Україна за часів козацької державності (друга половина xvii — кінець xviii ст.)

План

1. Консолідація козацької державності на лівобережжі
українсько-шведський союз і. мазепи i карла xii в контексті європейської політики

КОНСОЛІДАЦІЯ КОЗАЦЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ НА ЛІВОБЕРЕЖЖІ

60—80-ті pp. XVII ст. відомі в історії України як Руїна. Спадкоємці Б.Хмельницького не змогли успішно завершити його починань. Руїна почалася з усунення в 1657 р. Ю.Хмельницького від влади. І. Виговський та його прибічники фактично здійснили державний переворот. Безпорадність та амбіції нових лідерів, втрата підтримки народу, ускладнення геополітичної обстановки призвели до катастрофи — до поразки Визвольної війни. Доба Руїни принесла жахливе спустошення українських земель. Загострилась боротьба за гетьманську булаву. Доходили до межі соціальні конфлікти, відбулася девальвація моральних норм суспільного життя. Порушення суверенітету України її сусідами призвело до фатального розколу на Правобережну і Лівобережну.

В кінці XVII — на початку XVIII ст. центр політичного і духовного життя України зосереджується на Лівобережжі. Українці називали його Гетьманщиною, а росіяни — Малоросією. Після Б.Хмельницького ще зберігалися чіткі ознаки державності — виборність гетьмана та старшини, система місцевого управління, судочинство, козацьке військо. В Гетьманщині існувала своя система адміністративно-територіального поділу (сотенно-полкова), до якої входили 10 полків (Стародубський, Чернігівський, Ніжинський, Прилуцький, Київський, Гадяцький, Переяславський, Лубенський, Миргородський і Полтавський). Це був густозаселений край з розвинутою економікою. На той час на Лівобережжі вже було 11 великих міст; 126 містечок та 1800 сіл, в яких проживало 1,2 млн. чоловік. Окремі міста (Київ, Переяслав, Полтава та ін.) користувалися магдебурзьким правом. Основу населення Гетьманщини складали козаки, українська шляхта, селянство та міщанство. Панівною верствою була козацька старшина та українська шляхта. Точніше про це говорить Т.Яковлева. Правда, вона описує соціальний склад населення Гетьманщини в середині XVII ст., але воно фактично не змінилось і у XVIII ст. Отже, соціальна структура суспільства Гетьманщини була наступною: шляхта, козацька старшина, міщани, духовенство, селянство, козацтво.

Завершення громадянської війни в Україні співпало з підписанням "Вічного миру" 1686 р. та обранням над р. Коломак Івана Мазепи у

1687 р. на посаду гетьмана. З нагоди такої події був укладений українсько-московський договір — Коломацькі статті Договір складався з 22 статей і мав в основі Глухівські статті 1669 року з додатками, зробленими за Самойловича.

Коломацькі статті забезпечували інтереси козацької старшини (гетьман не мав права знімати старшин з посади без царського указу) і передусім військово-політичні права Москви в Україні: зобов'язання дотримуватись "вічного миру" з Польщею; обов'язок посилати козацьке військо проти кримських татар і Туреччини; перебування в Батурині московського стрілецького полку тощо. Договір вперше зобов'язував український уряд "народ малороссийский всякими меры и способы с великороссийским народом соединять и в неразорванное и крепкое согласие приводить супружеством и иным поведением". Ці статті були подальшим кроком на шляху обмеження російським царем державних прав України.

І. Мазепа керував Гетьманщиною найдовше з усіх гетьманів — понад 20 років. Він майже до останніх днів свого гетьманування зберігав добрі стосунки і довір'я Петра І.

Однак Петро І порушив основну умову Березневих статей — захист України. Тим самим він звільнив І.Мазепу від обов'язку союзника Росії. За допомогою союзу з шведським королем Карлом XII гетьман спробував зберегти автономію України, та це йому не вдалося.

Постать І.Мазепи складна й неоднозначна. В одній особі поєднуються захисник української державності і кар'єрист, тонкий дипломат і улесливий царедворець, меценат і жорстокий гнобитель народних мас. Його портрет відображає складність історичних процесів кінця XVII — початку XVIII ст., а також особисті риси характеру. Суперечливість поведінки гетьмана залежала від збігу його власних інтересів із загальнодержавними. Факти свідчать, що І.Мазепа не зраджував Петра І, а сам був зраджений російським союзником. Не був він зрадником і українського народу, бо за умовами договору зі Швецією Україна мала стати великим князівством під номінальним протекторатом короля Швеції.

Студенти мають зрозуміти, що з 80-х pp. XVII і до початку XVIII ст. царизм обмежував автономію України, що викликало опір українського керівництва, завершальним акордом якого була національно-визвольна акція І.Мазепи.

