У війні з братами у кн.Ярослава був союзником його дядько Коснятин Добринич. Щоб і цей родич не став черговим суперником у боротьбі за владу, кн.Ярослав його нейтралізував. Як сказано в Софійському першому літописі, "разнєвася на нь вєлікій князь Ярослав і поточі й в Ростов (на землях племені меря — Л.К., Б.В.) і на 3-є лето повєлє его убіті в Муроме на рєцє на Оце". Єдність держави була досягнута завдяки угоді між Новгородом — самостійною землею з вічовим управлінням, де був сильним вплив язичників, Києвом — столицею Русі і Черніговом — містом з заможним і войовничим населенням. Всяка угода є за своїм характером компромісною. Такою була й ця угода, що базувалась на визнанні окремими областями Русі влади над собою великого князя київського.

Подальше зміцнення держави кн.Ярославом Мудрим. Після замирення бунтівливих родичів кн.Ярослав міг, нарешті, зайнятись проблемами біжучими, хоча від цього вони не були менш важливими. Він розширював область руського впливу, продовжуючи справу всіх своїх попередників - - тобто збираючи землі. Інакше кажучи, підкоряючи інші племена. Кн.Ярослав підкорив чудь, а на їх землях побудував місто Юр'їв, назване так за його християнським ім'ям. Він також здійснив воєнні походи шятвягів і Литву та обклав їх даниною. Кн.Ярослав остаточно закріпив за Руссю червенські міста тим, що породичався з польським князем Казиміром і, в свою чергу, допоміг останньому підкорити Мазовію.

За кн.Ярослава відбулась остання війна з Візантією. Правда, вона слави руським воїнам не принесла, бо вони потерпіли в ній поразку. В 1046 році був підписаний мир, закріплений шлюбом сина Ярослава з донькою візантійського імператора Константина Мономаха.

Більш всього кн.Ярослав відомий вдячним своїм нащадкам як будівничий. Єдиною будівлею XI ст., яка збереглась й посьогодні, є збудований кн.Ярославом храм св.Софії. Храм залишився зразком візантійського зодчества в цілій Європі. Збільшення єпископських кафедр вимагало запровадження митрополії або головної кафедри. Початок руської митрополії було покладено одночасно з заснуванням св.Софії. За Ярослава ж першим руським митрополитом став Іларіон, а до цього главу церкви присилали з Константинополя. Наступним за Іларіоном митрополитом був Єфрем, теж родом русин.

Час княжіння Ярослава ознаменувався розповсюдженням християнської релігії в усіх руських землях. Тоді ж виросло покоління тих дітей, яких ще кн.Володимир віддавав в "навчання книжне". Ярослав продовжив батькову справу тим, що зібрав в Новгороді 300 дітей у старост і попів і віддав їх "вчитись книгам".

Активізація зовнішньополітичної діяльності, домінування дипломатії над зброєю, свідченням чого є численні шлюби членів сім'ї Ярослава Мудрого з представниками правлячих династій Заходу, характеризували часи його подальшого правління.

Руська держава в другій половині XI — на початку XII ст. Власність на землю на Русі з'явилась лише в другій половині XI ст. А до того вся земля в державі вважалась "княжою та Божою". І все ж колективна власність на землю ще за часів кн. Володимира поступово змінювалась на індивідуальну. Сприяла цим позитивним перетворенням структури власності, на думку Б. Рибакова, прогресивна феодальна верства — земське боярство. Розрив, який ставав помітним в другій половині XI ст. між продуктивними силами, що продовжували розвиватись, і політичною формою, яка тимчасово гальмувала

нормальний розвиток феодального класу, був усунений боярством. Сталося це тому, що воно сприяло створенню в територіальних рамках давньоруської ранньофеодальної імперії півтора десятків самостійних князівств.

Величезні розміри Київської Русі не давали змоги налагодити нормальний спосіб феодального виробництва. Це завдання виконали у своїх землях незалежні давньоруські князівства. Поява цих князівств-держав знаменує початок періоду зрілого феодалізму на Русі.

На початку XII ст. в Київській Русі вже закінчився процес створення складної драбини феодальних відносин: великий князь, місцеві князі, бояри, боярські слуги. Міжкнязівські стосунки будувалися на основі розвинуто го сюзереніт ету-васалітету.

Весь феодальний клас, незважаючи на свою складну багатоступінчату структуру, у відношенні трудового населення виступав як згуртоване єдине ціле. В першу чергу це стосується княжого роду — він відрізнявся особливою кастовістю, незважаючи на постійні внутрішні усобиці. Ці усобиці в середовищі князів не заважали їм моментально згуртовуватись, коли мова йшла про придушення народних повстань чи про покарання непокірного васала.

