На цей час сформувалася одна з найважливіших політичних ідей, що визначала стратегію гетьманів та козацької старшини, а потім — всіх провідників української нації: необхідність використання суперечностей і конфліктів між сусідніми державами для здобуття свободи. Ця ідея дала змогу українцям вистояти, зберегти національну ідентичність, але вона принесла й немало лиха Україні, особливо тоді, коли лідери занадто переоцінювали значення третіх сил, занадто покладалися на потенційних покровителів. Така поведінка не була ні проявом примітивного інтриганства, ні свідченням браку державницьких намірів, ні бажанням перетворити Україну на маріонеткову державу. Скоріше, це була реакція на надзвичайну складність геополітичного становища України. Деякою мірою таємні домовленості, маневрування, політичне лицемірство відповідали теоретико-ідеологічним настановам і політичній практиці тієї епохи.

Козацтво — провідна сила національно-визвольної боротьби українського народу

Рушійними силами української революції стали козацтво і селянство. Під впливом перших збройних перемог до визвольного руху приєдналася козацька реєстрова старшина, частина української шляхти, заможне міщанство, православне духовенство, що перетворило цей рух на загальнонародний. Усі верстви, які брали в ньому участь, прагнули звільнитися з-під влади Польщі, але їхні соціально-економічні та політичні мотиви були не однаковими, а дії розрізненими. Селянство, низи козацтва і міщанство прагнули знищити кріпосницькі порядки, а українське шляхетство та реєстрова старшина обмежувались завданнями національного визволення. їх підтримували верхи міщанства й духовенства.

Однією з особливостей революції став небачений розмах покозачення населення. Козацький стан приваблював землеробів, ремісників, інші верстви тим, що давав певні пільги у землеволодінні, користуванні млинами тощо. Чимало людей саме через це хотіло "покозачитися". Водночас періодичними були "чистки козацтва".

Український визвольний рух набув розмаху вже наприкінці лютого — на початку березня 1648 p., охопивши південь Київщини й Брацлавщини. У травні він переріс у масове антифеодальне повстання, яке, поширившись на східні, центральні й західні землі, наприкінці липня переросло в селянську війну під гаслом "змішати ворожу кров у полі з жовтим піском". За деякими даними, гетьман мав навіть намір судити полковника Максима Кривоноса за надто жорстоке ставлення козаків його полку до жителів польських і єврейських общин. До аналогічних жорстких дій вдавалася й інша сторона, про що свідчить універсал коронного гетьмана Миколи Потоцького (лютий 1648 р.), в якому він погрожував пограбувати все майно повстанців і поголовно знищити їх сім'ї. Попри грабіжницький і розбійницький характер боротьби, жорстокість, що сягала крайніх меж, її сутність полягала в ліквідації існуючої моделі соціально-економічних відносин, здобутті особистої свободи й утвердженні вільного (фермерського типу) землеволодіння тощо.

Б. Хмельницький на першому етапі боротьби був досить обережним щодо гасла про юридично незалежну козацьку Україну, виходячи передусім з тодішніх політичних правил і реального місця Війська Запорозького в системі європейського світо порядку. Водночас фактом вільного вибору суверена (правителя) він визнав за собою практично незалежний статус. У його політичній програмі поєднувалися традиційні й новаторські ідеї, які спирались на синтез демократизму охлократичного ґатунку, авторитаризму й релігійного відродження православ'я.

Хмельницький Богдан (бл. 1595—1657) — гетьман Війська Запорозького, видатний український політичний і державний діяч, полководець. Народився на хуторі Суботів у сім'ї чигиринського сотника Михайла Хмельницького. Навчався у Київській братській школі, Ярославському (Львівському) колегіумі. Знав польську, латинську, турецьку й татарську мови. Замолоду брав участь у козацьких походах проти турків і татар, збройних виступах проти Речі Посполитої. Обирався до складу посольств, що вели переговори з польським королем про послаблення утисків та французькими послами щодо найму козаків на службу до короля Франції. У1647 р. разом із сином Тимошем прибув на Запорожжя, а у 1648 р. на козацькій Раді був обраний гетьманом. Цього ж року під його керівництвом почалася національно-визвольна війна проти Польщі. Для результативних воєнних дій проти Речі Посполитої був змушений шукати союзників — укладав військово-політичні угоди з Трансільванією, Туреччиною, Московським царством. Займався питаннями створення української козацької армії, розбудови державності: запровадив статут "Про устрій Війська Запорозького", козацько-адміністративно-територіальний устрій, надавав значення зміцненню кордонів, активізації зовнішньополітичних зносин. У складній геополітичній ситуації держави Хмельницький був змушений укласти з Московщиною Переяславський військово-політичний союз. Але після цього намагався зміцнити суверенітет Української держави. Помер у 1657 р. й похований в Суботові.

За тодішньої ситуації кожний стан був своєрідною корпорацією зі своєю внутрішньою ієрархією, відносно автономною, але внутрішньо конфліктною суспільною групою. При цьому соціальний конфлікт в українському суспільстві визрівав давно. Саме масовий рух усіх верств проти економічного, соціального, політичного, національного і релігійного гніту довів, що рушійною силою історії є народ ("дух цілого").

