Україна в перші роки Другої світової війни

План

1. Західні землі України під німецькою та угорською окупацією

2. Возз'єднання Західної України з Українською РСР

Західні землі України під німецькою та угорською окупацією

Згідно з таємним протоколом до пакту про ненапад між Німеччиною і СРСР, а також договором про дружбу й кордон із таємними додатковими протоколами до нього частина українського населення (приблизно 550 тис. осіб) у Лемківщині й Холмщині опинилася на окупованій німцями території. Генерал-губернатор окупованих Німеччиною польських земель Ганс Франк оголосив спеціальний указ Гітлера, за яким ця територія ставала німецькою колонією з наданням її населенню мінімальних прав. Частина прорадянськи налаштованих жителів перейшла на території, зайняті радянськими військами, а туди з Галичини переселились (при вступі Червоної армії) до 20—ЗО тис. людей, які не могли змиритися з радянським режимом.

Незадовго до приходу німців з ініціативи ОУН на Лемківщині та Холмщині виникли десятки комітетів самозахисту. Навесні 1940 р. вони створили в Кракові Український координаційний комітет (УКК), перейменований потім в УЦК, а його головою обрали відомого громадсько-політичного діяча Володимира Кубійовича. ЦК взяв на себе обов'язки щодо нагляду за хворими, немічними людьми і безпритульними дітьми, організації служби охорони здоров'я, освіти, надання допомоги військовополоненим, представництва інтересів українців, які працювали в Німеччині. У Кракові було засновано видавництво української преси. Більшість членів ОУН активно співпрацювала з УЦК. Після нападу Німеччини на СРСР і окупації Галичини УЦК поширив свою діяльність і на цей регіон. Під час війни ця організація захищала соціально-економічні інтереси українців в генерал-губернаторстві.

Карпатська Україна перебувала під окупацією Угорщини, уряд якої так і не виконав обіцянки щодо автономії українських земель. Більше того, він почав тотальний наступ на українофілів: сотні їх було розстріляно, тисячі заарештовано, більше 30 тис. осіб переселились у Галичину (до окупації її німцями). Були заборонені всі українські організації, в тому числі "Просвіта". Розуміючи, що повну мадяризацію (асиміляцію угорцями) здійснити не вдасться, угорський уряд обрав русофільський варіант. Основними провідниками такої політики стали місцеві діячі — давнішні прихильники будапештського уряду Андрій Бродій і Степан Фенцик.

Єдиним позитивним аспектом шестирічної угорської окупації Закарпаття було те, що вона зберегла край від нацистської неволі, від спустошення, якого зазнала більша частина України. Однак вона не зберегла життя понад 100 тис. євреїв краю, більшість з яких загинула в нацистських таборах смерті.

Возз'єднання Західної України з Українською РСР

Воєнні дії, що розгорнулися на польській землі, приголомшили світ. Англійський Генштаб вважав, що Польща протримається не менше півроку, але німецькі війська вже 8 вересня 1939 р. підійшли до Варшави. Основні сили польської армії вже були розбитими, а 15 вересня німці взяли Люблін і підійшли до Бреста.

Радянський Союз не поспішав із введенням своїх військ на територію Польщі, хоча німецька сторона наполягала на цьому. Більше того, на вимогу, щоб СРСР якнайшвидше повідомив про дату введення своїх військ, було дано відповідь, що воно матиме таке обґрунтування: Червона армія виступить на захист населення Західної України і Західної Білорусі від німецької агресії. Це свідчило, що Радянський Союз намагається уникнути негативних для себе наслідків у разі захоплення польських територій (оголошення війни СРСР Польщею, а потім Англією та Францією). Німецька сторона активно продовжувала експлуатувати "українську тему", поширюючи через свої інформаційні служби, дипломатичні канали повідомлення про неспокійне становище серед українського населення.

Певною мірою то була правда. Адже з початком війни загострилася взаємна ненависть між поляками та українцями. Почастішали сутички між озброєними формуваннями українців, польськими військовими частинами та поліцією. Найзапекліші сталися в районах Львівського і Волинського воєводств. З наближенням радянських військ і ослабленням польських збройних сил жертвами все частіше ставали поляки: насильство породжувало насильство.

Уранці 17 вересня 1939 р. від імені уряду СРСР польському послу в Москві Гржібовському було зачитано ноту, в якій йшлося, що Польська держава та її уряд перестали існувати. У зв'язку з такою ситуацією радянський уряд віддав розпорядження військам взяти під захист життя і майно населення Західної України та Західної Білорусі. Того ж дня радянські війська перейшли польський кордон. Над українськими містами й селами з повітря було розкидано заздалегідь підготовлені 120 тис. листівок, які містили заклики: забирайте в свої руки панську землю, скидайте владу поміщиків, беріть владу в свої руки, вирішуйте самі свою долю...

