Українські землі під владою іноземних держав (друга половина XIV — перша половина XVII ст.)

План

1. Українські землі у складі Великого князівства Литовського

2. Перехід українських земель під владу Литви

У середині XIV ст., після того, як припинила існування Галицько-Волинська держава, Україна потрапила в політичну орбіту Литви та Польщі. У цей період набули нового змісту політичні процеси, що розпочались на попередніх стадіях історичного розвитку — посилення ролі окремих станів, поява нових державних інституцій. Розвивалися правові засади суспільного життя внаслідок внутрішніх змін і запозичення західноєвропейських правових норм. На історичній арені постали козацтво, православні церковні братства, греко-католицька (уніатська) церква.

В історичній науці сформувались два напрями розгляду політичної історії України в XIV—XVII ст. Згідно з першим, представленим переважно у працях російських істориків, в публікаціях радянської доби, українські та білоруські землі (Південно-Західна Русь) були загарбані Литвою та Польщею; протягом тривалого часу місцеве населення, спираючись на допомогу Московського князівства, вело боротьбу за звільнення, об'єднання в єдину державу. Другий напрям представлений працями польських, литовських, багатьох українських та деяких російських дослідників. Вони розглядають Велике Литовське і Московське князівства як дві рівноправні держави, дві Русі, що розвивались осібно.

4.1. Українські землі у складі Великого князівства Литовського

Перехід українських земель під владу Литви

Литовці у XIII—XIV ст. дуже активно діяли й мали значний вплив на політичні процеси в Східній Європі. Розбудовуючи власну державу, вони вели напружену боротьбу з німецьким Тевтонським орденом у Балтії, воювали з поляками на Заході" татарами на Сході та Півдні. Проте джерела не згадують про збройну боротьбу українців проти литовських військ чи ворожнечу з литовцями, хоча немало розповідають про опір польському та угорському втручанню, монголо-татарській навалі.

За часів Вітеня (1293 — бл. 1315) та особливо Гедиміна до Литви перейшли землі українського Полісся над Прип'яттю і Горинню.

Гедимін, Гедимінас (1316—1341) — великий князь литовський починаючи з 1316 p., першим почав титулувати себе "королем Литовців і Руських". Вів активну боротьбу з Тевтонським орденом, завдав кілька поразок німецьким лицарям. Проводив політику ЗІ збирання "руських земель", застосовуючи дипломатичні, династичні та воєнні заходи. Його васалами стали мінський, лукомський, друцький, берестейський, дорогичинський князі. 31340 р. на Волині правив його син Любарт-Дмитро. Видав доньку Алдону за сина польського короля Володислава Локетека Казимира; Інша донька, Марія, стала дружиною тверського князя Дмитра Михайловича. Таким чином він підтвердив претензії своєї династії бути однією з найвпливовіших у Східній Європі.

Сини Гедиміна — Ольгерд (1296—1377) та Кейстут (1297—1382), які правили разом з 1345 p., об'єднали всі литовські землі та продовжили політику батька на розширення Великого князівства Литовського. Ольгерд взяв під свій контроль значну частину українських земель — Чернігово-Сіверщину (1355), Київщину, Поділля (1362, після розгрому татар біля Синіх Вод). Його боротьба з Казимиром закінчилась приєднанням до Великого князівства Литовського більшої частини Волині (крім Белзької та Холмської земель). Він залишив правити в українських землях князів з роду Рюриковичів, руська (давньоукраїнська) мова стала офіційною мовою Великого князівства Литовського. Рід Гедиміновичів — один з най розгалуженіших у Східній Європі того часу. Від синів Гедиміна вели генеалогію князі Острозькі, Заславські, Корецькі, Чарторийські, Вишневецькі, Сангушки, Збаразькі та ін.

Українські землі під владою іноземних держав

У 1345—1377 pp. князі Ольгерд та Кейстут приєднали території від м. Володимира на Заході до р. Оскіл на Сході, від Новгород-Сіверського на Півночі до середньої течії р. Південний Буг на Півдні. Князь Вітовт у 1392— 1430 pp. приєднав землі у межиріччі Дніпра та Дністра з виходом до Чорного моря.

У XIV ст. інтереси Литви поширювалися на Південь, внаслідок чого змінилась геополітична ситуація у Східній Європі. Литовці завдяки битві під Синіми Водами (1362) та дипломатичним акціям похитнули військово-економічний потенціал Золотої Орди, започаткували звільнення українських земель від татарського поневолення. Зміцненню позицій литовців на українській території сприяли династичні зв'язки з галицько-волинськими князями, що давало їм змогу бути законними претендентами на місцеві княжі столи (престоли). До того ж Литва потребувала людських, економічних ресурсів українських та білоруських земель для боротьби проти німецьких лицарів. Тому не нав'язування своєї влади, своїх політичних цінностей, а збереження місцевого політичного устрою, традицій, мови давало шанс литовським князям закріпитися тут.

