Трансформаційні процеси в сільськогосподарському виробництві
Земля е одним з головних, життезабезпечуючих і виробничих ресурсів, раціональне використання якого визначає ступінь соціального й економічного прогресу суспільства. Незважаючи на те, що Україна має у своєму розпорядженні велику частину світової площі чорнозему, розвинену сільськогосподарську науку і висококваліфіковані кадри аграріїв, економіка сільського господарства знаходиться у важкому стані, виробництво валової продукції зростає повільними темпами, посилюються процеси деградації землі. Тому одним з актуальних питань є прискорення процесу відродження землі. Серед способів максимального використання ресурсів цього сектора економіки є залучення в практичну діяльність з його реформування всіх груп населення, як безпосередньо зв'язаних із землею, так і зайнятих у промисловості, будівництві, сфері обслуговування.
Історичний досвід демократичних країн, у тому числі Європейського Союзу, свідчить про необхідність забезпечення прозорості діяльності як держави, так і ринків, посилення контролю над діяльністю сільськогосподарського сектора виробництва. Цей контроль не зосереджується на перевірках та аналізі фактів, а являє собою процес підготовки конструктивних пропозицій і лобіювання їх в органах влади і управління. Адже наявність дієвого контролю і є основною ознакою розвиненого цивілізованого суспільства.
Місце і роль сільського господарства в економіці країни залежать від суспільно-економічних цілей держави, які вона реалізує через певну економічну, юридичну та адміністративну системи впливу на економіку. Вибір інструментів, способів і форм впливу залежить від намічених цілей розвитку, від внутрішніх і зовнішніх умов, а також наявних коштів.
Протягом усього періоду становлення незалежної України продовжувалася соціальна деградація українського селянства і села в цілому. Сільське населення вже давно знаходиться за порогом бідності, зростає безробіття, яке сьогодні коливається від 5 до 10%, погіршуються умови його життя. Посилюється дискримінація селянства, яка почалася ще за радянських часів і продовжується й понині. Ось основні причини, які призвели до занепаду аграрного сектора економіки і руйнації сільської соціальної інфраструктури.
Від самого проголошення незалежності України сільське господарство на державному рівні було визнане пріоритетною галуззю, але, як і в старі часи, — продекларували і забули. Підтвердженням цього може бути те, що загальна сума інвестицій в основний капітал аграрного сектора економіки скоротилася більш ніж у двадцять разів. У 1990 р. витрати на розвиток сільського господарства з державного бюджету перевищували 30%, а нині скоротилися в 10 разів. Положення погіршується ще й диспаритетом цін, втрати від якого в аграрному секторі досягають 100 млрд. грн.
Навіть прийняття Указу Президента України від 15 липня 2002 р. "Про першочергові заходи щодо підтримки розвитку соціальної сфери села на період до 2005 року", який затверджує державну програму розвитку соціальної сфери села, не привнесло вагомих змін.
Особливо негативно позначаються на результатах реформ недоліки, викликані впровадженням нової цінової політики. Суцільна лібералізація і безпрецедентний ціновий диспаритет завдали величезної шкоди сільському господарству. Така політика і не могла не завдати шкоди, адже різкий перехід від планової економіки до ринкової, для якої не був підготовлений відповідний фундамент, розуміння ринкових перетворень спричинили страшний за своїми наслідками обвал сільського господарства.
Підприємства промислових і переробних галузей, використовуючи своє монопольне положення, різко підвищили ціни на вироблену продукцію, товари і послуги. При цьому ціни на сільськогосподарську продукцію контролювались і регулювались державними органами та всіляко стримувались, зважаючи на низьку купівельну спроможність населення, але компенсацію понесених збитків не було проведено. Виник парадокс - криза так званого перевиробництва при гострій потребі в товарах і необхідності збільшення їх виробництва.
Якщо ціни на товари, що використовуються для сільськогосподарського виробництва, високі, то, природно, мають бути високими ціни на сільськогосподарську продукцію. Оскільки такого взаємозв'язку немає, то сільгоспвиробництво стає збитковим. Відповідно до законів ринкової економіки збиткове виробництво банкрутів і самоліквідується. Тоді виникає питання, а хто ж повинен забезпечувати потреби населення України в хлібі, картоплі, молоці, м'ясі, вовні, коноплях та інших видах продукції. Отже, об'єктивно потрібно перебудувати насамперед економічний механізм, адаптувати його до вимог ринку, особливо це стосується сільського господарства.
Аграрний сектор, на якому сьогодні практично тримається державність, збитковий. Його фондооснащеність у 3-5 разів нижча, ніж промислових галузей, в той час як у країнах з розвиненою економікою навпаки - у 2-4 рази вища, ніж у промисловості. Парадокс і в тому, що найбільше багатство держави - земля на сьогодні не має ціни і не обліковується в основних фондах.
