РЕФЕРАТ

на тему:

Україно-московські та польські стосунки

План

1. Українсько-московські та польські стосунки.

2. Список літератури

Смерть Богдана Хмельницького об'єктивно спричинила ослаблення державної влади в Україні. На нашу думку, є певний сенс у міркуваннях М. Грушевського про те, що товариші та однодумці гетьмана в інтересах спільної справи свідомо сприяли виникненню в народній свідомості легендарного ореолу навколо його імені. Ніхто не заперечує, що гетьман мав потужний інтелект, неабиякі дипломатичні й підприємницькі здібності, але в цьому випадку йдеться про гіперболізацію його особистості. Ідея спадковості гетьманської влади, над реалізацією якої наполегливо працював Хмельницький в останній рік життя, не здобула належної підтримки як у середині країни, так і за її межами. До того ж, гетьманич Юрій був не в змозі керувати державою у такий надзвичайно складний час, про що свідчив бунт у козацькому таборі під Корсунем. Тому вибори гетьманом одного з найближчих соратників Богдана — Івана Виговського — стали закономірним актом, який вселяв впевненість у правонаступництві політики Української держави. Отримавши булаву, Виговський спочатку наполегливо продовжує курс попередника, що особливо виразно простежується у сфері зовнішніх стосунків. І. Виговський одразу почав впроваджувати у життя важливі політичні задуми і таки домігся від урядів Криму й Туреччини підписання мирного договору. Було також ратифіковано угоду зі Швецією, яка визнала незалежність України з державницькими кордонами аж до Вісли. Від Речі Посполитої гетьман відібрав Берестейське і Новгородське воєводства. За умов, що склалися, Польща обіцяла Україні широку автономію, якщо та знову увійде до її складу.

Невдача України в боротьбі на два фронти — проти Польщі й Москви — породила дві орієнтації, які розділили українську козаччину на ворожі групи. Політичні верхи козацтва поступово починають втрачати смак до боротьби за державну незалежність України і шукають шляхетства в Польщі чи дворянства в Москві — одне слово, "спокійного життя", забуваючи про героїчні змагання і широкі плани 1648-го та наступних років.

Поруч з ворожнечею, антагонізмом між старшиною і рядовим козацтвом та селянством після смерті Б. Хмельницького швидко виникає розбіжність серед самого ж козацтва — переважно, це непорозуміння між городовим і низовим. Уже в період першого наступника Б. Хмельницького, гетьмана І. Виговського, ця розбіжність призводить до різкого розколу серед козацьких верхів на два ворожі табори. Переважна частина колишнього "городового" козацтва разом із покозаченою шляхтою, яка сформувалася під впливом польського права і культури, стають на бік Виговського під час його виборів на гетьмана. Ця частина підтримує І. Виговського також після того, як він підписав Галицький договір з Річчю Посполитою і розпочав війну з Москвою, щоб захистити Україну від спроб Москви її поневолити. Решта козацтва, здебільшого Запорозька Січ і частина "городової" старшини, виступають проти І. Виговського й допомагають Москві руйнувати його план організувати Українську державу в федеративному зв'язку з Річчю Посполитою і Литвою.

Наступники Хмельницького, намагаючись рішучіше підійти до розмежування верств в Україні, з перших кроків натрапили на непереборні труднощі. Адже у самій козацькій верстві почалася внутрішня боротьба. У верхньому прошарку Військо Запорозьке мало представників колишньої шляхти, а нижчі прошарки зливалися з широкими народними масами. Як уже зазначалося, у роки воєнної небезпеки козацьке військо поповнювалося людьми з різних станів, здебільшого селянами. Звичайно, ті, побувавши в козаках, після солодкого не хотіли гіркого і не мали жодного бажання повертатися до "звиклого послушенства".

В Українській державі не було засобів для визначення чисельності козацького війська, тому за життя Богдана Хмельницького діяли "Березневі статті" 1654 р. про обмеження козацтва 60-ма тисячами. Однак Василь Кікін, який був в Україні під час похорону Б. Хмельницького, в розмовах з козаками дізнався: "А насъ де козаковъ въ войске запорожскомъ и ныне есть триста тысячъ".

Своїми силами перелічити таку масу гетьманська влада не могла. Акт "виписування" з козацтва міг дуже зашкодити їй самій: політично це було б рівнозначне з підривом своєї опори. Тому Іван Виговський цю невдячну місію заведення козацького реєстру намагався передати Москві. Переговори з московським урядом з цього приводу у 1658 р. вів Лісницький. В результаті відповідну інструкцію дали бояринові Шереметьеву.

