Отже, Османська імперія отримала можливість використовувати Кримське ханство як засіб тиску на Польщу і Москву. Але не слід забувати й про те, що Кримське ханство все ж таки проводило самостійну, інколи навіть антитурецьку політику. До того ж татари неодноразово звертались по допомогу до запорізьких козаків, особливо в моменти політичної конфронтації з султаном.

В Кримське ханство, окрім власне півострова, входили і степи за перешийком з нижньою частиною течії Дніпра. З часом до Криму було приєднане Прикубання. Зазвичай кримські хани отримували від султана як ленне володіння в пожиттєву власність часть Бесарабії і деякі прибутки з Молдавії. Хан Менглі-Гірей зміцнив кордони своєї держави. Біля рову, що захищав проход через перешийок, за наказом хана була збудована фортеця, відома в Україні як Перекоп. Звідси ще одна назва кримських татар — перекопські татари. Побудоване було також місто Очаків на місці старовинного українського містечка Дашев і поставлено городок на Дніпрі. Столицею ханства Менглі-Гірей зробив Бахчисарай (Місто садів), розташований поблизу неприступної фортеці (нині Чуфут-Кале).

Держава Менглі-Гірея було поділено на численні улуси, що належали ханським васалам—племінним князям (беям), які мали своїх слуг і ясачних людей. За Менглі-Гірея ханство було досить сильною державою і грало певну роль в справах Східної і Південно-Східної Європи. З великим князівством Московським з 1479 р. Менглі-Гірей мав тісний союз в боротьбі проти Золотої Орди і Литви. Князів останньої хан вважав за своїх васалів і вимагав від них щорічної данини за право володіти Україною. Свої претензії на підкорення Литви Менглі-Гірей неодноразово підкріпляв спустошливими набігами. В 1482 р. він захопив Київ і вчинив такий же "поток і розграблення", який зробив у свій час з Києвом і хан Батий. Вважають, що з свого наскоку на Волинь

Менглі-Гірей вивів до 100 тис. полонених. Та головне полягало в тому, що хан знову відсунув від Чорного моря Литовсько-Руську державу. Менглі-Гірей захопив також пониззя Дніпра і заставив його своїми городками, які він влаштовував, користуючись вказівками і допомогою турків, наприклад вже згадуваний Очаків в гирлі Дніпра, Інкерман на Таванському перевозі.

З часів Менглі-Гірея між заселеною територією Київської землі і татарськими кочів'ями залягла широка і пустельна степова смуга, відома впродовж наступних століть як "Дике поле". Воно стало ареною постійних дрібних кривавих зіткнень між населенням вказаних двох територій. Кримське ханство зразу вияснило свою політику і дотримувалось її до кінця. Вона була дуже простою: жити за рахунок своїх християнських сусідів — Литви і Московщини.

Завдання це полегшувалось для татар тим, що їх сусіди знаходились в непримиримій ворожнечі між собою. Ворожнечі цій не було кінця, тому що занадто багато було приводів для постійних зіткнень на довгій прикордонній смузі між Україною і Московським князівством. Два державних центри відтягували її то в той, то в інший бік. Крим мав з цієї ворожнечі безкінечну користь: то розоряв Литву в союзі з Москвою, то Москву — в союзі з Литвою. Та незалежно від великих походів, завжди вкрай спустошливих, незалежно від всілякої політики, від державних союзів чи договорів, кочівники-татари, як, врешті, і осілі, постійно нападали на українські окраїни заради здобичі ("полону"). Руські невільники стали найважливішою складовою частиною економічного життя Криму. На їх плечі падав основний тягар продуктивної праці всередині півострова. Вони ж були і предметом торговельного збуту не тільки на місцевих, але й на віддалених ринках Азії і Африки. Литовська, чи "королівська" Русь була для Криму навіть більш привабливою, ніж Московщина, тому що тутешні полонені цінувались вище, як більш чесні і відверті. За свідченням Михалона Литвина, автора книги "Про звичаї татар, литовців і московитів" (XVI ст.), руські невільники були у татар завжди під рукою для всяких господарських потреб.

Держава повинна була б взяти на себе захист своїх кордонів. Проте ні Литовсько-Руська держава до Люблінської унії, ні Річ Посполита після неї не мали досить сил, щоб захистити свої степові кордони. Тому цей обов'язок мусило взяти на себе населення цих окраїнних земель. Міцно і вміло тримаючи зброю в руках, українські колонізатори південних степів своєї батьківщини стали одночасно і їх захисниками. Перш за все ними стали козаки. Українське козацтво з'явилось в суспільному житті країни тільки тому, що під боком існувало Кримське ханство.

Джерела та література

Багацький В. Суспільне становище жінки в Україні в XVI-XVII ст.— В зб. наукових праць ОДЮА: Актуальні проблеми політики.— Вип. 1-2.—Одеса, 1997.

Грушевський М. Культурно-національний рух на Україні в XVI-XVII ст. — Київ-Львів, 1912.

Грушевский О.С. Города Великого княжества Литовского XIV-XVI вв.— К., 1918.

Ісаєвич Я.Д. Братства та їх роль в розвитку української культури XVI-XVIII ст.— К., 1966.

Ісаєвич Я.Д. Джерела з історії України доби феодалізму XV 1-Х V111 ст.— К., 1972.

Крип'якевич І.П. Джерела з історії Галичини періоду феодалізму.— К., 1962.

Линниченко И. Юридические нормы шляхетского землевладения и судьбы древнерусского боярства в Юго-Западной Руси XIV-XV вв.— К., 1892.

Любавский М.К. Областное деление и местное управление Великого княжества Литовского.— М., 1893.

Максименко М. "Русская Правда" и литовско-русское право.— К., 1904.

Музнчснко Петро. Історія держави і права України. Ч. 1, Одеса, 1997.

Стрийковський М. Хроніка польська, литовська, жмудська і всієї Русі.—Дзвін, 1990, №№ 1-2, 3-4.

Шабульдо Ф.М. Земли Юго-Западной Руси в составе Великого княжества Литовского.— К., 1987.