Близько середини XVI ст. козацькі "городки", або "січі", за порогами об'єдналися в Запорізьку Січ, своєрідну "козацьку республіку". Виникнення Запорізької Січі було визначною подією в історії українського народу.

Коли заснувалося славне Запоріжжя, дух козацтва розлився по всій Україні. Січ стала центром боротьби українського народу проти феодального і національного гніту. Вона відіграла також важливу роль в обороні України від нападів турок і татар.

Розвиток товарно-грошових відносин поступово втягував у ринкові зв'язки і селянське господарство. Із зростанням панських фільварків меншав селянський наділ і збільшувалась панщина. Згодом у частини селян зостались одні городи та хати. Таких звали городниками. А тих, у кого відбирали на пана й город, лишивши тільки хату, називали халупниками, або комірниками. Були й такі, що не мали навіть хат, — гультяїу як тоді казали. Уже в XVI ст. чимало було селян, що наймалися на роботу до своїх сусідів. Польський сучасник писав: "Селянин не шукає довго наймита, якщо він йому потрібен, бо має його у себе дома (в селі)".

Соціальне розшарування серед селян починається порівняно рано, хоч і стримується всіляко феодалами.

Соціальне розшарування козацтва. Більш сприятливі для соціального розшарування умови існували у козаків. Козацтво, до того ж, ніколи не було верствою одноманітною в соціальному відношенні. Економічна нерівність в середовищі козацтва виникла одночасно з його появою, бо від феодально-кріпосницького гніту в запорізький край тікали різні за своїм економічним станом елементи.

На нових місцях соціальна нерівність не тільки зберігалася, але й зростала. Наявність наймитів у багатого козацтва в І пол. XVI ст. не викликає сумніву. Так, у грамоті Жигмонта І від 14 серпня 1544р. говориться, що черкаський староста стягує незаконні збори з козаків і їх наймитів.

Процес розшарування відбувся і за порогами — на Запоріжжі. Австрійський посол, поляк за походженянм, Еріх Лясота писав у 1594 p., що "в числі (козаків) багато людей бідних". Такі "сіромахи", — зазначав він, — наймалися на роботу до "заможних козаків".

Реєстрові козаки. 1572 року Жигмонт II Август наказав сформувати невелике козацьке військо числом 300 чоловік. Ці козаки вписувались у спеціальний реєстр (список) і називалися реєстровими. В реєстр набирали здебільшого заможних селян і дрібних українських шляхтичів. На чолі реєстровців поставлено, за королівським наказом, старшого (пізніше його стали називати гетьманом).

О. Апанович пише, що офіційно термін "козацький гетьман" або "гетьман Запорізького Війська" почали застосовувати саме з часів виникнення реєстрового козацтва. Під час великих походів і повстань влада реєстрового гетьмана поширювалася на все козацтво.

Реєстр мав певні привілеї. Козаки звільнялися від усіх повинностей, здобували право володіти землею і підпорядковувались своїй старшині, яка мала, в свою чергу, право судити і управляти козаками. За ці пільги реєстровці повинні були відбувати службу за власний кошт. Щоб заохотити козаків, уряд посилав їм іноді невеликі суми грошей і сукна. 1578 р. за короля Стефана Баторія реєстр було збільшено до 500 чоловік.

Після організації реєстрового війська польський уряд вважав за козака тільки того, хто був вписаний в реєстр. За всіма іншими козаками він не визнавав не тільки козацьких прав, але й самої назви "козак". Реєстр відбував службу в Південному Подніпров'ї, здебільшого за порогами. Тут він мав виставляти від себе залогу. З цього часу реєстрове військо почали називати в офіційних актах "Військом Запорізьким". Називаючи так реєстровців, польський уряд хотів підкреслити, що ніяких інших козаків — передусім тих, що належали до Запорізької Січі, — він не визнає. Пізніше, щоб уникнути плутанини в термінології, стали називати вільне козацтво за порогами — "Військом Запорізьким Низовим".

Джерела та література

Багацький В. Суспільне становище жінки в Україні в XVI-XVII ст.— В зб. наукових праць ОДЮА: Актуальні проблеми політики.— Вип. 1-2.—Одеса, 1997.

Грушевський М. Культурно-національний рух на Україні в XVI-XVII ст. — Київ-Львів, 1912.

Грушевский О.С. Города Великого княжества Литовского XIV-XVI вв.— К., 1918.

Ісаєвич Я.Д. Братства та їх роль в розвитку української культури XVI-XVIII ст.— К., 1966.

Ісаєвич Я.Д. Джерела з історії України доби феодалізму XV 1-Х V111 ст.— К., 1972.

Крип'якевич І.П. Джерела з історії Галичини періоду феодалізму.— К., 1962.

Линниченко И. Юридические нормы шляхетского землевладения и судьбы древнерусского боярства в Юго-Западной Руси XIV-XV вв.— К., 1892.

Любавский М.К. Областное деление и местное управление Великого княжества Литовского.— М., 1893.

Максименко М. "Русская Правда" и литовско-русское право.— К., 1904.

Музнчснко Петро. Історія держави і права України. Ч. 1, Одеса, 1997.

Стрийковський М. Хроніка польська, литовська, жмудська і всієї Русі.—Дзвін, 1990, №№ 1-2, 3-4.

Шабульдо Ф.М. Земли Юго-Западной Руси в составе Великого княжества Литовского.— К., 1987.