Велике занепокоєння викликає і той факт, що в сільському господарстві порушились організаційно-економічні основи відтворювальних процесів на мікрорівні. Більш того, внаслідок постійного зменшення внесення в ґрунт органічних і мінеральних добрив, а також недостатньої підтримки сільського господарства з боку держави і зростання його збитковості розпочався період повної втрати керованості сільським господарством у загальнодержавному масштабі, що говорить про критичний стан у розвитку АПК. Дещо змінило ситуацію реформування земельних відносин. Адже земля є одним з найважливіших чинників виробництва, тому реформування економічних відносин потребувало змін у земельних правовідносинах, які й забезпечує здійснювана в Україні багатопланова земельна реформа.
У новому Земельному кодексі логічно вирішено питання щодо особистих підсобних господарств громадян, які класифікуються як особисті селянські господарства. З 1 січня 2002 року, тобто з часу введення в дію нового Земельного кодексу, розмір безплатної передачі у приватну власність земельних ділянок для цих цілей збільшено з 0,6 до 2,0 га незалежно від місця їх розташування - у межах населених пунктів чи за їх межами.
Отже, новим Земельним кодексом врегульовано існуючу до цього часу правову невідповідність, коли земельна частка (пай) площею 3-5 га, а в деяких сільських радах і більше, знаходиться в приватній власності, а земельна ділянка для ведення особистого підсобного господарства, розташована за селом, площею у декілька соток, знаходиться тільки в користуванні. Врегулювання цього питання особливо важливе для працівників соціальної сфери села та інших громадян, які переселилися та переселяються на постійне проживання в сільську місцевість. Тепер і вони матимуть право не лише користуватися наданими їм для ведення особистого підсобного господарства земельними ділянками, а й розпоряджатися ними на власний розсуд - тобто продавати, обмінювати, дарувати чи здавати під заставу.
Значно розширені новим Земельним кодексом і права членів селянських (фермерських) господарств. Відтепер не лише голова фермерського господарства, а й члени цих господарств матимуть право на земельну частку (пай) із земель, які знаходяться в користуванні цих господарств. Тобто члени фермерських господарств дістали ті ж права, що й інші їхні односельці - колишні члени колективних сільськогосподарських підприємств.
Введення права спільної власності на земельну ділянку значно розширює можливості громадян щодо розпорядження нею. Тепер подружжя за їх бажанням має право оформити право спільної власності на себе і своїх дітей та рідних на належні їм на праві приватної власності земельні ділянки, що в подальшому значно спрощує набуття права спадщини на них. Детально визначено в Земельному кодексі також і права та обов'язки власників і користувачів земельних ділянок. Зокрема, встановлено, що права власності на земельну ділянку можна позбавити лише в судовому порядку.
До речі, сама по собі власність на землю не породжує ефективне її використання і не надає їй якісних змін, наприклад, родючості і віддачі на кожну гривню, вкладену в її обробіток, тобто потрібен комплекс заходів по відбудові сільського господарства, серед яких першочерговим є:
1) дати землі ефективного власника;
2) надати власнику державну підтримку;
3) забезпечення його органічними та мінеральними добривами і гербіцидами для технологічного проведення посіву, обробки і збирання врожаю;
4) налагодити якісне зберігання і переробку сільгосппродукції.
Зрозуміло, що власник (юридична чи фізична особа) - суб'єкт права власності на землю, основні і оборотні фонди - використовує їх для виробництва продукції з найменшими затратами, домагаючись підвищення врожайності сільгоспкультур, продуктивності тваринництва, використання техніки і т.д., а загалом забезпечує прибутковість виробленої продукції.
Всі без винятку країни для ефективного ведення сільського господарства підтримують сільгоспвиробника коштами, виходячи з середньостатистичних даних затрат на виробництво, зрозуміло, за видами продукції.
Радянська система державних замовлень на сільськогосподарську продукцію визначала кількість, сорти, якість, терміни доставки і місця призначення. У 1992 p., коли система була лібералізована, кількість товарів, що закупалась у рамках так званої системи "закупівельних організацій", була все ще величезною: 82% від обсягу виробленого зерна, 92% - соняшнику, 70% - картоплі, 100% - цукрового буряку, 92% - м'яса великої рогатої худоби, 100% - молока і т.д. Ціни державних закупівель продукції диференціювалися залежно від області. На кожну культуру держава встановлювала і виплачувала знижені ціни в областях зі сприятливими кліматичними умовами і підвищені ціни в місцях, невигідних для обробки землі. Однак структура цін не враховувала транспортних витрат. Держава виплачувала премії господарствам, що підвищують обсяг виробництва або якість, але згодом стали виплачувати премії також малоприбутковим і нерентабельним господарствам. Знаходячись у рамках такої цінової системи, сільгоспвиробники були зацікавлені в збільшенні обсягу виробництва, а