Своєрідним джерелом особового походження, яке набуло поширення у 60 — 80-ті роки, є документи самовидаву. Нерідко їхніми авторами були політв'язні концтаборів та в'язниць Радянського Союзу, яким удавалося передати ці документи своїм друзям чи однодумцям на волі. Типовою для цього жанру є книга спогадів, листів, політв'язня В. Чорновола, згодом видатного політичного діяча української держави. Видана спочатку за рубежем у 1976 р. , книга після здобуття Україною незалежності була перевидана у Києві. До неї, крім особистих спостережень в'язня, розповідей про суворий тюремний побут, увійшли й офіційні документи т. Подібні спогади друкували й діячі діаспори 132.

Складні процеси, що відбувалися в економіці, політиці та громадському житті України упродовж останніх років її перебування у складі СРСР, проаналізовані поки що в небагатьох спогадах. Серед них, зокрема, варто згадати книгу екс-прем'єра України В. Масола 133. Що ж до видань, присвячених становленню та розвитку суверенної української держави, то їх кількість поки що незначна 134. Особливу увагу привертають спогади перших президентів України Л. М. Кравчука та Л. Д. Кучми 135.

Викликають інтерес також спогади колишнього Голови правління Національного банку України, народного депутата В. Гетьмана, присвячені висвітленню історії прийняття Конституції суверенної України. Вони передають атмосферу гострого протистояння, що передувало прийняттю Основного закону нашої держави 136.

Мешканців України та й усю світову громадськість продовжують цікавити події, пов'язані з Чорнобильською трагедією та її наслідками. Цій темі присвячені численні публікації — спогади учасників ліквідації аварії на ЧАЕС, виступи-роздуми письменників І. Драча, Б. Олійника, І. Щербака, В. Яворівського, вміщені переважно на сторінках періодичної преси.

Завершуючи огляд мемуарних джерел, слід зазначити, що, відбираючи їх для вивчення, доцільно звернутися до бібліографічних посібників. На жаль, покажчиків, які б охоплювали всю мемуаристику України, досі немає, хоча частина її увійшла до багатотомного анотованого видання російської мемуаристики з XV ст. по 1917 р. (5 томів, 13 частин) 137. До нього увійшли мемуарні джерела з історії українських земель, що входили до складу Росії, до того ж написані російською мовою. З ідеологічних міркувань до покажчика не включені видання української діаспори, а також література, що опинилася в роки радянської влади у спецхранах. Виданий анотований покажчик з історії радянського суспільства, проте і йому притаманні традиційні вади радянських видань, які слід ураховувати при використанні цієї групи джерел 138.

Важливим різновидом джерел особового походження є щоденники. їх цінність полягає в тому, що вони створюються за гарячими слідами подій, нерідко у той самий день коли вони відбулися. Це підвищує достовірність свідчень і дає можливість історику, спираючись на них, визначити ставлення населення до тих чи інших подій.

В Україні щоденники набули поширення у XVIII ст. Особливо цінними є щоденники сина гетьмана Д. Апостола — П. Апостола, генерального підскарбія Я. Марковича, канцеляриста Генеральної канцелярії М. Ханенка. Оскільки щоденники у той час створювалися, як правило, посадовими особами, вони, на думку О. Лазаревського, за своїм характером і змістом наближаються до актових джерел 139. Я. Маркович, наприклад, вів свій щоденник протягом майже 50 років (1717—1767), фіксуючи у ньому факти внутрішньої політики та міжнародних зв'язків гетьманів І. Скоропадського, Д. Апостола, а також С. Кочубея, повідомляючи чимало відомостей з історії, побуту, становища різних верств населення, розвитку ринку, ремесел тощо 140. Цікавий за змістом і щоденник М. Ханенка, який підтримував близькі стосунки із багатьма гетьманами України, зокрема І. Скоропадським, П. Полуботком, Д. Апостолом, К. Розумовським. Разом із П. Полуботком він був запроторений до Петропавловської фортеці, звідки вийшов на волю уже після смерті Петра І. Щоденник висвітлює події з історії України за 30 років (1719-1721, 1727—1754) 141.

Розквіт літературного жанру щоденників припадає на XIX ст. їх складають не лише літератори, а й учені, політики. Завдяки цьому маємо додаткові цінні свідчення про історичні події тих часів від їх безпосередніх учасників або свідків. Сторінки історії України XIX ст. зафіксовані у щоденниках багатьох осіб, проте для історика важливо звернутися, насамперед, до свідчень володарів дум української громадськості. Таких щоденників небагато. Щоденник Т. Шевченка охоплює всього два роки (1857—1858). Більш тривалий час вели щоденники П. Куліш (1845—1848), М. Грушевський (1888-1894), О. Кістяківський (1874— 1885). Більшість із цих джерел побачили світ лише останнім часом. Винятком є "Журнал" Т. Шевченка, який був надрукований у журналі "Основа" відразу ж після смерті Кобзаря 142. Пізніше він передруковувався у численних виданнях творів Т. Шевченка.

