Третій етап розвитку українського національно-державного руху охоплює час приблизно з середини травня до початку червня 1917 р. і характеризується, на нашу думку, такими двома основними ознаками. По-перше, подальшим зміцненням його соціальних та політичних підвалин за рахунок залучення до нього різних верств населення через новостворені губернські, повітові та міські "українські ради" (Полтавщина, Чернігівщина, Слобожанщина, Волинь, Київ); конституюванням "українських" фракцій при тих, що вже діяли (Рада військових депутатів Київської військової округи та ін.); проведенням з'їздів селян (Полтава), духовенства (Київ), вчителів (Південно-Західної залізниці) з наступною кооптацією керівників їхніх представницьких органів до складу Центральної Ради; розширенням мережі наявних з дореволюційних часів національно-культурних організацій— "Просвіт". Різко розширилась видавнича діяльність. На середину травня вже виходило близько 17 найменувань часописів та журналів, найбільшими серед яких були "Нова Рада", "Народна Воля", "Робітнича газета", "Літературно-Науковий Вісник". Значно активізувалась діяльність українських громад, які функціонували в обох столицях, Омську, Гельсінгфорсі, Саратові, Кишиневі та інших великих і малих містах, а також за межами Росії, наприклад,

в США. Провадились масові кампанії зі збирання коштів у "Національний фонд", благодійні вечори, концерти, засідання наукових товариств та ін., до яких долучалось багато учасників.

По-друге, новий етап руху відрізняється від попередніх активними контактами з Тимчасовим урядом як на приватному, так і на офіційному рівнях. Це питання ще чекає на своїх дослідників. Сторони намагалися уникнути передчасного розголосу ходу та змісту переговорів з багатьох причин. Очевидним є лише те, що ні офіційна зустріч у другій половині травня під час перебування О. Керенського в Києві, ні переговори спеціальної делегації Центральної Ради з петроградським урядом не допомогли досягти угоди з питань, що обговорювалися. Цю обставину вміло використали лідери Центральної Ради для подальшого зміцнення свого впливу та авторитету. Не буде також перебільшенням твердження про те, що ситуація навколо питань самовизначення України загострювалася деякою мірою штучно. Так, на II Всеукраїнському селянському з'їзді, який відбувся у Києві в травні-червні, вперше пролунали заклики, що не відповідали публічно декларованому курсові на законність, порядок та ненасильницькі дії. Деякі делегати називали Петроград "смердючою калюжею", закликали розпочати негайну реалізацію своїх програмних вимог явочним порядком, не чекаючи скликання Всеросійських Установчих зборів. Лунали пропозиції розв'язувати нагальні питання "за допомогою шаблі". Задля справедливості слід зазначити, що рішучу відсіч "радикалам" дали українські есери та есдеки, які нагадали, що вирішувати питання слід лише у згоді з усіма народами, що живуть в Україні.

1 червня почався новий етап в політичній історії Центральної Ради. Того дня Тимчасовий уряд офіційно дав негативну відповідь на вимоги Ради, надіслані протягом квітня-травня. Водночас було підтверждено заборону на проведення II Військового з'їзду. Ситуація різко загострилася. Через день екстренна нарада членів Центральної Ради і делегатів селянського з'їзду прийняла рішення виступити зі зверненням ("Універсалом") до народу, закликати його "зорганізуватись" і "приступити до негайного закладання фундаменту автономного ладу на Україні". 7 та 10 червня ці вимоги підтримали відповідно Всеукраїнська конференція УПСР та скликаний Військовий з'їзд. По Україні прокотилася хвиля масових мітингів і маніфестацій на підтримку вимог Центральної Ради та її прихильників і з осудом дій Тимчасового уряду в українському питанні. Саме тоді й було оприлюднено текст І Універсалу.

Цей документ, названий "До українського народу на Україні й поза Україною сущого", проголосив суверенність українського народу "на своїй землі". Практичне втілення суверенітету покладалось на обраний загальним" рівним, таємним та прямим голосуванням Український сейм, обрати який планувалося після виборів до Всеросійських Установчих зборів, тобто восени поточного року. Найголовнішими завданнями, що стояли перед сеймом, оголошувалися: видання законів, які регулювали б усі сфери життя України і, насамперед, щодо конфіскації "у власність народу" поміщицьких, казенних, царських, монастирських земель. Пояснивши суть суперечностей Ради та уряду, Універсал наголосив на необхідності налагодити якнайтіснішого зв'язку між УЦР і тими організаціями на місцях, які підтримують її програму, та провести "українізації" органів місцевого самоврядування, а в районах зі змішаним населенням — формувати їх "у згоді" з неукраїнськими громадами. Принциповою новацією стала декларація про відмову передавати будь-які кошти, в тому числі й податки, до центральної казни, а також про запровадження спеціального одноразового податку "на рідну справу", тобто фактично на користь Центральної Ради.

