Процес феодального роздроблення, який в цей період відбувався в Київській Русі, не оминув і Волинь. Після смерті Мстислава Ізяславича його сини поділили Волинську землю: Роман одержав Володимир, Всеволод — Бел з, Святослав — Червен, Володимир — Берестя. Але цей процес не набув небезпечного характеру, тому що завдяки енергії Романа Мстиславича було створене Галицько-Волинське князівство.

Утворення Галицько-Волинського князівства.

Роман Мстиславич. Дещо інший шлях державотворення обрав Роман Мстиславич

(1170—1205). У своїй політиці він зробив ставку не на високородне, як його батько, а на служиле дворянство й городян і з їхньою допомогою розправився з противниками сильної централізованої влади. Цим самим Роман Мстиславич завоював симпатії простого люду, який потерпав від свавілля, жорстокості й міжусобної боротьби місцевої аристократії. Зміцнивши своє становище, волинський князь спочатку звернув свій погляд не на Київ, а на Галич. З другої спроби він у 1199 р. оволодів Галичем і об'єднав під своєю владою Волинське й Галицьке князівства. Роман Мстиславич зробив кілька вдалих походів проти литовців, що загрожували йому з півночі, захопив багато полонених і використовував їх на найтяжчих роботах. "Романе, Романе, лихим живеш, Литвою ореш", — докоряли князеві одні сучасники. Інші в піднесених тонах прославляли його за успішні походи проти половців: "Кинувся на поганих як лев, сердитий був як рись, нищив їх як крокодил, переходив їхню землю як орел, бо був хоробрий як тур". Переможні походи на Польщу додали авторитету волинському князеві.

Слава про Романа Мстиславича рознеслася повсюди й пробудила в українців надію на припинення міжусобних чвар удільних князів, відновлення могутності та єдності Київської Русі. Тим-то кияни й не боронили місто, коли під його стінами у 1202 р. з'явилися дружини волинського князя. Без опору піддалися йому й навколишні землі. Роман Мстиславич створив державу, територія якої простяглась від Карпат до Дніпра й за розмірами не поступалася Священній Римській імперії Фрідріха Барбаросси. В Києві князь посадив спочатку свого брата Ярослава, а потім сина Рюрика Ростислава. Спроби Романа Мстиславича запровадити федеративний устрій на Русі зустріли рішучий опір Всеволода Юрійовича, інших князів і не були здійснені. Але при цьому Роман Мстиславич був у зеніті слави, його величали "великим князем", "царем", "самодержцем всієї Русі", а іноземні правителі воліли підтримувати з ним дружні стосунки, ніж ворогувати. У Галичі знайшов притулок вигнаний візантійський імператор Олексій Ангел, а папа римський у 1204 р. взамін прийняття католицизму запропонував українському князеві польські міста й королівську корону. Правда, на цю пропозицію Роман Мстиславич з гідністю відповів, що поки в нього при боці меч, доти він буде сам добувати собі володіння, "як батьки й діди наші множили землю Руську". Роман Мстиславич відігравав помітну роль в житті Угорщини й Польщі. У 1205 р. він втрутився в міжусобицю польських князів, вирушив з військом у похід, але з невеликим авангардом потрапив у засідку й загинув під Завихвостом.

Створена Романом Мстиславичем держава трималася переважно на сильній особистості князя і вже цим була приречена на розпад. Ні малолітні сини Данило й Василько, ні вдова Романа Мстиславича Ганна зі своїми прибічниками й нечисленною дружиною не могли встояти проти галицької боярської олігархії з її невгамовним бажанням відділитися від Волинського князівства. На запрошення галицьких бояр і з відома угорського короля Андрія II у 1206 р. Галич захопили сини героя "Слова о полку Ігоревім" — новгород-сіверського князя Ігоря. Ганна із синами мусила тікати спочатку до м. Володимира, а потім під захист польського короля. Галицько-Волинське князівство розпалося на Галицький, Звенигородський та Володимирський уділи. Почалася міжусобна боротьба бояр і князів. Ігоревичі знищили до 500 місцевих бояр, а решта з допомогою угорських та польських військ у 1211 р. скинула їх з престолу й стратила. Галицька й волинська землі спливали кров'ю, а нащадки Романа Мстиславича поневірялися на чужині. Хоч польський князь і угорський король нібито визнавали право Данила на батьківський престол і надавали йому притулок, але насправді намагалися заволодіти західноукраїнськими землями. Угорський король Андрій II посадив на галицький престол свого малолітнього сина Коломана, а польський князь Лешко Краківський заволодів Перемишлем і прицілювався на решту волинських земель. Щоб послабити позиції угорського короля, він скористався з невдоволення галичан свавіллям угрів у Галичі й запросив на галицький престол новгородського князя Мстислава Удатного. На чолі загартованої кінної дружини Мстислав Удатний у 1219 р. з допомогою міщан вигнав угорський гарнізон з Галича.

З появою Мстислава Удатного на західноукраїнських землях створилися сприятливі умови для об'єднання Галицького й Волинського князівств у боротьбі проти експансії Польщі. Тим більше, що 18-річний Данило одружився з дочкою Мстислава Удатного Ганною. Спираючися на волинське боярство, молодий князь у 1219 р.

самотужки визволив від польських феодалів Берестейщину і Забужжя й збирав сили для цілковитого визволення Волині від загарбників. У 1226 р. Данило відвоював у поляків Луцьк і Пересопницю з округами й розпочав боротьбу з ворожою йому галицькою олігархією за Галицьке князівство. Кілька разів він брав і вимушено покидав Галич, аж доки в 1238 р. не утвердився в ньому остаточно. Тоді ж Данило посадив на київський престол свого намісника воєводу Дмитра.

Література

1. Галицько-Волинська держава: передумови виникнення, історія, культура, традиції: Тези доп. та повідомлення. — Л., 1993.

2. Галицько-Волинський літопис // Літопис Руський / Пер. Л. Є. Махновця. — К., 1989.

3. Генсьорський А. Галицько-Волинський літопис. — К., 1961.

4. Грицак П. Галицько-Волинська держава. — Нью-Йорк, 1958.

5. Грушевський М. Історія України-Руси. — К., 1993. — Т. 2—3.

6. Історія Львова. — Л., 1995.

7. Котляр М. Данило Галицький. — К., 1979.

8. Котляр М. Галицько-Волинський літопис XIII ст. — К., 1993.

9. Крип'якевич І. Галицько-Волинське князівство. — К., 1984.

10. Пастернак Я. Найстарші часи Волині: Волинь у боротьбі за волю України. — Вінніпег, 1952.