Поразка революції негативно відбилась на діяльності усіх політичних партій Російської імперії, в тому числі й українських. Вони перестали бути масовими. їх керівні центри, друковані органи змушені були емігрувати. Пожвавлення і поновлення їх діяльності в Росії сталося у 1911—1912 pp., але це піднесення національної боротьби було перервано Першою світовою війною.

Національно-революційна течія

На правому фланзі українського національно-визвольного руху знаходилась створена у 1902 р. з ініціативи М. Міхновського (1873—1924) Українська народна партія (УНП). її лідери вийшли з РУПу, не погоджуючись з програмними настановами щодо пріоритетності соціального визволення й автономії України у складі Росії. Вони виступали за повну національну незалежність України. Керівниками партії також були М. і С. Шемети, О. і С. Макаренко, О. Степаненко та ін.

Махновський Микола Іванович (1873—1924) — визначний український громадсько-політичний діяч, активний прихильник державної незалежності України, основоположник і перший ідеолог українського націоналізму. Народився на Полтавщині Закінчив юридичний факультет Київського університету, працював адвокатом у Харкові. В 1914 р. мобілізований до царської армії, підпоручик. 1917 р. працював у Київському військовому суді. Один з організаторів і голова товариства Український військовий клуб ім. гетьмана Полуботка", від якого на Українському національному конгресі обраний до ЦР. 1918 р. підтримав гетьмана П. Скоропадського. 1919—1924 pp. працював на Кубані. 1924 р. закінчив життя самогубством.

Програмні орієнтири УНП спочатку визначала робота М. Міхновського "Самостійна Україна". Спираючись на досягнення історичної та правової науки початку XX ст., він рішуче відкидав аргументи противників незалежності України: говорити, "ніби ми ніколи не складали держави і через те не маємо під собою історичної підстави, є тільки випливом неуцтва й незнання ані історії, ані права". Нагадавши пункти Переяславських статей, М. Міхновський робить висновок, що це був договір двох рівних сторін, двох держав, які, залишаючись "цілком незалежні одна від другої щодо свойого внутрішнього устрою, схотіли з'єднатися для осягнення певних міжнародних цілей". Московські царі, а потім і російські імператори порушили Переяславський договір. Нинішня державна адміністрація поводить себе в Україні як у завойованій країні. Цей факт сам по собі спростовує поширювану прихильниками царату тезу про існування єдиного російського народу, братерство українців і великоросів.

Для поступального розвитку України потрібна власна держава, здатна акумулювати матеріальні й культурні ресурси на користь нації. Тому весь національно-визвольний рух необхідно об'єднати та спрямувати до однієї головної мети: "Одна, єдина, неподільна, вільна, самостійна Україна, від гір Карпатських аж по Кавказькі". На думку М. Міхновського, лідером національного визволення може стати тільки українська інтелігенція, нове покоління якої виходить на арену політичної боротьби.

У 1902—1904 pp. він написав і видав у Чернівцях та Львові теоретичні й програмні роботи — "Робітницька справа у програмі УНП", "Справа української інтелігенції в програмі УНП", "Робітницьке свято Першого мая", "Десять заповідей УНП". У 1906 р. з'явилась "Програма УНП", у якій було конкретизовано ідею всеукраїнської революції, суб'єктами якої повинні стати українські робітники й хлібороби. Було висловлено мінімальні вимоги щодо термінового поліпшення економічного стану експлуатованих верств українського суспільства у російській імперії, запровадження місцевої автономії в адміністративному житті, судовій, релігійній, просвітницькій справах. Головна мета — створення самостійної української держави, що забезпечить соціальні перетворення у соціалістичному напрямі.

М. Міхновський відкидав можливість співробітництва УНП із загальноросійськими ліберальними та соціалістичними партіями, доводячи, що справа визволення України може бути тільки справою українського народу. Ідеї М. Міхновського не спрямовувалися "проти російського, чи польського селянина, робітника-неукраїнця. Вони мають на увазі російських, чи зрусифікованих урядовців, поміщиків чи капіталістів різних національностей, які експлуатують український народ, прагнуть зрусифікувати його, позбавити національних коренів... Націоналізм Міхновського — це, головним чином, оборонний, захисний націоналізм. Це — антитеза, протидія великодержавному шовінізму панівної нації", — зазначають сучасні історики І. Ф. Курас, Ф. Г. Турченко, Т. С. Геращенко.

УНП не стала масовою загальноукраїнською організацією. Центром її діяльності був Харків. Члени організації брали участь у Харківському "Обществе распространения в народе грамотности", заснували "Третє харківське товариство взаємного кредиту" (1909—1914). У 1903 р. була створена бойова організація партії — "Оборона України", яка мала оголосити у вирішальний час загальноукраїнське повстання. М. Міхновський видавав у Харкові часописи "Слобожанщина" та "Сніп" (1906, 1912).