Щоденник М. С. Грушевського. Титульна сторінка видання 1997 р.

Історія України XX ст. представлена у щоденниках досить вибірково. Деякі періоди мало або й зовсім не відображені в них. Пояснюється це кількома причинами: по-перше, бурхливим розвитком подій, прискоренням темпів життя людей, а по-друге, небажанням людей з тих чи інших причин бути відвертими у своїх думках навіть з аркушем паперу. Проте окремі періоди досить повно відображені у щоденниках. Це стосується, наприклад, передумов і розвитку Української революції 1917—1920 pp., оцінки тогочасних подій, що відбувалися в Росії 143.

З радянських часів щоденників збереглося небагато. І це не дивно, адже власті не гребували використовувати їх як свідчення для звинувачення у судових процесах. Так сталося з щоденником видатного вченого-українознавця С. Єфремова, засудженого у справі Спілки визволення України. Його щоденник, нещодавно виявлений в архіві Служби безпеки України, нині опублікований 144. У 90-ті роки були опубліковані щоденники В. Вернадського, О. Гончара, О. Довженка та інших видатних діячів української науки і культури 145. Особливої уваги заслуговує щоденник поета-десидента В. Стуса, складений під час перебування в одному з радянських концтаборів. У ньому 12 не датованих по днях і навіть місяцях записів за 1982 p., які доповнюють картину українського визвольного руху доби тоталітаризму 146.

Проте був у радянській історії України період, коли щоденники знову відродилися у досить великих масштабах — це роки Другої світової війни. її події, зокрема партизанський рух, докладно відображені у щоденникових записах учасників. Так, секретар Чернігівського обкому КП(б)У М. Попудренко відтворив події 1941 — 1943 pp. на Чернігівщині 147. Значний інтерес у дослідників викликають щоденники командира партизанського з'єднання М. Наумова та комісара з'єднання С. Руднєва, в яких відображені партизанські рейди 1943 р. по тилах ворога.

В умовах суверенної України, незважаючи на відсутність цензури, щоденники не набули поширення.

Таким чином, хоча щоденники й не охоплюють усі періоди історії України, вони с суттєвим джерелом вивчення багатьох подій, що привертали увагу їх сучасників.

Близькими до щоденників є записні книжки. Цей різновид особових джерел зараховують іноді до автобіографій, мемуарів, хоча вони мають свої особливості. До записних книжок автори заносять усе, що цікавить їх в особистому плані або в громадсько-політичному, духовному житті. Записи можуть бути датованими (що наближає їх до щоденника) або вміщуватися без дати.

В Україні цей різновид джерел започаткований, очевидно, у XVIII ст., про що свідчить записна книжка Прилуцького полкового осавула М. Мовчана. До неї увійшли не лише факти з біографії автора, а й копії багатьох майнових документів того часу, які стосувалися особисто автора або його родичів, а також уривки з інших джерел — літописів, гетьманських універсалів тощо148. У XIX— XX ст. записні книжки вели, головним чином, письменники, які відображали в них свої життєві враження, висловлювали ставлення до подій у країні, вміщували підготовчі матеріали до майбутніх творів. Особливий інтерес у цьому плані викликають записні книжки О. Гончара, в яких наводиться чимало спостережень, що стосуються різних сторін життя України.

Приватне листування — найбільш поширене джерело особового походження. Як і щоденники та записні книжки воно має інтимний характер, що зближує ці різновиди особових джерел. О. Герцен, зокрема, писав із цього приводу: "Листи більше ніж спогади: на них запеклася кров подій, це саме минуле, яким воно було, затримане і нетлінне" 149. Приватне листування оприлюднюється, як правило, після смерті адресатів. Виняток становлять листи, що надсилаються дописувачами до засобів масової інформації з метою їх публікації.

Український епістолярій досить об'ємний, проте досліджений джерелознавцями недостатньо. Саме цим, очевидно, пояснюється той факт, що історики рідко використовують у своїх працях приватні листи, хоча віл кожного із століть залишилися яскраві зразки епістолярних джерел. Одним із найдавніших джерел епістолярного характеру є лист членів іудейської общини Києва, датований X ст. З XVI ст. збереглися листи духовенства, міщан, Київського митрополита Макарія, з XVII ст. —