Тріумвірат Ярославичів. По смерті кн.Ярослава Мудрого кожному з п'ятьох його синів залишився окремий уділ. Ізяслав, Святослав і Всеволод, утворивши тріумвірат, двадцять років правили Руссю. У справі спадкування Ярослав утвердив принцип сеньйорату, тобто прав найстаршого в роду. Всі сини повинні були поважати старшого брата — великого князя київського і разом з ним правити всією Руською державою. В разі смерті київського князя його місце посідав найстарший віком брат. Сини князя, які не досягай князівства, називалися ізгоями, їх позбавляли прав на землю. Це були безробітні князі-ізгої. Ними ставали ті з них, чиї батьки вмерли, не дочекавшись черги сісти на золотому столі київському. Для них не було місця в житті, тому що вони не могли бути навіть удільними князями в маленьких городках не інакше, як з милості своїх щасливих родичів. В іншому випадку їм загрожувало вигнання у Візантію чи навіть смерть. Таким чином, енергійні ізгої мимоволі ставали ворогами суспільства. Через це в другій половині XI ст. на Русі стало неспокійно.

Закон про ізгоїв звучить так: "Ізгоєв трої: поповскій син грамоте не виучится, купец одолжает, смерд от верві отколется, а єсть і четвертое — а ще князь осіротєєт". Смисл закону — в утриманні людей в своєму соціальному стані з загрозою позбавити права жити кожного неповноцінного. Тобто якщо син священника схильний до воєнної служби (Олекса Попович), чи селянин вирішив присвятити себе боротьбі з розбійниками (Ілля Муромець), чи купець, ризикнувши на далеку подорож, потерпів катастрофу на морі (Садко) і збанкрутував, то він не є доблестним невдахою, а став ізгоєм без права на життя. Отже, система сеньйорату не витримала випробування життям і була однією з причин усобиць, ослаблення, а згодом і розпаду Руської держави.

Для згуртування князів в боротьбі з половцями і для ліквідації суперечок між ними за батьківський спадок в 1097 році в Любечі з ініціативи Володимира Мономаха було скликано з'їзд всіх князів. На цьому з'їзді було змінено принцип спадкоємності, ліквідовано сеньйорат. "Кождо да дєржіт отчінну свою", — постановили князі, розпочавши, таким чином, поділ держави на окремі князівства. Отже, на Русі почала зароджуватись індивідуальна земельна власність. Ще в "Руській Правді" такий спосіб власності не був зафіксований. Але вже "Правда Ярославичів" в 1072 р. свідчить про наявність князівського землеволодіння. А потім в "Поширеній Правді" кінця XII — початку XIII ст. є очевидні докази наявності боярського землеволодіння. В літописах же перші відомості про князівську форму власності датуються кінцем XI, а про боярську — початком XII ст.

Зі смертю останнього з Ярославичів боротьба за владу набирає загрозливого характеру. В Києві почались заворушення на економічному грунті. В 1113 р. вибухнуло повстання, в місті почались грабунки дворів бояр і купців, стався перший єврейський погром, коли були пограбовані і спалені будинки лихварів-євреїв.

Володимир Мономах — воїн і політик. Щоб втихомирити бунтівників, великокнязівський стіл віддали позачергово Володимирові Мономахові. Він був одним з останніх київських князів, який намагався зберегти єдність Русі. Володимир Мономах успішно боровся з половцями, проявивши себе як талановитий воєначальник. За його висловом, він вклав 19 мирів з половцями. Як вважає дехто з істориків, Половецька земля (Дешті-Кипчак) і Київська Русь були одною полі центричною державою. Володимир Мономах встановив мир з половцями, який фактично забезпечив на 1 ЗО років русько-половецький союз.

П'ять років вів боротьбу Володимир Мономах з волинським князем Ярославом Святополковичем, аж доки не закріпив Волинь за Києвом.

Однак найближчі західні сусіди спробували змінити ситуацію на свою користь. В 1123 році почалась облога Володимира-Волинського угорсько-чешсько-польською армією за наявністю ще й руського союзника. Це було одне з багатьох намагання Заходу перетворити Русь в ленника Германської імперії і єпархію папи римського. І з половцями, і з західними сусідами Володимир Мономах проявив себе як найбільш видатний полководець і політичний діяч Давньоруської держави.

Династичні шлюби самого Мономаха і його дітей тільки додали ваги авторитетові держави. Великий князь київський, крім того, був ще й мудрим законодавцем. Він склав нові закони до "Руської Правди", намагаючись захищати "сиріт", тобто бідних і понехаяних, уважно ставився до потреб селянства. Він же був також і автором "Повчання дітям", в якому виклав поради щодо управління державою.

Мстислав Великий. Після смерті Володимира Мономаха його найстарший