Українське населення отримувало захист від нападів татар зі Сходу та Півдня, католиків — із Заходу. Верхівка української православної церкви робила спроби навернути язичників-литовців у свою віру, посилити свої позиції, вплив серед місцевого населення. У Литовсько-Руській державі наприкінці XVI ст. було 11 тис. православних церков і лише 700 костелів. Литовські князі надавали привілеї — спеціальні особливі грамоти — окремим землям Русі.

Політичний устрій Великого князівства Литовського

До середини XV ст. влада зосереджувалась у Великому князівстві Литовському в руках великого князя, який здобував престол, пройшовши через процедуру обрання батьком та Радою Панів (Пани-Рада). Ним ставав один з представників династії, не обов'язково найстарший. Великий князь зосереджував у своїх руках законодавчу, виконавчу та судову владу, керував військом, здійснював зовнішню політику.

Він радився з великими феодалами (магнатами) лише з власної волі. З другої половини XV ст. Рада Панів поступово перетворилась у другий за значенням елемент державної влади, з яким великий князь повинен був радитись обов'язково. Сприяла цьому унія між Литвою та Польщею, внаслідок якої глава обох держав — великий князь литовський та король польський — Казимир тривалий час вимушений був перебувати в Польщі, не маючи змоги займатись поточними справами у Литві. Більше того, Пани-Рада отримала повноваження захищати місцеві інтереси перед самим Казимиром як польським королем. Так Пани-Рада стала "вищим урядом країни". Вона розділила з князем права на управління державою, що було підтверджено спеціальними документами-привілеями 1492 і 1506 р. Питання зовнішньої політики, оголошення мобілізації, судові справи, призначення провінційної та центральної адміністрації залежали від неї. Згідно зі Статутом 1529 р. з'їзд Пани-Ради відбувався щорічно, а з 1532 р. — двічі на рік. До неї входили представники династії Гедиміновичів, бояри, магнати, урядовці, впливові міщани, загалом до 70 осіб.

Від середини XV ст. започатковується практика скликання Вальних сеймів — загальних зборів представників усіх прошарків феодалів. В основному сейм збирався для виборів великого князя (вперше — у 1440 p.). Наприкінці століття він став головним центром боротьби проти унії, поглинання Литви Польщею. У XVI ст. Вальний сейм асоціювався у політичній свідомості шляхти з невід'ємним правом висловлюватись з проблем державного управління. У 1512 р. вперше обирали на сейм делегатів, хоча паралельно зберігалась практика вільної участі в сеймі всіх бажаючих. Тривалі війни з Москвою стимулювали політичну активність шляхти, яка намагалася впливати на встановлення податків для військових потреб, розмір військових загонів тощо. З часів Сигізмунда І шляхта активізувала сеймову діяльність, наполегливо вимагаючи виборного земського суду, обмежень щодо втручання магнатів, місцевої адміністрації в її справи. Вальні сейми 1544, 1547, 1551 і 1554 р. фактично підготували прийняття рішень і закріплення Статутом 1566 р. цієї інституції як державної установи з компетенцією, що збігалася з компетенцією великого князя та Пани-Ради.

До середини XV ст. значне місце в системі управління державою належало удільним (місцевим) українським князям або нащадкам Гедиміновичів. Кожний з них спирався на раду зі служивих бояр, представників знатних місцевих родин, єпископів. Після ліквідації удільних князівств територія країни була поділена на повіти (староства), їх очолювали намісники (старости), призначені великим князем чи Пани-Радою. У великі міста призначали воєвод, малих урядовців. Вони відповідали за збір податків, виконували поліцейські та судові функції, організовували військовий захист, управляли господарством на землях великого князя.

ЗО грудня 1565 р. було видано привілей про повітові шляхетські сеймики, які отримували право обговорювати всі питання державного життя, ставали важливим політичним чинником. Другий Литовський статут 1566 р. закріпив право обирати двох делегатів від повіту на Вальний сейм. У "сеймових листах" (наказах станам прибути на місце збору сейму) зазначались місце і час проведення, питання, що виносились на обговорення. Староста повинен був вручати їх не пізніше, ніж за два тижні до відкриття сеймику. Запроваджувались штрафи за неявку шляхтича на сеймик, покарання за запізнення.

Центральна адміністрація Великого князівства була мало чисельною. До її складу входили: маршалок земський та його заступник — маршалок двірський, які відповідали за роботу Пани-Ради; канцлер та під канцлер відали державною канцелярією; земський та двірський підскарбії займались фінансами, а земський (великий) та двірський (польний) гетьмани командували військом. Місцева адміністрація була чисельною та розгалуженою. Надання містам Магдебурзького права, проведення земельної реформи ("волочної поміри"), вдосконалення судової системи стимулювало появу нових категорій місцевих урядовців: возних (судових урядовців), хорунжих (голів шляхетського ополчення воєводств), городничих (комендантів