Введення системи ринкової економіки в сільському господарстві та продовольчій галузі означає, що процеси виробництва і обороту в них залежать від затрат праці і коштів, від попиту і пропозиції, а також від правил конкуренції. Оскільки ринок не надає достатніх механізмів управління процесами розвитку і прогресу, тобто довгостроковими процесами, то більшість вдається до різних систем інтервенції в сільському господарстві. Однією з таких систем є ринкова інтервенція.

Необхідність інтервенціонізму в сільському господарстві випливає зі специфіки цієї галузі. Однією з характерних рис сільськогосподарського і продовольчого секторів є висока мінливість ринку, що є наслідком сезонних і кон'юнктурних змін у виробництві. Це пов'язано значною мірою з великою мінливістю природнокліматичних умов, з мінливістю в плодоносінні рослин, циклічністю у тваринництві, а також з великою сезонністю у виробництві і скупці сільськогосподарських продуктів. Коливання в пропозиції призводять до змін ринкових цін продуктів, що сильно впливає на суспільно-економічну ситуацію населення, у тому числі й фермерів.

Досвід економічно розвинених країн показує, що сам ринковий механізм, крім позитивних результатів, дає також негативні: збільшуються відмінності на рівні регіонального розвитку і суспільно-економічні диспропорції. У сільському господарстві багато проблем, які держава зобов'язана вирішувати, дотримуючись відповідної сільськогосподарської політики. Основним питанням, яке, незважаючи на багаторічні зусилля, не вдалося вирішити, є низький темп зростання фермерських доходів, що помітно відстають від доходів решти населення. Поліпшити становище фермерів не вдається й шляхом нарощування виробництва, зменшення кількості фермерів і збільшення розмірів господарств. Малоефективними є підтримка і коректування цих доходів ринком та ринково-ціновою політикою. Все частіше політики звертаються до безпосередніх способів підтримки фермерських доходів, а також до методів, пов'язаних з перетвореннями структурного характеру.

У різних регіонах світу найчастіше застосовуються такі форми сільськогосподарської політики: безпосереднє регулювання розміру виробництва і пропозиції основних сільськогосподарських продуктів; захист вітчизняних товаровиробників при збереженні конкуренції з імпортними товарами, у тому числі й шляхом накладання мита; підтримка експорту надлишків внутрішнього ринку шляхом розвиненої системи субсидій; компенсація зниження цін на сільськогосподарські продукти, субсидії за вилучення ґрунтів з обробки, дії, що ведуть до екстенсивності господарювання, денатуралізацій ні премії тощо; дотації, пільги та інші форми допомоги для господарств регіонів зі скрутними умовами для розвитку сільського господарства; навчання, перекваліфікація і допомога у впровадженні нової господарської діяльності.

Метою інтервенційної політики в сільському господарстві на внутрішньому ринку, а також протекціонізму в зовнішньому обороті є згладжування або ослаблення негативних результатів ринкового механізму, які впливають на реалізацію довгострокових цілей розвитку економіки і сільського господарства.

У сфері сільськогосподарського ринку повинна будуватися система інтервенціонізму, пов'язана з політикою структурних перетворень і багатофункціонального розвитку села.

Комплекс інструментів, що застосовуються, та рішень правового характеру має бути пристосований до конкретних вимог і можливостей.

Формування ринкового механізму в Україні, зокрема в АПК, потребує подальшого послідовного і поглибленого обґрунтування, теоретичної та методологічної розробки, а також накопичення потрібного практичного досвіду. Складність проблеми полягає в тому, що достатнього наукового і практичного досвіду динамічного й послідовного переходу від адміністративно-командної системи до ринково-регульованої економіки у світовій практиці немає. Щоправда, деяких позитивних зрушень на цьому шляху досягнуто її країнах Східної Європи та СНД (завдяки плановому переходу - в Угорщині, шоковій терапії - в Польщі, шоковій хірургії - в країнах Балтії). Однак результатом цих процесів стало загострення циклічних економічних криз та зростання труднощів у зв'язку з їх подоланням.

Україна не копіює досвід інших країн, а лише враховуює його і спирається на власні передумови та національні особливості формування ринкового механізму та способу сільськогосподарського виробництва.

Акціонерна форма власності і господарювання - це особлива форма організації підприємницької діяльності, перехід на принципово новий тип управління виробництвом. Акціонування дозволяє роз'єднати функції власності і управління. Позитивні якісні ознаки акціонування можуть бути досягнуті в процесі здійснення акціонерної та дивідендної політики. Акціонерна політика відтворює інтереси більшості акціонерів, частка яких у статутному фонді товариства є найбільшою. Мета цієї політики полягає в досягненні самозростання вартості акціонерного капіталу, задоволенні інтересів більшості акціонерів-власників, підвищенні зацікавленості в ефективному функціонуванні акціонерного капіталу з урахуванням диверсифікації вкладень, забезпеченні протидій зі зниженням ризику втрат і передчасному коригуванні заходів, які можуть призвести до збитків під час господарської діяльності товариства.