УКРАЇНСЬКО-ШВЕДСЬКИЙ СОЮЗ І. МАЗЕПИ I КАРЛА XII В КОНТЕКСТІ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ПОЛІТИКИ

На початку XVIII ст. вся Західна Європа була в огні, і це відвернуло її увагу від подій у Східній Європі. Династичні суперечки Бурбонів і Габсбургів перед цим за Іспанську спадщину привели до Тридцятилітньої війни. На боці Габсбургів були Англія, Голандія, Сардинія і П'ємонт. Хоч Франція і вийшла переможцем з цієї війни, та не змогла подати руку своєму союзникові, шведському королеві.

Як на Заході викликала заздрість могутність Франції і всі приводи були добрі, щоб її зломити, так на Сході Європи викликали заздрість воєнні і політичні успіхи Швеції.

Після цілої низки енергійних і щасливих полководців королівський трон в Стокгольмі зайняв в 1696 р. 15-літній хлопчик, відомий з історії, як Карл XII. Усім сусідам здалося, що настав час для приборкання шведів або загарбання того, що вдається. Так, датсько-норвезький король Фрідріх мріяв про відновлення для себе кальмарської унії всієї Скандинавії. Август II Саксонсько-Польський хотів забезпечити собі спадковість королівської корони, та шукав вільних земель в балтійських краях для своїх численних позашлюбних синів. Петро І намагався загарбати Інгрію і Естляндію, щоб мати собі "вікно в Європу". Навіть відомий прихильник шведів Фрідріх Бранденбурзько-Пруський мріяв захопити шведське Помор'я і острови.

Душею цього антишведського союзу, цієї облоги Швеції, цієї акції захисту "північної рівноваги", одного з найбільш абсурдних дипломатичних питань, над якими бідкалася Європа на протязі XVIII ст., був Петро І. Вживаючи різних "п'ятих колон", намагаючись ухопити все, що погано лежить, обіцяючи все, що хочете (Джонові Черчілю, герцогу де Мальборо — гетьманство українське і київське князівство), бо знав, що жодної обітниці не дотримає, прикладав Петро І всіх зусиль, щоб доконати Швецію.

Та сталося інакше. Хлопчик на престолі Вазів, проголошений повнолітнім, коли не мав ще 16-ти років, за короткий час, командуючи своїм військом, заставив замовкнути войовничого датського сусіда та його пруського тезку, розбив під Нарвою Петра І і примусив Августа II визнати свою поразку та зректися Польщі і балтійських зазіхань.

Одначе війна не прининилася. Тривала вона в Польщі, як внутрішня, міжпартійна боротьба прихильників Станіслава Лещинського (з одного боку) і Августа II Саксонського (з другого). Августа підтримував, фінансував, заохочував до боротьби Петро І. Тривала вона на фінському кордоні, де шведів не переставали шарпати "партизани". Кардові XII доводилось відбиватись на всі боки. Успішні походи і перемоги зайняли у нього декілька років, приблизно десять. Все це історія назвала Великою північною війною. Лише влітку 1707 р. Карл XII вирішив сам пошукати свого московського суперника і покласти край його амбіціям.

Сучасники наділяли Карла XII всілякими епітетами. Матеріалістичний і демократичний XIX вік видав суворих і в'їдливих критиків його особи і діяльності. Сьогодні історики довели, — Карл XII зовсім не був якимось авантюристом чи зарозумілим юнаком і що лише нещасливий збіг обставин був причиною його невдач під Полтавою.

В кінці літа 1707 р. Карл XII, який тоді очищав Польщу від російського війська, рушив через Литву і Білорусію на Москву, намагаючись зберегти зв'язок зі своїми базами постачання. Російські війська відступали. Російське командування було вірним своїй одвічній тактиці, яку потім застосував Кутузов в 1812 р. та великий князь Микола в 1915 p., і, врешті, Сталін в останній війні: поспішним відступом у свою безкрайню державу втомити ворога і відвести його від усіх баз постачання. Другою характерною тактикою російських військ було приймати великі бої лише тоді, коли їх сили були втроє більші, або коли іншого виходу вже не було.

...Постать Івана Мазепи займає видне місце в українській історії. Причини тому загальновідомі: під час 21-річного гетьманування його вплив на суспільство, культуру та політичний розвиток Гетьманщини був надзвичайно сильний. Дійсно, намір Мазепи розірвати договір з Москвою і приєднатись до шведів мислиться одним з вирішальних моментів в історії України. Його небувалий вчинок постійно викликав багато суперечок. Історики, які критикували Мазепу, робили це на підставі двоякої аргументації. Один підхід, що був загальноприйнятий в часи Російської імперії, базувався на теорії "єдиної і неділимої Росії". Його прихильники вірили, що вже наприкінці XVII ст. існувала неподільна Російська держава і що Україна (Малоросія) була її невід'ємною частиною. Тому вчинок Мазепи вони вважали загрозою для Російської держави.

Другий критичний підхід до гетьмана виник в кінці XIX ст. Історики-народники зображували Мазепу як захисника власних і старшинських інтересів. Вважалося, що його дії не були корисними для народу, бо гетьман зраджував його інтереси. Виникла абсурдна ситуація — дві ворожі сили зійшлися в оцінці політики Мазепи.

Підхід радянських істориків