Звістки про наміри козацької старшини завести реєстр козацького війська дійшли до козацької "черні", і з перших же днів гетьманування Івана Виговського це завдало йому чимало клопоту. Частина козаків, які передбачали, що їм доведеться бути в ролі "випищиків", не мали чого втрачати. Вони зв'язувалися із Запорожжям, яке охоче підтримувало будь-який опозиційний рух проти Чигиринського уряду. Про таких людей Іван Виговський писав до Москви: "Не мають ні жінок, ні дітей, ні майна й ніякої здобичі, тільки на чуже добро зазіхають, щоб їм було за що пити та в карти грати". Від "голяків" І. Виговський відрізняє верству "значного" козацтва: "Ми же за веру православную..., при жёнахъ й детяхъ, при маетностяхъ нашихъ всегда умирать готовы".

Проте в зазначений час основну небезпеку для української державності становив не північний сусід, а становище всередині країни. Разом із гетьманською булавою Виговський успадкував від попередника складний вузол соціально-політичних проблем, які ще за його життя потребували нагального розв'язання. Але цілком ймовірно, що Богдан Хмельницький, усвідомлюючи унікальність нового державного утворення на українських землях, яке опиралося як на аристократичну (репрезентовану православною шляхтою), так і демократичну частини суспільства, свідомо відтягував вирішення соціальних проблем, оскільки будь-який варіант розвитку подій неминуче відштовхнув би від нього певну соціальну групу. Із сходженням на регіментарство Виговського гострота соціальних протиріч не лише не зменшилася, а, навпаки, посилилася внаслідок притаманного й об'єктивного для періодів міжгетьманства ослаблення державної влади, "двірцевих" інтриг навколо булави, а також відсутності в наступника легендарного гетьмана відповідного авторитету. Крім того, не можна не погодитись із думкою дослідників, які вбачають велику політичну помилку Виговського в тому, що він організував власну елекцію не на генеральній раді Війська Запорозького, а на "кулуарній" старшинській, чим відразу ж скористалась опозиція. Іншою, ще суттєвішою помилкою нового керівництва стала спроба розв'язання гордієвого вузла соціальних проблем шляхом ігнорування інтересів посполитих і рядового козацтва а одночасною всебічною підтримкою козацької старшини і шляхти.

Наприкінці року в Україні остаточно визрів конфлікт між гетьманським урядом з одного боку та козацькою голотою Запорожжя і Гетьманщини разом з частиною лівобережної та запорозької старшини — з другого. При цьому гетьманська опозиція, яка була антагоністично налаштована до шляхти, що асоціювалася насамперед з Річчю Посполитою, прагнула заручитися підтримкою "правовірної" московської сторони. Вже наприкінці жовтня — на початку листопада кошовий отаман Я. Барабаш надіслав лист цареві, в якому "викриває" таємні наміри Виговського; "В. ц. мил. зрадити і все військо Запорозьке православне, що в. ц. мил. присягло, наміряється в неволю віддати".

Як у листі до царя, так і в наказі січовим посланцям і, особливо, під час їхніх розмов у Посольському приказі виразно прослідковується той факт, що наприкінці 1657 р. Січ у політичному відношенні так і не піднялася вище ідей козацького автономізму. Державні прагнення гетьманського уряду викликають різкий спротив січового товариства і служать об'єктом для демонстрації нелояльності офіційного Чигирина до Москви. Так, 23 листопада М. Стринжа з товаришами заявили в Посольському приказі: "При прежних де Полских королех они войском Запорожским без королевского ведома послов из иных государств не принимали. Также де й ныне, как они учинились под царского величества высокою рукою, и им де было послов и поланников потому ж без указу царского величества принимать и отпускать не годилося".

Крім того, запорожці підтримували плани уряду Олексія Михайловича, "чтоб царьского величества воеводы у них в городах были", рекомендували Москві контролювати хід гетьманської елекції, "и будет де после того новообранной гетман перед царским величеством в чем учинит проступку й они о том учнут писать к царскому величеству, и за ту проступку его переменить...". У статтях, поданих січовиками 26 листопада до Посольського приказу, цей пункт конкретизовано: "а без воли великого государя своего... самим нам гетманов не переменят...", а в разі смерті регіментаря "...обрав гетмана, вскоре слать посланцов до его царского величества бити челом о подтвеженье на гетманство...".

Позиція січового товариства щодо стосунків Війська Запорозького з Москвою, викладена М. Стринжею у Посольському приказі, імпонувала царському урядові. Більше того, вона відповідала його сподівання трансформувати союз із Україною, хоч, варто відзначити, платформа січовиків значною мірою формувалася під впливом царських прожектів і в угоду Москві. Тому, незважаючи на неодноразові заклики І. Виговського не йняти віри бунтівникам, уряд Олексія Михайловича, належним чином оцінивши перспективи безпосередніх зв'язків із Січчю, надіслав Барабашеві царську грамоту, яка, хоч і була досить стримано стилізована, проте виразно засвідчила про визнання Москвою Коша правомочним суб'єктом українсько-московських стосунків.