Виникнення українських політичних партій. Розвиток української політичної думки

План

1. Соціалістична течія в українському русі

2. Національно-революційна течія

3. Українські ліберали: програма, тактика
Соціалістична течія в українському русі

Особливості політичного становища та соціально-економічного розвитку українських земель обумовили специфіку формування й діяльності українських політичних партій. їх утворення збігалось у часі з формуванням української політичної еліти загалом. Першими виникли партії соціалістичного спрямування. Тривалий час вони домінували кількісно.

У жовтні 1890 р. у Львові І. Франко, Н. Левицький, М. Павлик, С. Данилович, Є. Левицький створили Русько-українську радикальну партію (РУРП) — першу політичну організацію європейського типу з програмою,, реєстрованим членством. Програма партії орієнтувалась на ідеї етичного й наукового соціалізму, вимагала демократичних свобод, передачі селянським громадам землі, заборони її поділу, сприяння дрібному кредитуванню. Програмою-максимум партія вважала "переміни способу продукції згідно зі здобутками наукового соціалізму, т. є. хочемо колективного устрою праці і колективної власності средств продукційних". У програмі зазначалося, що "розвій народних мас можливий тільки на національних справах", містився заклик боротися за "піднесення почуття національної самосвідомості і солідарності в масах усего русько-українського народу".

Починаючи з 1891 p., партія керувала вічевим рухом. У 1894 р. провела масове крайове віче, на якому лунали вимоги політичних свобод, запровадження української мови у діловодство органів влади, припинення конфіскації прогресивних видань, скасування податків на пресу.

У вересні 1899 р. лівими радикалами і представниками невеликих соціал-демократичних організацій, що виникли в 90-ті роки, була створена Українська соціал-демократична партія (УСДП) як складова частина австрійської соціал-демократичної партії. її лідери — М. Ганкевич, С. Вітик, Ю. Бачинський, В. Охримович, орієнтувалися на теоретичні засади західноєвропейської соціал-демократії, легальні парламентські засоби досягнення мети. "Пора вже, щоби і український працюючий люд і народ український не оставав позаду європейських націй", — писав партійний орган "Воля" в січні 1900 р. Українські соціал-демократи намагалися поєднати вирішення соціальних проблем з національними прагненнями українців: "ми змагаємо до того, щоби цілий народ український виборов собі національну волю та самостійність політичну; наша ціль — вільна держава українського люду, українська республіка". Партія брала участь у масовому селянському русі в Галичині в червні-серпні 1902 p., коли страйкувало понад 100 тис. селян. У результаті було підписано договір з поміщиками про поліпшення умов оплати праці.

Українські політичні партії на Наддніпрянщині створювались за відсутності політичних свобод, нелегально. На початку 1900 р. у Харкові виникла перша в Росії українська політична партія — Революційна українська партія (РУП). її засновниками були Д. Антонович, М. Русов, Б. Камінський, М. Міхновський, Л. Мацієвич, Б. Мартос, Б. Матюшенко. РУП мала місцеві організації — вільні громади — у Києві, Харкові, Полтаві, Чернігові, Лубнах, Львові. До 1902 р. кредо партії виражала брошура М. Махновського "Самостійна Україна", видана в 1900 р. РУП проводила масштабну видавничу і культурно-просвітницьку роботу: друкувала за кордоном, транспортувала на Наддніпрянщину і розповсюджувала брошури, авторами яких були члени партії, а також відомі європейські соціалісти К. Каутський, В. Лібкнехт, А. Бебель. У 1902—1905 pp. видавала кілька друкованих органів, найпомітнішими серед яких були часопис "Гасло" та газета "Селянин". Усі вони були розраховані на селян, сільськогосподарських робітників, ремісників. Разом із загальноросійськими політичними партіями РУП організовувала й спрямовувала селянський рух у Харківській і Полтавській губерніях у 1902 р.

У грудні 1902 р. у Києві відбувся перший з'їзд РУП, на якому з шести делегатів було обрано Центральний комітет у складі Д. Антоновича, Є. Голицинського, В. Кози-ненка.

Антонович Дмитро Володимирович (1877—1945) — політичний і громадський діяч, мистецтвознавець. Один із засновників РУПу (1900) та УСДРП (1905). Перебуваючи в еміграції в Чернівцях, редагував газети "Гасло" та "Селянин", в Харкові у 1905 р. — газету ^Воля". Виступав за наближення політичного курсу РУП до міжнародної соціал-демократії та перенесення акцентів боротьби з національно-визвольних до соціальних. Під час внутріпартійної дискусії в 1905 р. проголосив національне питання неіснуючим. Виступав за те, щоб припинити вживати в агітаційній літературі гасло "автономії України" як таке, що суперечить "інтересам пролетаріату і затемнює його самосвідомість"; розпустити РУП і влитися до російської соціал-демократії. В період Першої світової війни — уповноважений Всеросійського земського союзу. 7 березня 1917 р. обраний товаришем голови Центральної Ради, а також головою її маніфестаційної комісії. З 21 листопада 1917 р. — Генеральний Секретар Морських справ. З липня 1918 р. брав активну участь в дипломатичній діяльності: генеральний консул у Швеції, член української делегації на переговорах з Антантою, голова дипломатичної місії УНР в Римі. Був одним з фундаторів, ректором і професором Українського Вільного Університету у Празі та Відні. Автор праць з шевченкознавства, українського театрознавства.

