форма ленного феодалізму), чи на власність. Брав гетьман ці землі з давніх королівщин, себто державних земель, що належали до замків і старосте, або із конфіскованих. Отже, Хмельницький цілковито поступав за звичаями і законами польськими. Гетьман мав необмежені права зовнішньої політики, про це добре сказав митрополит Сильвестр Косів з нагоди стосунків з Москвою: "Знає то пан із паном, не моє то діло".
Українська держава Хмельницького займала три воєводства — Брацлавське, Київське і Чернігівське, з 1656 р. ще частину Білорусі, з деякими впливами на Слобожанщину, не рахуючи "Запорізьких Вольностей", які залишалися автономними. Гетьман розсилав універсали, дипломатичні листи і проекти угод, суворо карав бунтарів, проводив таємні наради із старшиною без участі черні, скликав "чорні ради" лише для скріплення вже прийнятих рішень. Але гетьман рідко самодержавно вирішував справи. Він рахувався і з козацькою черню, і з робурханими народними масами, і з думкою Війська Запорізького Низового. Та й сам анархізуючий життя факт війни зменшував строгість і суворість наведених вище форм управління державою.
Гідними подиву є геніальність і організаційний хист Хмельницького, якому в умовах роздертої на шматки України, в тісних межах Гетьманщини вдалося створити скарб і організувати державні фінанси. Відомий мандрівник, сірійський монах Павло Алепський, описуючи своє перебування в Україні, згадує, що мита, чинші і податки на горілку дають гетьманській скарбниці сто тисяч червоних золотих щороку.
1653 рік особливо тяжко відбився на цілій гетьманській державі: війна з польськими експедиціями на Поділля, молдавські походи, смерть гетьманового сина Тимоша вкрай виснажили козацьке військо. З того часу не буде вже великих війн з Польщею чи турками, не буде голосних перемог, крім Конотопської битви І.Виговського та Іслам-Керменської І.Мазепи. Правда, козацьке військо бере участь у Шведській війні проти Польщі і в здобутті Варшави. Будуть ще козацькі загони під Віднем у поході Собеського або в турецькому війську численні козаки гетьмана Дорошенка, згадуватимуться часто "козаки" в російській армії, але наша національна козацька епопея, окрім нечисленних випадків, коли запалахкотить ще кволим вогником, уже скінчилася в 1653 році.
З того часу українські козаки, українські лицарі, українські військові сили — це лише частина чужих військових сил і, незважаючи на існування ще на протязі ста років Української Гетьманської держави, з цим ущухненням національного ентузіазму починається "Руїна".
Першою ознакою "руїни" буде розподіл України, яка до того часу ціла входила до складу Речі Посполитої. Другою — шукання в різних політичних орієнтаціях порятунку. Третьою — страшне спустошення країни, винищення величезної кількості населення. Четвертою був занепад економічного добробуту і культурного життя, який повторив те становище, яке було в кінці XV ст., коли всякі чужинські впливи збільшувалися, бо Україна була вже не в змозі чинити який-небудь опір.
Вже згадуваний В'ячеслав Липинський ("Україна на переломі") вважає трагічним, безвихідним становище, в якому опинилися Б. Хмельницький і його держава. Далі Липинський каже, що Хмельницький знайшов єдино можливий вихід, і слушний в натиску на Москву, з якою, як каже Д. Дорошенко, "від 1649р. Хмельницький веде постійні зносили і підбиває її на війну з Польщею, апелює до релігійного почуття московського царя і вабить його поворотом віднятої не так давно поляками Сіверської землі" (Нарис історії України, т. II).
Загроза нової війни з Польщею в значно важчих для Гетьманщини обставинах штовхала Хмельницького до військового союзу з Москвою. Можливо, гетьман і його соратники гадали, що союз України з Московським царством, країни демократичної і монархічного царства вдасться. А як це оформити, напевно, ні Хмельницький, ні хмельничани не думали, хоч це і виглядає дивно.
"Березневі статті" Б. Хмельницького. Саме за Хмельницького були започатковані гетьманські статті, документи державно-правового і міжнародно-правового характеру. Вони визначали устрій української гетьманської держави XVII-XVIII століть та порядок її відносин з Московським царством.
Деякі вчені помилково називають перший такий договір, укладений Б. Хмельницьким з московським царем Олексієм Михайловичем, Переяславською угодою. Подібні документи найчастіше називаються за місцем підписання. В даному ж випадку вони ввійшли в історію як "Березневістатті", тому що були підписані в Москві представниками Б. Хмельницького і царем в березні 1654 року.
Варто зазначити, що матеріали договору з Москвою розроблялися під керівництвом гетьмана в Чигирині, а "статті" редагував, здається, І. Виговський, як військовий писар. Документ був оформлений у вигляді прохання до царя, а вже в Москві думні бояри назвали його "статтями".