Козацтво, яке стало провідником національно-визвольної боротьби й інтенсивно формувало зародки національної державності, спромоглося до 1648 р. виробити в узагальненій і розпливчастій формі лише ідею обмеженої автономії. В козацькому менталітеті все ще переважали соціальні й релігійні інтереси (бажання зрівнятись у правах зі шляхтою, захистити православну віру) над національно-політичними. Отже, ні Б. Хмельницький, ні його соратники, піднявши на початку 1648 р. повстання, яке переросло у національно-визвольну війну, не мали справжньої програми створення незалежної Української держави, що трагічно позначилося на результатах цієї боротьби.

Влітку 1648 р. більшість старшини й козацтва ще не усвідомлювала необхідності домагатися автономії, виявляла готовність змиритися з диктатом Речі Посполитої за умови скасування "Ординації" 1638 р. Наприклад, полковник Яків Хмелько у листі до київського воєводи Яна Тишкевича від 20 травня 1648 р. наголошував на намірах козаків дотримуватися лише давніх прав та вольностей і в жодному разі не "привласнювати держави його королівської милості і Речі Посполитої". Про це свідчить і те, що відправлене на початку червня до Варшави українське посольство не мало повноважень домагатися автономії.

Існували серйозні розбіжності й між окремими козацькими полками, яких у різні часи налічувалося від 16 до 36, в основному через специфічні позиції старшинської шляхти. За реєстром 1649 р. на 40475 козаків припадало 1324 шляхтичі. Корінними полками вважалися Чигиринський, Білоцерківський, Переяславський, Корсунський, Канівський, Черкаський, східні сотні Київського. До новостворених козацько-шляхетських полків належали: Прилуцький, Ніжинський, Чернігівський, Стародубський. Полками з орієнтацією на Запорозьку Січ були: Полтавський, Гадяцький, Миргородський, Лубенський, частина Уманського, південні сотні Чигиринського. До шляхетсько-козацьких полків належали: Брацлавський, західні сотні Київського (на базі Овруцького полку), частина Уманського. Полки Північно-Східної України мали особливу позицію щодо багатьох політичних питань.

Незважаючи на те, що всередині козацтва точилася боротьба угруповань, створювалися впливові клани, що змагалися за вплив на гетьмана, Б. Хмельницький намагався порушити геополітичну систему, в якій домінували великі держави, підкоривши під владу козацької України Молдову й Волощину. Проте козацька Україна ще не була здатна відігравати роль імперської структури, тим більше, що на Балто-Чорноморських просторах вели боротьбу за ці землі Росія, Швеція, Польща, Туреччина.

У визвольній війні козацтво поступово відходило від підтримки кандидата на трон Речі Посполитої і союзу з ним проти магнатів і шляхти в надії, що вдячний монарх виконає їхні станові та релігійні вимоги. Б. Хмельницький, переосмислюючи уроки кампанії 1648 р., по-новому підходить до визначення мети боротьби. У 1649 р. він вперше в історії української суспільно-політичної думки чітко формулює національну державну ідею: створення незалежної соборної держави в етнографічних межах України. За словами М. Грушевського, з початку 1649 р. програма незалежності України від Польщі не покидала голову гетьмана. Під час переговорів з тодішнім київським воєводою, представником польського уряду Адамом Кисілем, у лютому 1649 р. він кілька разів акцентував увагу на своєму намірі звільнити "з лядської неволі... народ всієї Русі", відірвати "від ляхів всю Русь і Україну". Причому до складу держави мали ввійти всі етнічно українські землі "по Львів і Галич".

Хмельницький почав усвідомлювати спадкоємне право Української держави на територіальну спадщину Київської Русі, що перебувала в складі Речі Посполитої: "І вступили б мені і Війську Запорозькому всю Білу Русь по тим кордонам, як володіли благочестиві великі князі, а ми у підданстві і у неволі бути у них не хочемо". Тому під час походу українського війська в червні 1649 р. він мав уже чітко сформовану мету: добитися створення незалежної Руської держави від Перемишля до московського кордону. Однак це не означає, що його політична програма мала однобічне спрямування. Хмельницький також виступав за біполярну модель союзу з Кримом, не відмовлявся від пошуків протекції московського царя, намагався відновити політичний діалог з Польщею, планував створити анти турецький альянс разом з Росією та Швецією.

Нову політику гетьмана у січні 1649 р. санкціонував єрусалимський патріарх Паїсій, який (очевидно, не без старань Б. Хмельницького) в супроводі козацького конвою виїхав до Москви, де прохав царя прийняти під свою "високу государеву руку" Низове Військо Запорозьке. Впливали на гетьмана й церковні діячі Києва (за винятком київських ієрархів, які принципово засуджували повстання) — носії національної ідеології в її визвольному, конструктивно-державницькому аспекті. Якщо боротьбу з