РЕФЕРАТ

на тему:

Голод 1932—1933 рр. як геноцид проти українського народу

План

1. Голод 1932—1933 рр. як геноцид проти українського народу.

2. Список літератури

Ми підійшли до кульмінації трагедії, що з особливою жорстокістю була розіграна на території України. Є безліч фактів, які незаперечно свідчать про злочинний характер діяльності Сталіна та його оточення, особливо надзвичайних комісій, надісланих у листопаді 1932 р. до Харкова та ряду місць із завданням взяти хліб будь-якою ціною.

Надзвичайну комісію в Україні очолив Молотов. Щоб виконати заготівельний план, комісія повинна була взяти із селянського сектора 131 млн пудів хліба. За три місяці заготівель з листопада 1932 р. по січень 1933 р. вона змогла вилучити тільки 89,5 млн пудів. Хлібозаготівлі за умов, коли на селі гостро не вистачало хліба до нового врожаю, були найстрахітливішим злочином радянського уряду. Частина вини за це лежить на безпосередніх виконавцях — партійному і державному керівництві республік, сотнях й тисячах керівників на місцях.

Причини трагедії випливали з дезорганізації сільського господарства внаслідок авантюрної спроби виконати п'ятирічку за три роки, а також у діях надзвичайних комісій, які "заготовляли" хліб у місцевостях, де панував голод, навіть на початку лютого 1933 р.

Комісія Молотова не приймала власних постанов, а діяла від імені партійно-державного керівництва республіки. її діяльність почалася з прийняття постанов ЦК КП(б) від 18 листопада і РНК УРСР від 20 листопада 1932 р., майже ідентичних за змістом і під однаковою назвою "Про заходи на посилення хлібозаготівель". Ці постанови передбачали, що в артілі, в якій під час жнив допускали авансування колгоспників понад встановлену норму (15 % від фактичного обмолоту), мають організувати повернення розданого хліба. Було впроваджено практику натуральних штрафів (м'ясом, картоплею та іншими продовольчими продуктами, якщо не було запасів зерна), якими карали колгоспників та одноосібників — боржників хлібозаготівель. Головним серед репресивних заходів був дозвіл райвиконкомам перерахувати в хлібозаготівлю всі створені у колгоспах натуральні фонди — насіннєвий, продовольчий і фуражний.

Села, які мали особливо велику заборгованість з хлібозаготівель, заносили на "чорну дошку". Статут "чорної дошки" означав фактичну блокаду: селянина позбавляли права на виїзд, і, якщо в селі не було продовольчих запасів, люди гинули голодною смертю. Село Гаврилівна Павлоградського району Дніпропетровської області, одним із перших занесене на "чорну дошку", вимерло повністю.

Під виглядом перешкоджання "незаконній" торгівлі хлібом на ринку комісія Молотова перевела на блокадне становище всю Україну. Лише з 15 грудня 1932 р. було дозволено продавати гас, сірники та інші промислові товари в селах, за винятком 82 районів п'яти областей, які найбільше заборгували з хлібозаготівель. Значною мірою голод був пов'язаний із експортом хліба. Але основна його причина — продрозкладка.

Вилучення насіннєвого фонду задля виконання хлібозаготівельного плану створило нову проблему. Треба було готуватися до сівби, а, приміром, Донецька область мала лише 21 % потрібної кількості насіння, Одеська — 14 %, Дніпропетровська — 10 %. 23 вересня 1932 р. уряд надіслав постанову РНК СРСР і ЦУК ВКП(б), в якій застерігалося про недопустимість будь-якої насіннєвої позички.

Партійні й державні керівники України С. Косіор, П. Постишев та інші, які так завзято допомагали виконувати отримані з Москви плани хлібозаготівель, тепер опинилися віч-на-віч з проблемою — де взяти насіннєвий матеріал. "Вихід" знайшли — збирати насіння тими ж методами. Злочинність цих діячів перейшла всілякі межі: на Дніпропетровщині застосовували абсолютно аморальний захід — нагороду за донос. Кожен, хто вказував, де сусід ховає зерно, отримував від 10 до 15 % виявленого у вигляді премії. 17 лютого 1933 р. цей "досвід" поширили на всі республіки у формі спеціальної урядової постанови. Насіннєва проблема відійшла на другий план після того, як Постишев домігся прийняття 25 лютого постанови РНК СРСР і ЦК ВКП(б) про виділення Україні позички — 20 млн пудів зерна. Але централізована продовольча допомога Україні, невдовзі надана, становила всього 5,1 млн пудів хліба. Ця мізерна кількість практично не вплинула на трагічну ситуацію. Щоб надати справді дієву допомогу, треба було бити тривогу, мобілізувати громадськість всередині країни і за кордоном. Проте гласність у боротьбі з голодом означала визнання факту економічної катастрофи, якою завершився сталінський експеримент із форсуванням темпів індустріалізації.

