був синтезом двох вищезгаданих поглядів. Доводячи, що існування двох народів в одній державі було їм на користь, радянська історіографія вважає вчинок Мазепи злочином і проти держави і проти народу. Мабуть, для них критика гетьмана за його провини проти держави — за його "сепаратизм" — була куди важливіша, ніж критика його за провини проти народу. Критики І.Мазепи вважали, що його сепаратизм був не на користь українському народові.
Тільки наприкінці XIX ст. з'явились захисники І. Мазепи в історичній науці. Вони в своїх роботах припускали, що українська національна свідомість існувала і за часів Мазепи і що, власне, національні інтереси керували його діями. Таку концепцію почали розробляти українські історики в кінці XIX ст., а закінчили українські історики-смігранти після невдачі захисту Української держави в 1917— 1921 pp. Щоб пояснити невдачу їх державницьких починань, вони шукали історичні прецеденти, які могли б підтвердити їх політичні і ідеологічні переконання. Вчинок Мазепи їм підходив якраз як історичний прецедент. Вони собі думали так: чи Мазепа не намагався відірвати Україну від Росії в 1708 р. так, як націоналісти хотіли це зробити в 1917-1918 pp.? І чи не було його метою створення незалежної Української держави? Відповідь їх була позитивна. І це для них означало, що їхні бажання відірватися від Москви мали давню традицію, що надавало такому "сепаратизму" певної легітимності (правомірності). Тому Мазепа став кумиром для націоналістів, таким вія є і посьогодні.
Таке історіографічне зловживання є відвертою експлуатацією історичної особи. Ясно, що для істориків XIX і XX ст. Мазепа став символом, поборником новітніх ідеологій або "исчадием ада". На жаль, сьогодні, як і 100 років тому, наші історики підходять до Мазепи з традиційними питаннями: Чи мав він право так діяти? Чи його вчинок міг допомогти чи пошкодити Україні? Якими інтересами він керувався—класовими чи національними? Коротше, історики кожного разу шукали ще один доказ на користь чи проти Мазепи. Майже зовсім не докладалось зусиль для того, щоб виробити нові методи, які б дозволили краще дослідити і зрозуміти Мазепу та його добу.
Прикладом продуктивного методу дослідження історичної постаті Мазепи є порівняльний підхід, використаний проф.О.Субтельним. Ось з якого боку можна підійти до вияснення ролі Мазепи в історії України. Під час першого 10-ліття в низці країн Східної Європи, які мали політичні та економічні структури, подібні до Гетьманщини, —дійшло до серії конфронтацій між місцевими елітами та їх вождями, з одного боку, і їхніми сюзеренами, з другого. Ось ці події:
1700 — Иоган фон Паткуль, лідер лівонської шляхти, з допомогою короля Саксонії Августа і царя Петра намагається ліквідувати владу Швеції над Лівонією.
1702 — Станіслава Лещинського обирають королем Польщі за
допомогою шведів з мандатом боронити "золоті вольності" шляхти
проти саксонського абсолютизму.
1708 —Іван Мазепа, гетьман Лівобережної України, намагається з допомогою шведів усунути владу російського царя з України.
1711 — Дмитро Кантемір, господар Молдавії, з підтримкою Петра І намагається звільнитись від влади османського султана.
1703 —1711 — Ференц Ракоші II, вождь угорської шляхти, з
допомогою Франції, звільнившись від влади австрійського цісаря,
прагне створити незалежну Угорщину.
В усіх цих випадках конфлікти виникали із спроб національних вождів відстояти традиційні права та привілеї від утисків з боку іноземних властей. В усіх випадках ватажки повстань— Паткуль, Мазепа, Кантемір і Ракоші мотивували своє право розірвати договір з своїми сюзеренами, договір, який був в системі європейського феодалізму головним регулятором політичних стосунків між місцевими елітами та їх суверенами.
Подібності у повстаннях Мазепи, Паткуля, Кантеміра та Ракоші сягають ще далі. Всі вони користувалися змовою у підготовці до повстання. Кожний з них мав сильного іноземного союзника і чекав на наближення його військ, щоб виступити проти ворога. Кожен мав труднощі зі своєю елітою. Кожному було важко або неможливо покладатись на селян у повстанні. 1, врешті, всі повстання закінчилися поразкою. Правда, тільки Паткуль після зради його королем Августом і видачі Карлу XII був колесований і четвертований. Всі ж решта його знаменитих сучасників померли своєю смертю.
Всі ці національні лідери змушені були емігрувати. Навіть багата історична література на цю тему — подібна. Національно налаштовані польські, українські, угорські, німецькі і молдавські історики зображають своїх політичних діячів як великих героїв національно-визвольних рухів. Навпаки, історики, які були на службі у австрійської, російської, шведської та турецької імперій, вважають їх запроданцями і зрадниками.
Джерела та література
Багацький В. Суспільне становище жінки в Україні в XVI-XVII ст.— В зб. наукових праць ОДЮА: Актуальні проблеми політики.— Вип. 1-2.—Одеса, 1997.
Грушевський М. Культурно-національний рух на Україні в XVI-XVII ст. — Київ-Львів, 1912.
Грушевский О.С. Города Великого княжества Литовского XIV-XVI вв.— К., 1918.
Ісаєвич Я.Д. Братства та їх роль в розвитку української культури XVI-XVIII ст.— К., 1966.
Ісаєвич Я.Д. Джерела з історії України доби феодалізму XV 1-Х V111 ст.— К., 1972.
Крип'якевич І.П. Джерела з історії Галичини періоду феодалізму.— К., 1962.
Линниченко И. Юридические нормы шляхетского землевладения и судьбы древнерусского боярства в Юго-Западной Руси XIV-XV вв.— К., 1892.
Любавский М.К. Областное деление и местное управление Великого княжества Литовского.— М., 1893.
Максименко М. "Русская Правда" и литовско-русское право.— К., 1904.
Музнчснко Петро. Історія держави і права України. Ч. 1, Одеса, 1997.
Стрийковський М. Хроніка польська, литовська, жмудська і всієї Русі.—Дзвін, 1990, №№ 1-2, 3-4.
Шабульдо Ф.М. Земли Юго-Западной Руси в составе Великого княжества Литовского.— К., 1987.