Поразка Німеччини та її союзників у Першій світовій війні, небажання країн Антанти визнати Україну суб'єктом міжнародного права (у листопаді 1918 р. гетьман звертався з проханням до Ліги Націй прийняти Україну в цю міжнародну організацію) залишили гетьмана віч-на-віч з вороже налаштованими до Української держави білою гвардією Денікіна і більшовицькими військами.

Через політичні розбіжності розколовся кабінет міністрів гетьмана. Опозиційний Український національний союз вимагав надати йому вісім міністерських посад, широкої амністії, скасування смертної кари, ліквідації цензури тощо. Намагаючись розрядити атмосферу, П. Скоропадський 22 жовтня видав Маніфест до українського народу, який підтверджував непорушність принципу незалежності України, гарантував прискорення аграрної реформи, скликання парламенту. Політична криза дещо вщухла після оновлення кабінету міністрів, але орієнтація у зовнішній політиці на про антантівський і про денікінський напрям не могла не викликати чергової кризи. Водночас ідеологи анти гетьманського спротиву М. Шаповал і В. Винниченко готували повстання, налагоджуючи стосунки з українськими військовими колами. Курс на повалення влади П. Скоропадського взяли також представники КП(б) України, проросійські шовіністичні кола. Падіння монархічних режимів у Німеччині й Австро-Угорщині давало надію на ліквідацію їхніх окупаційних гарнізонів в Україні, які підтримували режим гетьмана. За цієї ситуації уряд уклав угоду з представниками країн Антанти, які визнали легітимним уряд Української держави, про передислокацію союзних дивізій на південь України. Союз з Антантою означав підпорядкування України керівництву Добровольчої армії з її гаслом єдиної та неподільної Росії, де українці могли одержати максимум обмежену національно-територіальну автономію.

У цей час противники гетьмана, роздратовані його забороною, розпочати роботу Національного конгресу, висунули контрумови Антанті: її допомога може бути прийнята, якщо Україна буде визнана самостійною державою з приєднанням до неї Галичини, Криму, Кубані, а також забезпечено права Українських колоній Сибіру, Туркестану. Попри протидію Антанти, значно активізувала боротьбу за владу Директорія, яка, домовившись із Солдатською радою німецької армії про допомогу в евакуації з України військовослужбовців Вільгельма П, 14 грудня 1918 р. ввела свої війська до Києва після сутичок з військами гетьмана. Так завершилась ще одна соціально-політична утопія часів революції: намагання побудувати, національну державу на базі консервативної ідеї.

Література

Акт проголошення незалежності України: Постанова Верховної Ради Української РСР // Радянська Україна. — 1991. — 31 серпня.

Андрусяк І., Петренко Є. Блиск і злиденність української національної демократії: Політологічне есе. — К., 1999.

Архів Коша Нової Запорозької Січі: Корпус документів 1734—1775 pp.: У 2-х т. — Київ. 1998 — 2000.

Багатопартійна Українська держава на початку XX ст.: Програмні документи перших українських партій. — Київ, 1992.

Багринець В. М. Коли і як виникли назви Україна, українці. — Ужгород, 1997.

Бандера С. Перспективи української революції: Збірник творів. — Мюнхен, 1978,

Бар М., Зеленоокий А. Війна втрачених надій: Український самостійний рух у 1932—1945 pp. // УІЖ. — 1992. — №6.

Баран В. Україна після Сталіна: Нарис історії 1953—1985 pp. — Львів. — 1992.

Баран В., Козак Д., Терпиловський Р. Походження слов'ян. — К., 1991.

Белебеха І. Україна і комунізм. Кн. перша. — Харків, 2000.

Білас І. Репресивно-каральна система в Україні 1917—1953: Суспільно-політичний та правовий аналіз. — К., 1994. — Кн. 1.

Білокінь С. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР (1917—1941 pp.). — К., 1999.

Боєчко В. Ф., Чабан А. Ю. Роль порубіжних територій у процесі генезису козацтва // УІЖ. — 1999. — № 2.