РЕФЕРАТ

на тему:

Утворення Української Центральної Ради та проблеми державного будівництва

План

1. Утворення Української Центральної Ради та проблеми державного будівництва.

2. Список літератури

Очевидно, з багатьох причин для керівників національно-визвольних змагань мав пройти певний час, щоб заповітні прагнення вилилися у вивірену реальну програму діяльності. Мрії про самостійність їх, звичайно, ніколи не полишали, проте лише конкретний розвиток подій мав підказати відповідні до ситуації настанови і лозунги.

Отже, за свідченням одного з визначних діячів українського національного руху Дмитра Дорошенка, як тільки до Києва дійшла звістка про повалення самодержавства, члени керівної ради "Товариства українських поступовців" прийняли рішення "заложити загальну організацію, яка... об'єднувала б усі українські національні організації й стала б на чолі руху. Ухвалено було назвати її Центральною Радою". Названу Дорошенком дату народження нової громадсько-політичної організації — 4 березня — не можна, мабуть, вважати абсолютно достовірною: її офіційне діловодство провадилося з 9 березня, коли обговорювалися питання про виготовлення печатки УЦР, а також про передачу їй будинку Педагогічного музею, створення агітаційної школи при відповідній комісії Ради тощо. Вів засідання обраний незадовго перед тим товаришем голови київський адвокат Ф. Крижанівський. Сам же голова — "батько" М. Грушевський — вперше виступив лише 15 березня. На посаду другого його заступника (товариша) було запрошено директора приватної гімназії, літератора В. Науменка. Заступниками голови стали також Д. Дорошенко та син видатного українського історика Д. Антонович.

Оцінюючи згодом цей ранішній період діяльності Ради, Грушевський вказував на очевидну організаційну ваду, а саме — формування ЇЇ спочатку "тільки з представників київських організацій". Іншими словами, протягом першого післяреволюційного місяця сфера її діяльності була реально обмежена одним містом.

Розширити соціальну і політичну базу руху, остаточно сформулювати та відшліфувати принципові пункти програми, інтегрувати в єдину національно-територіальну організацію неоднорідні політичні та соціальні сили й сформувати її представницький виборчий орган, з'ясувати взаємини з центральним урядом та його органами на місцях — ось ті невідкладні завдання, які дискутувалися в кулуарах Педагогічного музею, що став офіційною резиденцією Ради. Протягом усього березня ЇЇ керманичі напружено працювали над скликанням форуму, що його було названо "Український національний конгрес", якому судилося покласти початок наступному, другому етапу становлення Центральної Ради.

За пропозицією своїх лідерів делегати з'їзду, а це близько 1 тис. представників "від усяких організацій усієї Соборної України", ухвалили протягом 1917 р. документи, де визнали верховну владу Тимчасового уряду та майбутніх Всеросійських установчих зборів, скликання яких було заплановано на осінь поточного року. Були вирішені і найважливіші організаційні питання. Учасники зібрання обрали близько 300 осіб до Центральної Ради, в т. ч. 21 — до її Виконавчого комітету. Головою знову став М. Грушевський, його заступниками у Раді — В. Винниченко та С. Єфремов, у Виконкомі — Ф. Крижанівський та Д. Антонович. Скарбником Ради було обрано В. Коваля, секретарями — В. Бойка та С. Веселов-ського.

Таким чином, з'їзд оформив ідеологічні та організаційні засади руху, який намагався виступити в питаннях національно-державного будівництва як альтернативна політична сила щодо наявної в Україні фінансової та промислової буржуазії, з одного боку, а з іншого — до пролетарського руху, керованого більшовицькою партією. Об'єктивно цьому значною мірою сприяли і суттєві прогалини в політичних програмах опонентів Ради" які зосереджувалися практично лише на соціальних та економічних проблемах і приділяли цілком недостатню увагу власне національно-культурним питанням. По-друге, і на цьому слід наголосити, саме національний з'їзд поклав початок практичному втіленню в життя ідеї української демократичної республіки як складової частини Російської федеративної республіки.

Принциповим в цій формулі для діячів Центральної Ради було питання про класову природу державного утворення, що почало формуватися. Вважалось, що ця держава в 1917 р. не могла бути ні буржуазною, ні соціалістичною. Буржуазною в класичному розумінні вона лише мала стати, але для цього необхідно було послідовно пройти ряд етапів: довести до кінця аграрні перетворення, започатковані реформою 1861 р., розвинути достатньою мірою виробничі сили усіх районів України, реалізувати різноманітні плани культурного виховання народу, сформувати структури політичні, судові, громадського самоврядування тощо.