Протягом усього червня тривала гарячкова праця над розв'язанням найважливіших організаційних питань або, точніше, питань "самоорганізації". Йшлося, зокрема, про подальше розширення Ради за рахунок уведення до її складу представників з'їздів робітничих, селянських і солдатських депутатів, а також від губерній, міст, українських колоній тощо. Таким чином, чисельність УЦР до кінця червня досягла 568 осіб. Однак найголовнішою подією поточного періоду стало формування першого складу крайового уряду — Генерального секретаріату. Спочатку до нього входило 9 представників УСДРП, УПСР та УПСФ. Це — В. Винни-ченко (голова), П. Христюк (генеральний писар), X. Барановський (генеральний секретар фінансів), С. Єфремов (генеральний секретар у міжнаціональних справах), М. Стасюк (генеральний секретар продовольчих справ), Б. Мартос (генеральний секретар земельних справ), С. Петлюра (генеральний секретар військових справ),

В. Садовський (генеральний секретар юстиції). 27 червня уряд був затверджений Центральною Радою як "найвищий орган українського народу, його найвищою владою". Через день у складі самої Ради виник ще один орган — т. зв. Мала Рада із 40 осіб, на яку було покладено вирішення найважливіших справ між пленумами "великої" Ради.

Тимчасовий уряд, таким чином, було поставлено перед вибором: санкціонувати органи законодавчої та виконавчої влади, що виникли без його відома і дозволу, або заборонити. Перше означало б визнання права України на автономію де-факто, що, в свою чергу, неминуче вело до розриву урядової коаліції есеро-меншовиць-кого блоку і кадетської партії, яка стояла непохитно на позиціях великодержавного шовінізму. Друге призвело б до необхідності придушити український національно-державний рух збройною силою, що в тогочасних умовах було абсолютно нездійсненним. У ході надзвичайно напружених переговорів принципової угоди було досягнуто. Делегація уряду у складі О. Керенського, І. Це-ретелі та М. Терещенка зобов'язалася забезпечити схвалення рішення про визнання Тимчасовим урядом Центральної Ради як "найвищого крайового органу управління на Україні з тим, однак, що усі питання національно-політичного та економічного устрою останньої будуть відкладені до скликання Всеросійських Установчих зборів". 2 липня був затверджений відповідний документ. Та Тимчасовий уряд другого складу припинив своє існування. Вже наступного дня було оприлюднено П Універсал Центральної Ради, що закріпив статус Генерального секретаріату як крайового органу влади петроградського уряду. Універсалом проголошувалося, шо Рада не допустить здійснення автономії України до Установчих зборів і фактично відмовляється від подальшої "українізації" армійських частин в тилу й на фронті.

Органічною ж вадою документів, що оформили укладений компроміс, за тогочасною думкою, була відсутність згоди як з питань встановлення адміністративних кордонів України, так і щодо меж компетенції нового уряду. Водночас не можна не бачити й того, що укладення угоди стало значним кроком на шляху до створення новітньої української державності. Керманичі найвищих органів, що формувалися, намагалися закріпити досягнуте, і спочатку це вдавалося. Так, 15 липня склад українського крайового уряду поповнився представниками "національних меншостей". Генеральний секретаріат складався вже з 12 осіб: керівниками відомств стали також В. Голубович (шляхів сполучення), О. За-рубін (пошт та телеграфів), М. Рафес (держконтролю); керівником генерального секретаріату міжнаціональних справ став О. Шуль-гин; керівник української громади в Петрограді П. Стебницький був призначенний на посаду статс-секретаря у справах України при Тимчасовому уряді і, згідно зі статусом, став членом останнього; дві посади — генеральних секретарів праці, промисловості та торгівлі — лишились вакантними. Генеральні секретарі репрезентували вже п'ять партій — УПСР, УСДРП, УПСФ, російських есерів та Бунд. До складу ж власне Центральної Ради формально увійшли представники практично всіх легальних на той час політичних партій — у