Тим часом головком польської армії маршал Р. Смігли наказав усім боєздатним частинам і підрозділам відійти на територію Станіславського (нині — Івано-Франківська область) воєводства, ближче до румунського та угорського кордонів, куди і відбув уряд Польщі з президентом І. Мосцицким. Тут їх застало повідомлення про перехід радянсько-польського кордону Червоною армією. Було прийнято рішення про евакуацію державних і збройних сил через Румунію й Угорщину та оголошено наказ Р. Смігли: "З більшовиками не битися, хіба тільки у разі нападу з їх боку або спроби роззброєння частин". Наприкінці тієї ж доби головком польської армії та уряд Польщі подалися через територію Румунії та Угорщини до Франції.

Жителі Західної України по-різному зустріли радянські війська, виявляючи радість з приводу об'єднання українських земель, сподіваючись на соціальні зміни. Водночас інформація про сталінські репресії вселяла страх, відчуття невпевненості. Особливу настороженість виявляли інтелігенція, представники українських політичних партій.

Для правового оформлення політичного статусу приєднаних земель радянське керівництво у жовтні організувало вибори до Українських Народних зборів і самі Збори, які прийняли рішення просити Верховну Раду СРСР прийняти Західну Україну до СРСР, а вже потім — до УРСР. З політичної точки зору ті події однозначно оцінити непросто. Будучи ще одним кроком до соборності українських земель, вони, як і приєднання в 1940 р. Буковини, не стали актом демократичного самовизначення народу, а наслідком таємних домовленостей двох диктаторських режимів.

22 вересня 1939 р. представники Німеччини й СРСР визначили демаркаційну лінію для військ обох країн, відповідно до умов таємного протоколу від 23 серпня 1939 p., і частини Червоної армії вступили в раніше зайняті німцями Стрий, Дрогобич, Борислав і Самбір. Згідно з договором Люблінське воєводство і частина Варшавського відійшли під контроль окупаційних властей Німеччини, а Литва — СРСР. Розмежування Польщі повністю відповідало "лінії Керзона", тобто рішенням Версальської конференції від 8 грудня 1919 р. За те, що в зоні впливу СРСР опиняться Дрогобич і Борислав, він обіцяв поставити Німеччині нафтопродукти обсягом річного виробництва в цьому районі.

2 жовтня 1939 р. почалося виведення сторонами своїх військ з територій, передбачених таємним додатковим протоколом від 28 вересня 1939 р. На німецькому боці залишалися Холмщина, Підляшшя, Посяння, Лемківщина.

Відповідно до домовленості з румунським урядом 28 червня 1940 р. Червона армія перейшла Дністер і встановила нові кордони. Радянському Союзу було передано Бессарабію, анексовану Румунією в 1918 р., в результаті чого створено Молдавську РСР. Західна Буковина з Хотинським районом Бессарабії утворили Чернівецьку область у складі УРСР. Два південних райони Бессарабії — Акерманський та Ізмаїльський — увійшли до складу Одеської області. Тільки українське населення Австро-Угорщини залишилося поза єдиним українським державним утворенням в складі СРСР.

Унаслідок цих процесів населення України збільшилося на 8 809 тис. осіб і до початку війни (червень 1941 р.) становило 41 657 тис. осіб, а її територія розширилася до 565 тис. кв. км.

На території західних областей нова влада почала утверджувати порядки, що існували в СРСР. Здійснювалась націоналізація банків і промисловості, конфіскація поміщицьких земель, реорганізація системи народної освіти. Паралельно працювало відомство Л. Берії, розпочавши нищення "класових ворогів": поміщиків, "буржуазних" фахівців, українських націоналістів, депортацію "політично неблагонадійного" населення в Казахстан, Красноярський край та інші місця. Із Західної України і Західної Білорусі було депортовано 318 тис. сімей, або 1 173 170 осіб (10% населення). Під забороною опинилися українські політичні партії. На керівні посади призначались вихідці зі східних областей.

Атмосфера політичного терору та репресій швидко переконала населення західноукраїнських земель, що таке возз'єднання майже нічим не відрізняється від іноземної окупації.

Література

Акт проголошення незалежності України: Постанова Верховної Ради Української РСР // Радянська Україна. — 1991. — 31 серпня.

Андрусяк І., Петренко Є. Блиск і злиденність української національної демократії: Політологічне есе. — К., 1999.

Архів Коша Нової Запорозької Січі: Корпус документів 1734—1775 pp.: У 2-х т. — Київ. 1998 — 2000.

Багатопартійна Українська держава на початку XX ст.: Програмні документи перших українських партій. — Київ, 1992.

Багринець В. М. Коли і як виникли назви Україна, українці. — Ужгород, 1997.

Бандера С. Перспективи української революції: Збірник творів. — Мюнхен, 1978,

Бар М., Зеленоокий А. Війна втрачених надій: Український самостійний рух у 1932—1945 pp. // УІЖ. — 1992. — №6.

Баран В. Україна після Сталіна: Нарис історії 1953—1985 pp. — Львів. — 1992.

Баран В., Козак Д., Терпиловський Р. Походження слов'ян. — К., 1991.

Белебеха І. Україна і