Соціалістичним же нове державне формування не могло бути внаслідок особливостей капіталістичної еволюції, оскільки для переходу на цей шлях суспільного розвитку, на думку його фундаторів, в цілому не було об'єктивних передумов. Керманичі українського національно-державного руху добре це розуміли і враховували в практичній роботі. Саме тому вони пішли шляхом здійснення перетворень "згори", намагаючись забезпечити при цьому максимально можливу на той чи інший момент підтримку "знизу". Ставку було зроблено на еволюційні, легальні, правові, ненасильницькі форми й методи досягнення цілей, на припинення лівого та правого екстремізму в своїх лавах, на глибокі компроміси практично з усіма політичними силами як на Україні, так і поза її межами.

Основною програмною засадою при цьому залишалася вимога широкої національно-територіальної автономії України у складі Російської федеративної республіки. Цю тезу було втілено в основних документах Центральної Ради та її універсалах, у численних публікаціях лідерів українських партій (від соціалістів-федералістів — колишніх "тупівців" до соціал-демократів і есерів). Голова Центральної Ради М. Гру шевський видав у Києві спеціальну брошуру "Якої ми хочемо автономії і федерації".

Принципово важливими при цьому є вихідні уявлення про автономію.

За переконанням М. Грушевського, "автономія має своє власне право, конституційне, чи то на основі договору з центральною властю, чи то з надання, але такого, якого вже не можна взяти назад односторонньою волею центральної влади".

З різних можливих варіантів автономного устрою (обмежена, територіальна — обласна, крайова, екстериторіальна — національно-культурна) найприйнятнішим для України М. Гру шевський вважав широку національно-територіальну автономію. Згідно із задумом, таке державне утворення само мало "вершити у себе вдома всякі свої справи — економічні, культурні, політичні, удержувати своє військо, розпоряджатися своїми дорогами, своїми доходами, землями й всякими натуральними багатствами, мати своє законодавство, адміністрацію і суд.

Тільки в деяких справах, спільних для всієї російської держави, вона має приймати постанови її загального представництва, в котрім братимуть участь представники України пропорціонально до її людности й людности всієї російської республіки".

Гарантом саме такого автономного устрою України могли бути лише децентралізація Російської імперії, перетворення колишніх провінцій на автономні держави, які склали б федерацію, а остання повинна обов'язково бути демократичною республікою .

По суті такою ж була й позиція провідних українських партій.

Ці теоретичні розрахунки були покладені в основу рішень Всеукраїнського Конгресу (6—8 квітня 1917 р.), який ухвалив:

1) згідно з історичними традиціями і сучасними реальними потребами українського народу, з'їзд визнає, що тільки національно-територіальна автономія України в стані забезпечити потреби нашого народу і всіх інших народів, що живуть на українській землі;

2) автономний устрій України, а також інших областей Росії, матиме цілковиту гарантію для себе в федеративному устроєві Росії, через що єдиною відповідною формою державного устрою для Росії з'їзд визнає федеративну демократичну республіку, а одним із найголовніших принципів української автономії — повну гарантію прав національних меншин, що живуть в Україні.

Подальші події підтвердили серйозність політичних намірів керівників Центральної Ради, які прагнули разом з тим трохи обмежити її демократичний характер. Перші ухвали в цьому напрямі були оформлені вже на пленарному засіданні 23 квітня. У "Наказі Українській Центральній Раді", зокрема, проголошувалося, що, виражаючи волю українського народу до створення автономної України у складі Російської федеративної демократичної республіки, Рада тим самим "переймає право ініціативи, об'єднання та керівництва" тих організацій, які мають в ній представництво. Такий висновок дозволив лідерам руху встановити регламент функціонування Центральної Ради. Пункт 7-й другої частини "Наказу" містив положення, яке важко сумістити, на нашу думку, з елементарними уявленнями про демократію: "Екстрені Загальні Збори вважаються дійсними при будь-якій чисельності присутніх". Вважаючи, очевидно, і це недостатнім, укладачі документу зуміли провести через Пленум Ради положення про її Комітет, яке передбачало механізм передачі реальної влади від загальних засідань Центральної Ради, що мали демократичний характер, її виконавчому органу, сформованому значною мірою шляхом позалаштункових угод. Так, 16 з 33 його членів визначав сам Комітет. Усі поточні справи розв'язувалися у його т. з. "комісіях". Членами комісій могли призначатись особи і не з Центральної Ради, які "тим самим ставали членами Ради та Комітету у відповідності з постановою з'їзду". Ці та інші положення документа дають можливість, на нашу думку, цілком певно стверджувати, що вже на згаданому засіданні були створені юридичні підстави для перетворення Центральної Ради з представницького на орган, покликаний лише постфактум схвалювати рішення та дії Виконавчого комітету. Реальна влада значною мірою зосереджувалася в руках осіб, уведених до його складу не демократичним, а адміністративним шляхом, в т. ч. за допомогою кооптації.

Національно-демократичний рух "знизу" тим часом продовжував набирати сили. Так, підсумки І Всеукраїнського військового з'їзду засвідчили, що Рада може