Більшість статей стосувалася запорізького війська; багато статей були складені на захист решти станів населення України.
Замість 23 статей, запропонованих українською стороною, цар погодився тільки на 11 статей, що й підтвердив "Жалуваною грамотою гетьманові і Війську Запорізькому" від 27 березня 1654 року. Причому все це було оформлено досить своєрідно. Тобто українська делегація подала цареві "Березневі статті", з поправками, доповненнями і вилученнями, які були зроблені за вимогою російської сторони, а у відповідь отримала царську грамоту. В останній, власне, повторювався зміст "Березневих статей", тільки вже за підписом царя.
Зміст статей зводився до таких положень: 1) збирання податків; 2) плата старшині; 3) млини для старшини; 4) витрати на артилерію; 5) дипломатичні відносини; 6) затвердження маєтків митрополита; 7-8) відправка російських військ на Смоленськ і польський кордон; 9) плата війську; 10) наказ донським козакам не порушувати миру з Кримом; 11) допомога залогам на Кодаку і Запоріжжі.
"Статті" від 21 березня 1654 року збереглися тільки в чернетці, тому залишилося невідомим, хто їх підписав з боку козаків.
Інші справи, які порушували перед московським урядом козаки, були вирішені окремими царськими грамотами. Першою грамотою були затверджені вольності Запорізького війська: "Як... учинились під нашою государевою високою рукою він, гетьман Богдан Хмельницький, і все Військо Запорізьке, і віру нам, великому государю, і нашим государевим дітям, і наслідникам на вічне підданство учинили... І ми, великий государ, наша царська величність, підданого нашого Богдана Хмельницького, гетьмана Війська Запорізького, і все наше царської величності Військо Запорізьке пожалували, звеліли їм бути під нашої царської величності високою рукою по давнії їхніх правах і привілеях... А число Війська Запорізького ми указали...".
Як твердять деякі історики, це був союзний договір між Україною і Московським царством. Однак таке твердження важко узгоджується з такими наказовими способами дієслова з царської грамоти, як: "...на
вічне підданство учинили Ми ...підданого нашого Богдана
Хмельницького ...пожалували, звеліли їм бути. Ми указали..,".
Наприклад, І. П. Крип'якевич вважає, що це був акт державного об'єднання України з Росією. На основі акта про об'єднання Запорізьке військо стало під владу російського царя. Україна в складі Російської держави мала широку автономію. На союз двох рівноправних держав це було мало схоже.
Другою царською грамотою було затверджено при гетьманській булаві чигиринське староство. Третьою грамотою було закріплено права шляхти, а саме — земські і гродські суди та маєтки.
Статті разом з царськими грамотами створили один акт підтвердження прав, якого вимагало Запорізьке військо. З цього часу гетьманські статті укладалися з нагоди виборів кожного нового гетьмана. Здебільшого вони посилалися на статті Б. Хмельницького, але виявляли схильність до все більшого обмеження прав Гетьманської України.
Як вже зазначалося, дехто з істориків вважає, що Б. Хмельницький склав союз з Росією, підписавши "Березневі статті". Проте, як показав час, цей союз в даних обставинах призвів до такого співробітництва, до такого злиття, яке легше було створити, ніж потім розірвати. Якщо гетьман намагався утримати за актом приєднання вид договору, то незламна наполегливість московських дипломатів зуміла нав'язати йому характер царської милості.
Джерела та література
Багацький В. Суспільне становище жінки в Україні в XVI-XVII ст.— В зб. наукових праць ОДЮА: Актуальні проблеми політики.— Вип. 1-2.—Одеса, 1997.
Грушевський М. Культурно-національний рух на Україні в XVI-XVII ст. — Київ-Львів, 1912.
Грушевский О.С. Города Великого княжества Литовского XIV-XVI вв.— К., 1918.
Ісаєвич Я.Д. Братства та їх роль в розвитку української культури XVI-XVIII ст.— К., 1966.
Ісаєвич Я.Д. Джерела з історії України доби феодалізму XV 1-Х V111 ст.— К., 1972.
Крип'якевич І.П. Джерела з історії Галичини періоду феодалізму.— К., 1962.
Линниченко И. Юридические нормы шляхетского землевладения и судьбы древнерусского боярства в Юго-Западной Руси XIV-XV вв.— К., 1892.
Любавский М.К. Областное деление и местное управление Великого княжества Литовского.— М., 1893.
Максименко М. "Русская Правда" и литовско-русское право.— К., 1904.
Музнчснко Петро. Історія держави і права України. Ч. 1, Одеса, 1997.
Стрийковський М. Хроніка польська, литовська, жмудська і всієї Русі.—Дзвін, 1990, №№ 1-2, 3-4.
Шабульдо Ф.М. Земли Юго-Западной Руси в составе Великого княжества Литовского.— К., 1987.