Незабаром після походу 860 р. відбулася християнізація русів, яка відрізнялася від хрещення Бравліна змістом і наслідками. За десятиріччя, що минули після сурозького походу, християнська релігія набула певної популярності серед слов'ян, які постійно відвідували грецькі міста. Нова релігія стала складовою частиною їхнього світосприймання. Не випадково саме в цей час з'явилися звістки про русів-християн в арабських джерелах.

Взаємини Київської Русі з хазарами та варягами.

З VII ст. південносхідними сусідами слов'ян були хазари, які поширили данинські стосунки на частину давньоруських племен. Деякі зарубіжні історики вважають, що "мирна торговельна держава" хазар дуже добре впливала на державний і культурний розвиток Русі. Насправді ж головною "заслугою" хазар було те, що вони змушували східних слов'ян консолідуватися для боротьби за своє звільнення.

Через своє геополітичне становище Київська Русь не могла залишитися поза увагою північних народів, особливо скандинавських, озброєні загони яких нападали на слов'янські землі. Якийсь час данину їм сплачували новгородські словени, кривичі, чудь і меря. Місцеве населення неодноразово повставало і виганяло чужинців. Київські князі виряджали на північ військові дружини, засновували там укріплені центри. Але, звісно, взаємини з північними сусідами не обмежувалися лише воєнними сутичками. Варяги з прибалтійських земель приходили на Русь і з мирними намірами. На ранніх етапах існування Давньоруської держави варяги (серед них були і скандинави, і західні слов'яни, і балти, і угро-фіни) йшли на південь переважно як купці, згодом почали найматися в дружини київських князів для походів на Візантію. Частина варягів осідала на Русі, вливаючись у верхівку суспільства, в тому числі й у князівську адміністрацію.

Десь наприкінці VIII ст. почався масовий відхід варягів (норманів) із своєї батьківщини в пошуках нових засобів для існування й наживи. Об'єднавшись у військові дружини, вони швидкохідними човнами діставалися до віддалених куточків світу. Спочатку варяги побували на землях Данії, Англії, Франції, Південної Прибалтики, дійшли до Середземного моря й задовго до Колумба висадилися з Америці. Основними їхніми заняттями стали воєнний промисел, військова служба і торгівля. Варяги відзначалися мужністю, хоробрістю, наполегливістю, безжалісністю як до противника, так і до себе.

На початку IX ст. активізувалось проникнення варягів через систему річок й озер углиб Східної Європи. На той час, напевне, встановилися й перші контакти між праукраїнцями й скандинавами. Археологічна наука не виявила слідів тривалого перебування або економічного чи побутового впливу скандинавів у Середньому Подніпров'ї періоду заснування Руської землі. На українських землях вони з'явилися тоді, коли тут вже існувала власна державність. Тому твердження норманістів про начебто вирішальну роль варягів у створенні Київської Русі не можна визнати переконливими.

Князі Руської землі Аскольд і Дір брали на службу дружини варягів, їхні конунги виконували певні доручення. Зокрема, варяги брали участь у посольстві русів до Константинополя у 838 р. У складі праукраїнських дружин князя Аскольда у 860—866 рр. вони ходили на Візантію, а потім на мусульманські міста Закаспію. Але ці військові вправи мали короткочасний, епізодичний характер, так само, як і торгівля норманських купців.

Проте з часом південний напрямок стає домінантним у військово-службовій, здобичницькій і торговельній діяльності скандинавів. Торуються шляхи руху варягів на Південь. Один з них пролягав Волгою до Каспійського моря. Ще важливішим був "шлях з варяг у греки". Ним скандинави діставалися до Чорного моря й Візантії в пошуках воєнної здобичі й військової служби. Він ішов з Балтійського моря через систему річок і волоків із верхів'їв Західної Двіни в Двіну й далі до Чорного моря. Переміщення товарів і грошей цим шляхом відіграло значну роль у розвиткові економічних взаємин в українських землях. Важливе значення мало й надходження ним у країни Північної Європи східного срібла, яке в ті часи вважалося міжнародною валютою.

Питання про роль, яку відіграли скандинави-нормани (що називалися на Русі варягами) у творенні в IX—X ст. першої держави на східнослов'янських землях — Київської Русі — є предметом давньої дискусії, що часто виходила за суто наукові рамки. При цьому обговорювалися здебільшого питання, пов'язані з інтерпретацією конкретних історичних подій: чи була скандинавською за походженням княжа династія, що правила на Русі; чи справді відбулося "покликання" варягів на княжіння; чи піддавалися східні слов'яни завоюванню з боку норманів; чи була скандинавська колонізація на східнослов'янських землях; яка кількість та питома вага скандинавських археологічних матеріалів на Русі? Останнім часом бачимо новий підхід до проблеми: її почали розглядати у площині двобічних русько-скандинавських зв'язків ранньосередньовічного періоду. Ми робимо спробу порушити питання про роль норманів у Київській Русі в порівняльно-історичному плані: чи була яка-небудь специфіка в історичних процесах, що відбувалися на східнослов'янських землях, порівняно з іншими слов'янськими країнами, яку можна пов'язати з діяльністю норманів, і чи спричинила участь варягів у становленні Київської Русі зміну темпів державотворення на східнослов'янських землях (знову-таки порівняно з іншими регіонами розселення слов'янства)?