Уряд і партія обрали інших шлях — злочинного замовчування становища на селі. У січні 1933 р., коли масовий голод ширився по країні і ще був час для дій, Сталін заявив з трибуни об'єднаного Пленуму ЦК і ЦКК ВКП(б): "Ми, безперечно, добилися того, що матеріальне становище робітників і селян поліпшується у нас рік у рік. В цьому можуть сумніватись хіба тільки закляті вороги Радянської влади". Генсек дав директиву ставитися до голоду як до явища, якого немає. Ніде в тодішніх архівних документах радянських та партійних установ нема навіть слова "голод".

Допомогу з-за кордону не пропускали; затримували на митницях, використовували не за призначенням. Від значної її частини керівництво країни взагалі відмовилося.

Про те, що на селі відбувається щось страхітливе, знали всі. Втікачі заповнювали міста і вмирали сотнями просто на вулицях. Інформація про голод проникала і за кордон. Намагаючись врятувати від голодної смерті дітей, селяни везли їх до міст і залишали в установах, лікарнях або ж на вулиці. Лавина голодних смертей наростала з місяця в місяць, аж до початку літа. Точна кількість втрат, яких зазнав український народ, поки що невідома. Різні дослідники називають різні дані. Міжнародна наукова конференція, яка відбувалася ще в 1990 р., дійшла висновку — 9 млн смертей.

Голод 1932—1933 рр. був наслідком спроби здійснити соціалістичні перетворення воєнно-комуністичними методами. Примусова колективізація і продрозкладка, вислання за межі України найкращих і найкультурніших трудівників, штучний голодомор призвели до глибокої деградації сільськогосподарського виробництва, за яку дорого заплатив українському народові.

Питання про так звані шляхи і методи будівництва соціалізму найбільш повно висвітлено в сучасних дослідженнях відомих вчених С. Кульчицького, С. Максудова та Ю. Шаповала, які ми використовуємо тут. Перші повідомлення про голод, які органи радянської влади намагалися всіляко приховати, з'явилися на Заході в останній декаді березня 1933 р. Пріоритет у цьому належав московському кореспондентові англійської газети "Манчестер гардіан" Малькольмові Маггеріджу, який опублікував у трьох її номерах матеріал про свої враження від поїздки Північним Кавказом і Україною. Наприкінці березня в цій же газеті було надруковано статтю колишнього секретаря прем'єр-міністра Ллойд Джорджа — історика Гарета Джонса, який побував у селах Харківщини й дійшов висновку про те, що голод там такий самий, як і в 1921 р. Однак кількісних оцінок втрат в цих повідомленнях ще не було. Звичайно, слід враховувати той факт, що статті з'явилися тоді, коли масовий голод лише розпочався.

Першою кількісною оцінкою жертв голоду була гіпотеза англійського журналіста, кореспондента американської газети "Нью-Йорк Тайме" у Радянському Союзі Уолтера Дюранті. У бесіді з керівниками посольства Великобританії в Москві (жовтень 1933 р.) він повідомив, що населення України зменшилося на 4—5 млн осіб, а загальна кількість померлих від голоду навряд чи менша, ніж 10 млн осіб. Це конфіденційне повідомлення в пресі не з'явилося.

Очевидно, перша оцінка, яка стала відомою громадськості, належала московському кореспондентові газет "Манчестер гардіан" і "Крісчен сайєнс монітор" Вільямові Чемберлену. Побувавши восени 1933 р. в Україні й на Північному Кавказі, він виїхав з СРСР і через деякий час видав у Бостоні книгу, в якій твердив, що голод охопив територію з населенням 60 млн осіб, а число жертв навряд чи менше, ніж 3—4 млн.

У різний час на Заході публікувалися повідомлення про те, що в приватних бесідах радянські державні діячі називали цифру втрат. Зокрема, М. Скрипникові приписувалося твердження про 8 млн померлих селян в Україні й на Північному Кавказі, а Г. Петровському — б млн тільки в Україні. Найбільш відомою була цифра, взята з мемуарів В. Черчілля про Другу світову війну: нібито в Радянському Союзі під час колективізації загинули 10 млн селян. Ці дані, стверджував англійський прем'єр-міністр, йому повідомив Сталін.

Як ці, так й інші оцінки (а їх багато) давали можливість припускати, що в Радянському Союзі були приховані від простих смертних справжні відомості про втрати. Переконаність у цьому базувалася на факті існування в країні розгалуженої державної системи установ, що фіксували громадянський стан. Відділи запису актів громадянського стану (ЗАГС) були структурною частиною виконавчих комітетів місцевих рад і постачали свою інформацію, починаючи з районного рівня, в Управління народногосподарського обліку і при Укрдержплані (УНГО УРСР). В архівному фонді ЦУНГО збереглися демографічні звіти, в тому числі відомості про смертність населення, за кожний місяць і рік по кожному районі.

Щодо якості поточного обліку населення, слід відзначити великі заслуги в цій справі В. Осинського, який