Історичні джерела особового походження

Це досить велика кількість різнорідних словесних джерел, об'єднаних спільною ознакою походження. Основними видами таких джерел є спогади (мемуари), щоденники, приватне листування, життєписи, автобіографії, подорожні нотатки тощо. Цінність цих джерел зумовлюється особливостями їхнього походження, оскільки вони належать конкретному автору, а відтак відображають безпосереднє сприйняття ним навколишнього світу, історичних подій і явищ. По-перше, в них закладена своєрідна інформація соціально-психологічного рівня, відсутня в інших видах джерел. По-друге, матеріали особового походження нерідко містять такі відомості, яких немає в інших джерелах. їх використання дає змогу історикові більш докладно й колоритно відтворити як окремі події, так і характерні риси й особливості певних епох, осіб.

Зародження джерел особового походження сягає у глибину століть: в Україні вони виникли ще за княжої доби. Тоді ж в українській історіографії почала складатися і традиція використання таких джерел, хоча активно вони стали залучатися до історичних праць лише у XVIII—XIX ст. Досить широко джерела цього виду з архівів старшинсько-дворянських і шляхетських родів України застосовував у своїх дослідженнях відомий історик О. Лазаревський. З його ім'ям пов'язані, зокрема, найбільш значні перші публікації особових джерел з історії України. Що ж до комплексного використання джерел особового походження, то воно стало характерним для історіографії, починаючи з XX століття.

Зупинимося докладніше на характеристиці основних різновидів джерел особового походження та їх місці у джерельній базі історії України.

Спогади (мемуари) є найчисленнішим різновидом джерел особового походження. їх цінність, як джерела, залежить від багатьох чинників: від того, яку роль відігравав автор у подіях, що їх він описує, від гостроти сприйняття ним дійсності, від його здатності запам'ятати перебіг подій, від часу написання мемуарів та ін. Спогади, створені за живими слідами подій, як правило, точніше передають їх характер і зміст. У спогадах, написаних через багато років, на характер авторської оповіді негативно впливають не лише притуплення гостроти пам'яті автора, а й ті зміни, що відбулися за минулий час у його поглядах, сприйнятті дійсності.

Найдавнішим джерелом мемуарного жанру можна вважати спогади літописця Нестора від 1091 р. про перенесення мощі в св. Феодосія. Більшість із наявних мемуарних джерел з історії України наступного періоду (приблизно до XVI ст.) належить іноземним авторам, які приїздили в Україну або постійно жили тут (з огляду на специфіку цих джерел, вони розглядаються окремо). Вітчизняні мемуарні джерела поширилися в Україні у XVII ст. Викликають інтерес у дослідників, наприклад, записки митрополита П. Могили про події в Україні 1620 — 1630-х років. Мемуари з історії України того часу належали переважно політичним діячам, козацькій старшині, представникам духовенства. Виняток становлять досить своєрідні усні спогади рядового запорожця, свідка останнього розгрому Запорозької Січі Микити Коржа (1734— 1835), записані архієпископом Херсонським і Таврійським Гавриїлом111.

Великий масив мемуарної літератури припадає на XIX ст. Авторів спогадів приваблювали насамперед найважливіші події, що відбулися в той час: війна Росії з наполеонівською коаліцією, повстання декабристів, розгортання національно-визвольного руху українського народу, селянська реформа 1861 р. та ін. Публікації мемуарів у той період започаткували часописи "Основа", "Киевская старина", "Голос минувшего", "Русская мысль" та ін. Наприклад, журнал "Русская мысль" у 1885 p. (№ 5—6) надрукував спогади, продиктовані М. Костомаровим, що мали назву "Автобіографія". їх наукове видання було здійснене пізніше — у 1922, 1989 і 1990 pp. Щоправда, більшість мемуарів тогочасних авторів побачили світ лише в наступному столітті. Це стосується спогадів народників, декабристів, учасників революційного та українського національно-визвольного руху112. Така ж доля спіткала і спогади місцевих земських діячів, зокрема голови Чернігівської губернської земської управи (1887— 1896) В. Хижнякова113.

Величезна кількість мемуарної літератури присвячена визвольним змаганням українського народу 1917— 1920 pp. За роки радянської влади в Україні публікувалися здебільшого спогади осіб, пов'язаних з робітничим, соціал-демократичним і більшовицьким рухом. Що ж до спогадів провідників Української революції — лідерів українських політичних партій, діячів Центральної Ради, Директорії, уряду П. Скоропадського, ЗУ HP — то вони тривалий час друкувалися лише за рубежем. Так, у різний час з'явилися спогади В. Андрієвського, В. Винниченка, М. Гал агама, К. Левицького, О. Лотоцького, І. Мазепи, О. Назарука, 10. Тютюнника, Є. Чи колонка та багатьох інших учасників національно-визвольного руху, державних діячів УНР та ЗУНР 114. Поряд з окремими виданнями практикувалося вміщення мемуарів у томах документальної серії Наукового товариства ім. Т. Шевченка "Український архів".

