяців вела слідство у справі товариства. І хоча не було жодного сумніву щодо антиурядового характеру цієї організації, російські чиновники не схильні були поспішати з відвертим визнанням факту існування національно-визвольних ідей в Україні. О. Орлов всіляко намагався підкреслити слабкість, нестійкість і нечисленність товариства.

Царизм найжорстокіше покарав Т. Шевченка. Його і П. Куліша було визнано такими, які не належали до Кирило-Мефодіївського товариства, але були "винні за своїми власними окремими діями". Т. Шевченка віддали в солдати, йому було заборонено писати і малювати. Показово, що III відділ враховував суспільний резонанс і популярність поезій Т. Шевченка. У підсумковій доповіді начальника відділу О. Орлова Миколі І від 26 травня 1847 р. зазначалося: "...Шевченко набув між друзями своїми славу знаменитого малоросійського письменника, а тому вірші його ще шкідливіші і небезпечніші. З улюбленими віршами в Малоросії могли виникати і згодом укорінятися думки про уявне раювання часів гетьманщини, про щастя повернути ці часи і про можливість існування української окремої держави". Це був один із перших репресивних актів проти української літератури, яка піднялась до того, щоб ставити соціальні, національні й політичні питання.

Жорстокої кари зазнав М. Гулак — як людина, що мужньо трималася під час слідства. Його на три роки ув'язнено в Шліссельбурзьку фортецю, а потім відправлено на заслання в Перм. М. Костомаров рік відбував ув'язнення в Петропавлівській фортеці, після чого був висланий до Саратова. В. Білозерського заслано до Петрозаводська. П. Куліш після чотирьох місяців ув'язнення відбував покарання в Тулі.

По всій Росії посилилися утиски проти друкованого слова. Твори Т. Шевченка були заборонені.

Хоча товариство було розгромлене в зародку, його ідеї задушити не вдалося. Боротьба за звільнення покріпаченого селянства стала гаслом української літератури: можна сміливо сказати, що перш ніж кріпацтво було скасоване самим урядом, йому вже був нанесений смертельний моральний удар в літературі.

Кирило-Мефодіївське товариство зробило першу спробу інтелігенції перейти від культурницького до політичного етапу визвольного руху, його ідеї і програма надовго визначили головні напрями українського національного відродження.

Література

1. Борисенко В. Боротьба демократичних сил за народну освіту на Україні в 60—90-х роках XIX ст. — К., 1980.

2. Борисенко В. Курс української історії. — К., 1996.

3. Возняк М. Нариси про світогляд І. Франка. — Л., 1955.

4. Грицак Я. Молоді радикали в суспільно-політичному житті Галичини // Записки НТШ. — Т. ССХХІІ. — Л., 1991.

5. Заремба С. Українське пам'яткознавство: Історія, теорія, сучасність. — К., 1995.

6. Зінченко А. Визволитися вірою. — К., 1997.

7. Злупко С. Іван Франко — економіст. — Л., 1992.

8. Іванова Л. Роль інтелігенції України у формуванні етносоціальної свідомості у ЗО—40 роки XIX століття. // УІЖ, — 1991, № 8.

9. Історія України: Навчальний посібник. — Запоріжжя, 2002.

10. Кирило-Мефодіївське товариство: Збірник документів: У 3 т. — К., 1990.

11. Книга свідчень / Упоряд. О. Мітенко.— К., 1991.

12. Кондратюк К. Видатні історики України XX ст: Історіографічні нариси. — Л., 1998.

13. Кондратюк К. Історія України. Від половини XIX століття до 1917 року. — Тернопіль, 1994.

14. Копиленко О. Політико-правові ідеї Т. Шевченка та І. Франка в сучасній ідеологічній боротьбі. — К., 1990.

15. Крип'якевич І. Історія України. — Л., 1990.

16. Лисяк Рудницький /. Напрями української політичної думки // Записки НТШ. — Т. ССХХІІ. — Л., 1991.

17. Петраш О. "Руська трійця". — К., 1986.

18. Русалка-Дністрова. — К., 1972.

19. Сарбей В. До поглядів М. Драгоманова на національне питання // УІЖ. — 1991. — № 9.

20. Сухий О. Галичина: Між Сходом і Заходом. Нариси історії XIX — початку XX ст. — Л., 1999.

21. Франко І. у спогадах сучасників. — Л., 1972. — Кн. 2.

22. Франко і світова культура: Матеріали міжнародного симпозіуму ЮНБСКО. — К, 1990. — Кн. 1.