Кращі зразки епістолярних джерел з історії XIX ст. були вже тоді оприлюднені на сторінках часописів ''Киевская старина", "Русский архив", у "Записках НТШ" та інших виданнях. Тематичні книжкові видання листів видатних діячів України відносяться до початку XX ст. Досить повно, зокрема, було видано листування М. Драгоманова за 1876—1895 pp. з відомими діячами українського національно-визвольного руху Ю. Бачинськмм, О. Борковським, М. Павликом, К. Паньківським, О. Огановським, І. Франком, Ю. Яворським та ін. 151 Цікава доробка належить К. Студинському, який надрукував 566 листів В. Білозерського, О. Барвінського, М. Драгоманова, П. Куліша, 1. Нечуя-Левицького, С. та М. Подолинських, О. Терлецького152.

Активну роботу щодо публікації епістолярних джерел здійснювали вчені української діаспори. В часописі "Український історик" були опубліковані листи М. Грушевського (1969. № 4; 1970. № 1-3), О. Кониського (1965. № 1-2), О. Кандиби (1985. № 1-4), В. Антоновича (1988. № 1-4; 1999. № 1-3) та ін.

Епістолярна спадщина багатьох діячів науки, культури, політики України почала освоюватися лише в останній час. Це стосується навіть таких відомих осіб, як П. Куліш та М. Грушевський 153. Цінним джерелом з історії духовного розвитку українського народу є листи Т. Шевченка (їх відомо нині 259), а також листи істориків, митців, письменників Кобзареві. В одному з останніх видань наводиться 250 таких листів, датованих 1840—1861 pp. 154

Епістолярні джерела XX ст. здебільшого не опубліковані, вони зберігаються в архівах, бібліотеках, музеях або приватних зібраннях. Наявні публікації охоплюють в основному першу половину століття. Істориків зацікавлять, безперечно, листи С. Петлюри часів Української революції 1917—1920 pp. і післяреволюційної доби155. Окремі публікації приватних листів здійснені за радянських часів. Опубліковані, зокрема, такі хвилюючі документи, як листи мешканців України, які були насильно вивезені до гітлерівської Німеччини в роки Другої світової війни (250 листів) 156.

В умовах суверенної України розгорнулась активна робота щодо оприлюднення епістолярної спадщини осіб, які стали жертвами тоталітарного режиму. Величезне значення має публікація листів поета, політичного в'язня В. Стуса за 1959—1985 pp. Його епістолярна спадщина, за збереження якої поет боровся, долаючи перешкоди, що їх чинив тоталітарний режим, дійшла до нас. Розповідаючи про те, як важко було здійснювати листування в умовах ув'язнення, В. Стус писав: "За листи доводилося витримувати справжню війну з КДБ. Десятки й десятки листів просто зникали. А на мої скарги відповідали своєрідно: "В Магаданському аеропорту мішок, в якому носять кореспонденцію, дірявий" 157. Опублікований епістолярій В. Стуса налічує майже 400 листів до рідних, друзів, знайомих за період з 1959 по 1985 рік 158. Він відтворює не лише історію творчих пошуків В. Стуса, а й колоритно передає характерні риси епохи, ту задушливу атмосферу, в якій довелося жити видатному митцеві. Останнім часом здійснені публікації листів й інших політв'язнів 159.

У дослідників розвитку історичної науки в Україні у XX ст. безперечно викличе інтерес епістолярна спадщина академіка Д. Яворницького, до публікації якої приступив Дніпропетровський музей, що носить його ім'я. Вже опубліковане листування історика з ученими, діячами культури 160.

Активну участь у публікації українського епістолярію беруть учені української діаспори. Ними видані, зокрема, численні листи діячів української культури, які опинилися за межами України, за 50 — 80-ті роки XX ст., у тому числі листи політв'язня сталінських часів письменника Б. Антоненка-Давидовича 161. Проте в цілому епістолярна спадщина того періоду, яка висвітлює багато подій і проблем, що не знайшли відображення в інших джерелах, ще чекає на своїх дослідників.

В архівосховищах, бібліотеках, наукових установах, приватних колекціях зберігається чимало неопублікованих листів. Велика колекція листів, зокрема, зберігається в Національній бібліотеці України ім. В. І. Вернадського. Відомий правозахисник С. Глузман передав до цієї бібліотеки унікальну колекцію листів "в'язнів совісті" брежнєвського часу. До Інституту літератури НАН України надійшло 880 листів, адресованих українськими дисидентами З. Генік-Березовській, яка перекладала і розповсюджувала на Заході їхні твори. Листи І. Дзюби, І. Драча, М. Коцюбинської, Є. Сверстюка, 1. Світличного, В. Шевчука відтворюють гнітючу обстановку, що склалася в суспільно-політичному житті України в 60-ті роки.