Спогади учасників визвольних змагань 1917—1920 pp. продовжують публікуватися і в наш час. Так, у 1999 р. вийшла друком книга письменника Б, Антоненка-Давидовича "На шляхах і роздоріжжях"—у минулому вояка військ Директорії, а згодом в'язня сталінських концтаборів115. Повних бібліографічних покажчиків цієї літератури поки що немає, а в наявних наводиться лише частина мемуарних джерел 116.

У 90-ті роки в Україні розгорнулася активна видавнича діяльність, метою якої було повернути читачеві твори мемуарної літератури, замовчуваної або спотворюваної за радянських часів. Репринтним способом були перевидані спогади багатьох політичних діячів різних політичних напрямів117.

Принципове значення мала поява вперше опублікованих в Україні спогадів Голови Центральної Ради М. Гру-шевського та Гетьмана Української Держави П. Скоропадського118. Вони стояли на різних політичних позиціях, але їх об'єднували любов до свого народу, бажання зробити його долю щасливою. Опубліковані також спогади Голови Генерального Секретаріату Центральної Ради В. Винниченка119.

Велику роботу щодо видання мемуарної літератури з історії визвольних змагань українського народу продовжують учені української діаспори, причому дедалі ширше практикується видання книг спільно з науковими установами України (спогади В. Кубійовича тощо).

Історія України між двома світовими війнами в мемуарній літературі висвітлена досить однобічно, що пояснюється утвердженням у Радянському Союзі репресивного режиму, який придушував будь-які прояви вільної думки. Мемуарну літературу цього періоду репрезентують в основному спогади учасників трудових звершень120. Хоча більшість спогадів рядових учасників господарського будівництва, що відтворюють радянську дійсність 20 -40-х років, друкувалися в літературному записі, вони становлять певну цінність для дослідника, який прагне об'єктивно висвітлити події, що відбувалися тоді у нашій країні. У цій групі мемуаристики доцільно насамперед звернутися до спогадів тих, хто виступав піонерами нових трудових починань (О. Стаханов, М. Мазай, П. Ангеліна, М Ізотов, П. Кривонос та ін.). Спогади них людей публікувалися неодноразово, останні видання, як правило, більш повні, уточнені, проте й вони нерідко спотворені, що слід обов'язково ураховувати під час роботи з ними121.

Трагічною сторінкою в історії України були масові репресії, які розпочалися з перших років радянської влади і продовжувалися в різних формах до середини 80-х років. Ці трагічні події відображені у спогадах, які частково почали публікуватися ще за часів хрущовської відлиги, а більш широко в 90-ті роки. Джерел цього виду небагато, оскільки багатьом із тих, хто міг би розповісти про ті страхітливі події, не вдалося дожити до наших днів. Серед такого роду видань варто згадати, насамперед, книгу-меморіал, що містить спогади про голодомор 1932— 1933 pp. 122

Важливі відомості містять мемуари тих, хто стояв на вищих щаблях органів влади в Україні і був причетний до організації репресій. Особливий інтерес у цьому відношенні викликають спогади М. Хрущова, який у 1938 р. очолив ЦК Компартії України. Вони, хоча й не завжди об'єктивно, відтворюють досить широку панораму подій в Україні не лише в довоєнні, а й у наступні роки ш.

Спогадів, присвячених міжвоєнній історії Західної України, видано небагато. Цю прогалину намагається ліквідувати останнім часом Наукове товариство ім. Шевченка у Львові, яке відновило видання своєї мемуарної бібліотеки 124.

Події Другої світової війни — героїка різних сил опору українського народу окупаційному режимові, воєнні і партизанські дії на території України, діяльність підпільників, трудові будні трудящих — висвітлюються в численних спогадах, які продовжують друкуватися і в наші дні125. Чимало полководців, які керували військами, що обороняли або звільняли Україну, відтворили у своїх спогадах цікаві подробиці воєнних дій і становище в Україні в роки війни (І. Баграмян, А. Єременко, Г. Жуков, К. Крайнюков, І. Конєв, К. Москаленко, К. Рокосовський, М. Хрущов, В. Чуйков, С. Штеменко та ін.).

У мемуарній літературі всебічно висвітлена підпільна та партизанська боротьба українського народу проти окупантів. Широко відомі книги колишнього начальника Українського штабу партизанського руху Т. Строкача, визначних партизанських командирів П. Вершигори, С. Ковпака, О. Сабурова та багатьох інших 126. До останнього часу майже невідомою в Україні була мемуаристика учасників ОУН та Української повстанської армії. Мемуари з цієї проблематики друкувалися лише за рубежем у вигляді окремих видань або у згадуваному вище виданні "Літопис У ПА"127. Нині вони почали друкуватися і в Україні. З'явилися, нарешті, і спогади тих, хто в роки війни був вивезений до фашистської Німеччини на примусові роботи 128.

Післявоєнна історія України представлена у мемуаристиці фрагментарно. Опубліковані спогади окремих партійних працівників (М. Хрущова,