Оскільки політвідділи були створені після голодомору 1932—1933 pp., очевидно, одним з їх завдань було приглушення його наслідків, придушення можливого невдоволення та виступів, контроль за ситуацією і піднесення безумовно втраченого авторитету Компартії. Через рік після створення (наприкінці 1934 р.) політвідділи при МТС, які, як вважалось, виконали свої завдання, було об'єднано з районними комітетами партії.

Посилення ролі репресивних органів у політичному житті

На початку 30-х років відбувалися значні зміни в структурі адміністративно-політичних органів. Відповідно до вказівки Москви, у грудні 1930 р. було ліквідовано наркомат внутрішніх справ УСРР, який відав комунальним господарством, міліцією, місцями позбавлення волі. Мотивувалося це "загостренням класової боротьби всередині суспільства, необхідністю у зв'язку з цим введення жорсткої дисципліни". Формально це дало підстави для суттєвого посилення та активізації діяльності органів ДПУ УСРР. Вже з лютого 1930 р. в обласних центрах України були створені "трійки" — каральні органи, до яких входили начальник управління ОДПУ, обласний прокурор і перший секретар обкому КП(б)У. Фактично це був безконтрольний каральний апарат, який виносив вироки без свідків, захисту, ознайомлення з кримінальною справою і навіть без підсудного. Прокуратура від нагляду за дотриманням законності в органах держбезпеки практично усунулась. До складу ОДПУ було переведено й міліцію.

Переломним щодо повної централізації репресивно-каральної системи став 1934 p., коли був утворений загальносоюзний НКВС, до якого замість ліквідованого ОДПУ ввійшло новоутворене головне управління державної безпеки. В Україні також було утворено НКВС, який реально ніколи не був республіканським, а однією з філій центрального репресивного апарату, оскільки функціонував на підставі положення про загальносоюзний НКВС, на який покладалися обов'язки забезпечення "революційного порядку" та державної безпеки й охорони суспільної (соціалістичної) власності; ведення актів громадянського стану; прикордонної охорони.

З утворенням НКВС СРСР замість судової колегії ОДПУ, яка мала право застосовувати всі заходи кримінального покарання, у тому числі розстріл, при наркоматі внутрішніх справ під його ж головуванням було засновано позасудовий орган — "особливу нараду" ("особое совещание"), якому були надані широкі повноваження щодо застосування таких засобів покарання, як заслання, виселення, ув'язнення до таборів на строк до 5 років, виселення за межі країни. На місцях, як і раніше, діяли спеціальні трійки, які також не рахувались з нормами судочинства. Судовий розгляд кримінальних справ було замінено адміністративними рішеннями.

Впровадження паспортної системи як засобу обмеження прав людини

Зміцненню тоталітарного режиму сприяло запровадження паспортної системи. До 1932 р. паспортів у СРСР взагалі не було (крім закордонних). Вони були анульовані у 1923 р. Особу можна було засвідчити, подавши будь-який документ (профспілковий квиток, червоноармійську книжку тощо). Замість паспортів у 1923 р. використовували посвідчення особи, але мати його було не обов'язково (в законі вказувалося, що громадяни мають право на їх отримання). Видавали такий документ місцеві органи влади на підставі слів громадянина, тобто він не був достатньо достовірним, не мав ні фотографії (тоді це було недешево), ні словесного портрету (прикмет, як в дореволюційних паспортах).

У грудні 1932 р. були запроваджені паспорти та їх обов'язкова прописка спочатку в Москві, Ленінграді, столицях союзних республік і деяких великих портових містах. Безпосереднім приводом до запровадження паспортної системи стало різке зростання карної злочинності серед міського населення, здебільшого за рахунок масової міграції сільського населення у містах. Там на них чекали величезні труднощі з житлом, голод, проблеми з адаптацією до міського життя. Все це призвело до різкого збільшення кількості вбивств, пограбувань, злісного хуліганства. Впливало й те, що багато селян, які мігрували у міста, були роздратовані політикою радянської влади. Адже перед загрозою розкуркулювання вони кидали свої господарства, втікаючи у великі міста, де легше було сховатися. Тільки у 1929—1930 pp. "саморозкуркулились" і втекли у міста більше 200 тис. сімей (до мільйона осіб).

Поряд зі зростанням рівня карної злочинності були й інші (соціально-політичні, економічні) причини запровадження паспортної системи. Передусім вона надавала змогу прикувати селянина до села. Оплата праці та рівень життя на селі в той час були надзвичайно низькими. Колгоспники працювали за трудодні, на які мало що видавали, а практично — за право користуватись присадибною ділянкою, завдяки якій і жили. Покинути село без паспорта було неможливо. З 1940 р. паспорти були запроваджені в усіх містах і селищах міського типу, але у сільській місцевості їх не видавали. Хоча Конституція СРСР 1936 р. проголосила рівність громадян і відмінила обмеження прав за класовою ознакою, але, фактично, паспортна система обмежувала права селянства (право на пересування, вибір місця проживання і роду занять).