У 1903 р. київська вільна громада РУПу запропонувала для обговорення "Нарис програми" партії, в якому було висунуто вимогу повної автономії України у "внутрішніх справах з забезпеченням рівноправності населяючих її національностей і на підставі найширшої демократичної конституції з Народною Радою, яко законодавчими зборами і яко вищою заступничою політичною інституцією країни". У партії розгорнулася дискусія про співвідношення боротьби за національне і соціальне визволення, яка не припинялася протягом усього часу існування українських соціал-демократичних організацій. Особливо загострилася вона в 1904—1905 pp. На сторінках журналу "Праця" Д. Антонович у статті "Неіснуюче питання" висловився про те, що дискутувати стосовно національного питання зайве, оскільки поняття "нація" вигадала буржуазія. М. Меленевський, П. Тучапський доводили, що висунення українським робітничим класом самостійних вимог є шкідливим, ускладнить формування централізованої робітничої партії в масштабах всієї Російської імперії. М. Порш стверджував, що "національне питання існує і воно виявить себе ще більше тоді, коли розвалиться Росія".

Порш Микола Володимирович (1879—1944) — український політичний і громадський діяч, економіст, закінчив юридичний факультет Київського університету. Наприкінці 90-х років XIX ст. створив у Лубнах український революційний гурток, з якого згодом виросла вільна громада РУП. Після масових арештів членів РУП восени 1903 р. очолив партію і протягом 1904 р. реформував її відповідно до принципів національної організації пролетаріату. Член ЦК РУП — УСДРП з серпня 1903 р. до квітня 1910 p., редагував друковані органи партії — часописи "Вільна Україна", "Слово", "Робітник". Вів полеміку з П. Струве щодо економічного становища України у складі Російської імперії. Після 1910 р. відійшов від активної партійної діяльності. В1917 р. — член Центральної та Малої Рад, з листопада — генеральний секретар праці, з січня 1918 р. — народний міністр праці та військових справ УНР, у 1919—1920 pp. — посол УНР в Німеччині. В 1921 р. вийшов з УСДРП. Був одним із засновників Українського національного об'єднання в Берліні. Автор праць зі статистики, поточної політики.

У грудні 1904 р. РУП спробувала зібрати в Києві другий з'їзд, але він не відбувся через розбіжності у ставленні до російської соціал-демократії та баченні майбутніх відносин з Росією. У січні 1905 р. частина діячів партії на чолі з М. Меленевським заснувала Українську соціал-демократичну спілку ("Спілка"), що увійшла до складу РСДРП на засадах автономної організації. Планувалось перетворити її на організацію для роботи серед селян усієї Росії під прапором РСДРП. У статуті організації, затвердженому в роки першої російської революції, зазначалось: "Спілка" займається організацією пролетаріату, що говорить українською мовою у місцевостях, де немає комітетів РСДРП, її громади являються самостійними організаціями". Програма "Спілки" орієнтувалась на програму РСДРП.

У грудні 1905 р. відбувся другий з'їзд РУПу, який започаткував діяльність Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП). Її лідери — М. Порш, Д. Антонович, С. Петлюра, М. Ткаченко, В. Винниченко, взявши за основу Ерфуртську програму німецької соціал-демократії, головними цілями програми УСДРП визначили встановлення в Росії демократичної республіки й "автономії України з окремою державною інституцією (сеймом), якому належить право законодавства у внутрішніх справах населення тільки на території України". Сейм повинен займатися земельними питаннями та народною освітою. Партія виступала за право кожної нації на культурне й політичне самовизначення, боротьбу "проти націоналістичних напрямів в кожній нації", створення відповідної кількості шкіл для кожної нації на території України пропорційно національному складу населення. Водночас наголошувалось, що УСДРП визнає Україну тільки в етнографічних кордонах.

У наступні роки УСДРП і "Спілка", маючи в своїх рядах 3 тис. і 10 тис. членів відповідно, вели активну роботу серед пролетаріату й селянства України. Обидві організації, будучи інтернаціональними за своїм складом, співробітничали з загальноросійськими політичними партіями, організаціями єврейських, польських робітників в Україні. У 1906—1907 pp. вони боролися за місця у Державній Думі. До II Думи від "Спілки" було обрано 6 депутатів. Це викликало посилені репресії, арешти активістів організації, погроми друкарень. У 1907 р. відбувся судовий процес над українськими соціал-демократами. Для дискредитації українського національно-визвольного руху використовувались створені охранкою "протоколи сіонських мудреців", у яких