В акціонуванні слід розрізняти дві стадії: період формування акціонерної власності (перша стадія) та становлення акціонерної власності у процесі господарювання (друга стадія). На кожній стадії проявляється певна акціонерна політика. При цьому на стадії становлення акціонерної власності діє не тільки акціонерна політика, а й дивідендна. На першій стадії існування і виявлення акціонерної політики враховуються методи формування акціонерної власності (акціонерних товариств) та інтереси акціонерів-власників щодо виду набуття акціонерного капіталу, який поділяється на фіктивний і реальний, тобто такий, який набувається за рахунок процентів, дивідендів або приросту акціонерної власності при інвестиційній діяльності. Методи формування акціонерної власності передбачають продаж акцій різними способами;

шляхом відкритої підписки або на фондових біржах за рахунок власних коштів потенційних інвесторів;

шляхом створення акціонерних товариств (закритих чи відкритих) у процесі приватизації за рахунок власних коштів і в обмін на приватизаційні папери;

шляхом реформування добровільних об'єднань підприємств та інвестиційних фондів в акціонерні товариства (закриті чи відкриті);

шляхом реформування сільськогосподарських підприємств в акціонерні товариства внаслідок обміну паїв на акції.

У першому випадку активні акціонери мають здійснювати акціонерну політику поступово, перетворюючи "сумнівні" акції в акції з надійним акціонерним капіталом. В другому слід враховувати дію початкового капіталу, об'єднаного в інтересах колективного власника, і психологію виживання, господарської самостійності, можливість проявляти акціонерний егоїзм (егоїзм власника). В третьому випадку поєднуються інтереси інвесторів приватних юридичних і фізичних осіб, які до певної міри можуть контролювати господарську діяльність акціонерного товариства. В четвертому випадку акціонерна політика має здійснюватись ядром акціонерів, створеним під час розпаювання колективної власності.

На другій стадії становлення акціонерної власності у процесі господарювання акціонерна та дивідендна політика здійснюється з урахуванням егоїзму акціонерів з більшою часткою в статутному фонді акціонерного товариства. Вона може враховувати інтереси щодо інвестування набутого акціонерного капіталу на розширення та модернізацію. При цьому темпи самозростання акціонерного капіталу в такому акціонерному товаристві досить високі.

Слід відзначити й негативні явища, які мають місце в господарській акціонерній політиці, зокрема боротьбу зі "слабкими" акціонерними власниками через знецінення їх початкового капіталу. Це в майбутньому може бути процесом структуризації післяприватизаційних підприємств, який призводить до зростання безробіття і перерозподілу початкового капіталу. Протидіяти цьому може державна політика, яка має стимулювати розвиток малого і середнього бізнесу.

Класифікація добровільних об'єднань проводиться за такими якісними ознаками, як об'єднання асоціативного типу господарювання (господарські асоціації); об'єднання підприємств на основі добровільної (примусової) централізації функцій (міжгалузеві корпорації - зі збереженням юридичної самостійності засновників і делегування функцій центру; виробничі об'єднання - без збереження юридичної самостійності засновників та з адміністративною централізацією функцій управління); добровільні об'єднання великих розмірів (союзи та великі формування за принципом союзу; фірми, компанії - середні формування); добровільні об'єднання, створені на основі акціонерного (пайового) капіталу (акціонерні товариства; товариства з обмеженою відповідальністю).

Земля в сільському господарстві - основний засіб виробництва. Вона просторово обмежена, тому повинна використовуватись максимально ефективно. Земля має особливість, якої не мають інші галузі виробництва, що поступово зношуються. На відміну від них, земля при правильній експлуатації постійно поліпшується. А це зобов'язує сільгоспвиробників так організовувати землеробство, щоб кожний рік не тільки збільшувати виробництво сільгосппродукції, а й підвищувати родючість ґрунтів.

Родючість ґрунту може бути природною, штучною, економічною. Природна родючість - це результат ґрунтостворювального процесу, що відбувається під впливом місцевих природних факторів, без впливу на них людини. Штучна родючість цілком залежить від діяльності людини, яка застосовує раціональні агрономічні, технічні й організаційно-економічні заходи (зрошення, осушення тощо), що сприяють збільшенню виробництва сільськогосподарської продукції. Економічна родючість поєднує природну і штучну родючість ґрунтів. Вона забезпечується шляхом додаткових вкладень в землю праці й інтенсивних технологій землеробства.

Способи поліпшення використання землі можуть бути такими: інтенсифікація сільськогосподарського виробництва за рахунок збільшення застосування техніки і науково обґрунтованих застосувань досягнень агрономії, зоотехніки; підвищення врожайності сільськогосподарських культур внаслідок поєднання природної родючості з поліпшенням агрокультури та впровадженням передових технологій; збільшення площ сільськогосподарських угідь; поліпшення ґрунтів через осушення боліт, зрошення із застосуванням досягнень агрономії і технологій збереження гумусу; впровадження (в південних районах) збору двох урожаїв на рік.

Однією з основних вимог функціонування ринкової економіки АПК є створення системи сервісного інженерно-технічного забезпечення та ринкової