У сфері соціально-економічних стосунків віднайти специфічні явища, принесені скандинавами, не вдається через типологічну спорідненість шляхів генезису феодальних взаємин у слов'ян і скандинавів та синхронність цього процесу в цих країнах. Для ранньосередньовічної Русі характерним є підкорення безпосередніх виробників державною владою в особі князів та їхніх дружин. Основною формою залежності були державні податки, насамперед поземельна данина. Становлення системи державної експлуатації належить до IX—X ст. Індивідуальна (вотчинна) велика земельна власність виникає пізніше (з XI ст.) і відіграє другорядну роль. У західнослов'янських країнах (Великій Моравії, Чехії, Польщі) у ранньому середньовіччі простежується такий же тип соціально-економічних стосунків. Панування державно-феодальних форм при пізньому (з XI ст.) розвитку індивідуальної великої земельної власності є характерним і для ранньосередньовічної Скандинавії.

У ранньосередньовічній Русі створювалися "волості", якими керували вже представники київської княжої династії Рюриковичів. Аналогічним чином формувалися території таких слов'янських держав, як Велика Моравія (в основі — союз моравів, приєднувалися союзи племінних князівств віслян і полабських сербів, дрібніші утворення — племінні князівства в Чехії, Сілезії, Паннонії); Польща (в основі — союз гнєзненських полян, приєдналися союзи племінних князівств віслян, лендзян, мазовшан, поморян, племінні князівства в Сілезії). Утворення скандинавських держав (Данії, Норвегії, Швеції) відбувалося також шляхом об'єднання під єдиною владою (протягом IX—X ст.) кількох державних спільнот. І. Шаскольський звернув увагу на наявність у східних слов'ян спочатку двох центрів державотворення —південного (із столицею в Києві) і північного (земля ільменських словенів), що, на його думку, аналогічно до ситуації у скандинавських державах, де простежуються подібні пари: у Швеції — об'єднання з центрами в Упланді та Гьоталанді, в Норвегії — у Веетфальді й у районі майбутнього Трондхейма, в Данії — на Шотландському півострові та землі Зеландія. Проте ця паралель не може бути визнана лише русько-слов'янською. Аналогічні явища спостерігалися і в інших слов'янських країнах: змагалися між собою як центри державотворення князівства Борни і Людвіти в Хорватії (початок IX ст.), Мойміра і Прибіни в Моравії (перша третина IX ст.), чехів та лучан в Чехії (друга половина IX ст.), віслянсько-лендзянського об'єднання і гнєзненських полян у Польщі (друга половина IX — середина X ст.). Отже, складання територіально-політичної структури в слов'янських і скандинавських державах було схожим (на Русі і в Скандинавії цей процес до того ж відбувався синхронно) і особливих русько-скандинавських паралелей, які можна було б пов'язати з норманським впливом на східнослов'янських землях, не простежується.

В процесі становлення міст — центрів політичної влади в скандинавських країнах — часом серйозних зрушень були кінець X — перша половина XI ст., коли багато центрів попередньої епохи змінювалися на поселення, засновані королівською владою, чи зазнали істотних топографічних змін (переміщення центру поселення). Питання про те, що було на Русі, дискутується давно. На думку однієї групи дослідників, тут спостерігається континуітет між старими "племінними" центрами і центрами політичної влади Київської держави. Інші вважають, що при формуванні держави відбувалася зміна політичних центрів. Сучасний стан археологічних даних з цієї проблеми дає можливість зробити висновок про вірогідність другої позиції. Наприкінці X — на початку XI ст., в період остаточної ліквідації самостійності східнослов'янських союзів племінних князівств і утворення нової політичної структури з волостями як складовими частинами єдиної держави, припинили існування багато укріплених поселень. 319 міст, що були центрами волостей-княжінь на східнослов'янській території в період єдиної Київської держави (кінець X — поч. XII ст.), лише два — Київ (центр, з якого здійснювалося підкорення східнослов'янських союзів племінних князівств) і Чернігів — еволюціонували безпосередньо з центрів переддержавних спільностей. В усіх інших випадках було створено новий центр після переходу території того чи іншого союзу племінних князівств