Таким чином, епістолярна спадщина кожної епохи є своєрідним її портретом, створеним свідками тогочасних подій. Водночас приватне листування є автопортретом авторів листів, тобто важливим джерелом вивчення суспільної психології різних часів.

Своєрідним джерелом особового походження, до якого, на жаль, рідко звертаються історики, є автобіографії. Джерела цього різновиду народилися ще за княжої доби, про що свідчить автобіографія князя Володимира Мономаха, вміщена в останній частині його "Повчання дітям". У різні часи до складання автобіографій зверталися письменники, діячі культури, науки, рідше — політики. Як окремий жанр автобіографії утвердилися в Україні у XVIII ст. Одна з них належить священику І. Турчиновському, який у першій половині XVIII ст. багато мандрував по Україні, Білорусі. Автобіографія мала досить характерну назву, що визначала її зміст: "Списася многогрешним Илиєю Турчиновским, священником и наместником Березанским, житие и страдание свое в память детям своим и внукам, и потомкам". Уперше автобіографія була оприлюднена у 1885 р. в журналі "Киевская старина" (Т. XI. С. 318—332). Згодом, як чудовий зразок автобіографічного жанру, неодноразово вміщувалася у різних хрестоматіях.

У XIX ст. автобіографії в Україні стали звичним явищем у середовищі творчої інтелігенції. Одна з них належить генію української культури Тарасу Шевченку. її значення як джерела виходить далеко за межі суто біографічного документа епохи. Написана у 1860 р. на замовлення редакції петербурзької газети "Народное чтение", вона була опублікована в той час, коли в суспільстві точилися гострі дискусії навколо проблеми практичного здійснення селянської реформи. Автобіографічна сповідь геніального поета й художника, вчорашнього кріпака про свої життєві митарства, у тому числі арешт, заслання, справила велике враження на сучасників і, безперечно, сприяла формуванню антикріпосницьких настроїв у Росії.

У 1868 р. західноукраїнська газета "Правда" (Львів) помістила автобіографію сучасника Т. Шевченка — П. Куліша (№ 2, 3, 4, 7, 24, 25, 27, 28). Дещо пізніше (1875) з'явилася автобіографія М. Костомарова, хоча за характером і обсягом вона виходить за рамки звичайної автобіографії і є по суті мемуарним твором. Досить відомою наприкінці XIX — на початку XX ст. була автобіографія М. Драгоманова. Написана у 1883 р. в Женеві (у 1889 р. автор доповнив її додатковими сюжетами), автобіографія у 1896 р. була вперше опублікована у Львові українською мовою у книзі "М. П. Драгоманов: Його юбілей, смерть, автобіографія". Російською мовою побачила світ у 1906 р. в журналі "Былое" (№ 6), а в 1917 р. була видана в Києві окремою брошурою. Автобіографії нерідко створювалися на замовлення видавництв, редакцій енциклопедичних видань, політичних партій або громадських об'єднань. Саме такою була історія створення автобіографій М. Драгоманова, М. Грушевського, М. Шаповала 162.

Автобіографії діячів українського відродження XIX ст. завжди привертали до себе увагу дослідників. П'ятнадцять таких автобіографій були вміщені у збірнику, підготовленому вченими української діаспори. До збірника увійшли автобіографії Т. Шевченка, П. Куліша, М. Костомарова, М. Драгоманова, В. Антоновича, О. Барвінського та ін. 163

Досить своєрідним різновидом автобіографій є документи, створені на вимогу карних органів людьми, які перебували під слідством. До цих джерел слід підходити дуже обережно, оскільки автори іноді приписували собі вчинки, яких вони в житті не здійснювали.

Останнім часом в Україні розгорнулася робота щодо складання та випуску різного роду біографічних словників. У зв'язку з цим відомі діячі науки, культури, політики на прохання різних редакцій та установ складають біографічні довідки за певною формою. Архіви, створені на основі цих матеріалів, стануть у нагоді дослідникам сучасної історії України.

Отже, автобіографії є цінним джерелом для вивчення, насамперед, діяльності окремих осіб, їх оцінки особистого внеску в розвиток цивілізації.

Особливої уваги дослідників заслуговують подорожні нотатки іноземців, що містять значний пласт мемуарних відомостей з історії України. Наприклад, французький автор Блез де Віженер склав у 1573 р. для польського короля Генріха записку, в якій охарактеризував тогочасне становище на українських землях.

Нерідко записи іноземців мали характер щоденників. Цікаві подробиці про побут запорожців наприкінці XVI ст. містяться у щоденнику Еріха Лясоти. До XVII ст. відноситься щоденник, складений кількома польськими авторами під час походу 1625 р. польського гетьмана Ко-неапольського проти повсталих запорозьких козаків. Чимало фактичного матеріалу з історії українських земель у XVII ст. наводиться у широковідомих записках французького інженера Г. Боплана, який прожив в Україні 17 років (1630—1648), споруджуючи поселення та фортифікаційні споруди для захисту від татарських нападів. До цього