Паспортний режим з обов'язковою пропискою паспортів мав регулювати чисельність населення міст. Великі міста тоді краще постачалися, жити там було зручніше, дешевше. Тому і використовувались адміністративні методи регулювання чисельності їх населення. Паспортна система давала змогу краще контролювати кожну людину, тому була дуже зручною тоталітарному режиму, адже кожна особа підлягала обліку, відомо було її місце проживання, походження, пересування.

Запровадження в УСРР у 1933 р. паспортної системи супроводжувалось широкомасштабною "чисткою" міст від "ворожих елементів". Тільки з Харкова (тодішньої столиці України) слід було виселити 50 тис. осіб — біженців, які зуміли прорватися через кордони, зведені навколо голодуючих районів, а також "куркулів", які втекли з села.

Політична та ідеологічна цензура

Важливим елементом тоталітарної системи контролю за особистістю та суспільством була політична цензура. Створена у 1918 р. радянська цензура (Революційний трибунал друку), крім охорони військових таємниць, повинна була займатися виявленням "злочинів і вчинків проти народу, здійснених шляхом використання друку". До них зараховували будь-які неправдиві або викривлені повідомлення про явища суспільного життя. У 1921 р. Раднарком РСФРР затвердив "Положення про політичний контроль", згідно з яким було ліквідовано службу військової цензури і створено відділи, відділення й пункти політичного контролю при таємно-оперативних підрозділах центрального та місцевого органів надзвичайних комісій. У повітах політ контроль здійснювали безпосередньо уповноважені надзвичайних комісій. У 1922 р, було створене Головне управління у справах літератури і видавництва (Головліт), інструкція якого вказувала, що радянська цензура повинна здійснювати контроль за будь-якою інформацією з військової, політичної, ідеологічної точки зору. Одним з основних завдань було "недопущення до друку статей, які мають ворожий характер щодо Комуністичної партії та радянської влади", "вилучення зі статей найбільш гострих місць (фактів, цифр, характеристик), що компрометують радянську владу і Комуністичну партію". Інструкція передбачала використання політичної цензури як одного з засобів утвердження моно ідеологічного інформаційного простору, лакування дійсності, викривлення об'єктивної інформації, недопущення критики офіційної влади.

Працівники політ контролю контролювали друкарні, книжкові склади, магазини, переглядали всі друковані видання, топографічні карти, фотографії, кінострічки, поштові марки, що вивозились за кордон і ввозились в республіку, здійснювали нагляд за театрами, кінематографом, цирком та іншими видовищними установами. Керівництво ДПУ в своїх інструкціях орієнтувало місцеві органи на пріоритетність "чекістських" методів (адміністративних, репресивних, через агентуру) перед агітаційно-пропагандистськими.

З утворенням СРСР всі питання цензури вирішувало союзне керівництво, доводячи на місця лише офіційну точку зору. У 1930 р. було реорганізовано Головліт у республіканські органи. їх функції розширювались, створювався інститут уповноважених Головліту при всіх державних і громадських видавництвах, радіотрансляційних мережах" телеграфних агентствах, поштамтах і митницях.

Так протягом 20—30-х років сформувалася структура органів політичної цензури, яка опиралася на відповідні підрозділи наркомату освіти та політичної поліції (ДПУ). Ґрунтуючись на рішеннях вищого політичного керівництва країни й республіки, вони, незважаючи на певну розпорошеність, здійснювали суцільний контроль за найрізноманітнішими сферами духовного життя суспільства.

Література

Акт проголошення незалежності України: Постанова Верховної Ради Української РСР // Радянська Україна. — 1991. — 31 серпня.

Андрусяк І., Петренко Є. Блиск і злиденність української національної демократії: Політологічне есе. — К., 1999.

Архів Коша Нової Запорозької Січі: Корпус документів 1734—1775 pp.: У 2-х т. — Київ. 1998 — 2000.

Багатопартійна Українська держава на початку XX ст.: Програмні документи перших українських партій. — Київ, 1992.

Багринець В. М. Коли і як виникли назви Україна, українці. — Ужгород, 1997.

Бандера С. Перспективи української революції: Збірник творів. — Мюнхен, 1978,

Бар М., Зеленоокий А. Війна втрачених надій: Український самостійний рух у 1932—1945 pp. // УІЖ. — 1992. — №6.

Баран В. Україна після Сталіна: Нарис історії 1953—1985 pp. — Львів. — 1992.

Баран В., Козак Д., Терпиловський Р. Походження слов'ян. — К., 1991.

Белебеха І. Україна і комунізм. Кн. перша. — Харків, 2000.

Білас І. Репресивно-каральна система в Україні 1917—1953: Суспільно-політичний та правовий аналіз. — К., 1994. — Кн. 1.

Білокінь С. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР (1917—1941 pp.). — К., 1999.

Боєчко В. Ф., Чабан А. Ю. Роль порубіжних територій у процесі генезису козацтва // УІЖ. — 1999. — № 2.