Українські ліберали: програма, тактика

На відміну від соціалістичного крила українського національно-визвольного руху ліберали в організаційному плані не були настільки роз'єднаними. У Західній Україні це крило уособлювала Українська національно-демократична партія (УНДП), яка в Галичині була найвпливовішою партією.

УНДП виникла в 1899 р. Ідейно та організаційно була підготовлена сорокарічною діяльністю народовців — течії української політичної думки, що орієнтувалася на створення самостійної Української держави. До партії належали багато представників радикалів, незгодних з соціалістичними пріоритетами своїх лідерів.

Програма партії містила вимоги демократизації політичного життя в Австро-Угорщині з використанням легальних парламентських засобів; рівноправ'я українського й польського населення в Галичині; пропозиції щодо поділу Галичини на українську (східну) і польську (західну) частини, приєднання Північної Буковини до Східної Галичини та утворення українського Коронного краю; запровадження прогресивного податку, захисту інтересів селян (викупу великих земельних володінь і наділення селян землею).

У спеціальній резолюції про Наддніпрянську Україну партія зазначала: "Будемо підтримувати, скріпляти та розвивати почуття національної єдності з російськими українцями та змагати до витворення разом з ними культурної одноцільності; будемо серед російських українців підтримувати такі змагання, що ведуть до перетворення абсолютистичної російської держави в конституційно-федералістичну, оперту на автономії національностей". Керівний орган партії — Народний Комітет, який очолив Юліан Романчук.

Юліан Романчук (1842—1932) — визначний політичний і громадський діяч, педагог, письменник, журналіст, що стояв на чолі українського національного руху в Галичині. Закінчив Львівський університет, працював учителем гімназії. Був ініціатором утворення і керівником Народної Ради, у 1899 р. — співзасновник і до 1907р. — голова УНДП. В1883—1895 pp. був послом до галицького сейму, а з 1889 р. — головою українського сеймового клубу. У 1891—1897 та 1901—1918 pp. обирався до австрійського парламенту; в 1897—1910 та 1916—1917pp. керував українською фракцією. В роки Першої світової війни керував Українським Допомоговим Комітетом і Українською Культурною Радою у Відні. В листопаді 1918 р. у Львові приймав присягу членів Державного Секретаріату ЗУНР. Виступав як член-засновник товариств "Просвіта", "Наукового товариства ім. Т. Шевченка", газети "Діло" та інших інституцій. Видавець-редактор та дослідник текстів творів Т. Шевченка. Ініціював і був видавцем-редактором бібліотеки української класики "Руська Письменність", 23 томи якої побачили світу 1904—1920 pp.

Активно працювали в партії М. Грушевський, І. Франко, О. Барвінський, Є. Левицький, В. Охримович. Впливовим друкованим органом була щоденна газета "Діло" (1888—1939), на сторінках якої обговорювались найважливіші питання програми й тактики партії, українського національно-визвольного руху взагалі.

У Наддніпрянській Україні виникнення ліберальної партії також спиралося на майже сорокарічний досвід руху "громад" — культурно-просвітних об'єднань представників свідомої української інтелігенції. У 1897 р. на з'їзді "громад" у Києві була заснована "Загальноукраїнська Безпартійна Демократична Організація". Восени 1904 р. вона перетворилась в Українську демократичну партію (УДП). Керували нею О. Лотоцький, Є. Тимченко, В. Чеховський, Є. Чикаленко. Паралельно з УДП С. Єфремов, Б. Грінченко, М. Левицький, Ф. Матушевський створили Українську радикальну партію (УРП).

Наприкінці 1905 р. УДП і УРП об'єднались в єдину Українську демократично-радикальну партію (УДРП). У преамбулі до програми УДРП ішлося: "Як забезпечуються права одиниці — громадянина, так само мусять бути забезпечені ще й права одиниці колективної — нації, народності. Росія — держава така велика, так багато живе в їй усяких народів, не однакових і побутом, і культурними та економічними прикметами, що коли до всіх частин держави, до всіх народів прикладатимуться однакові закони й однакові способи порядкування, то неминуче і закони і способи су перечитимуть справжнім потребам і вимаганням народів і країн. Через те децентралізація мусить бути доведена до того, щоб кожна народність на своїй території мала автономію з правом місцевого краєвого законодавства".

Програма окреслювала конкретні напрями політичної реформи в Росії: дотримання загальнолюдських прав, розподіл влади між загальнодержавним парламентом і краєвими сеймами. Перший має стежити за дотриманням прав громадянина та нації у всій державі, керувати зносинами з іншими країнами, зовнішньою торгівлею, митною службою, армією, питаннями війни та миру, фінансами для загальнодержавних справ. Усіма іншими справами в Україні має відати Українська Виборна Народна Рада (сейм), що розробляє краєву конституцію, яку не може ні відмінити, ні скасувати загальнодержавний парламент. На відміну від українських соціалістичних партій, УДРП обійшла стороною питання взаємовідносин з іншими націями, які жили в Україні. В економічній сфері, зокрема в аграрній галузі, її вимоги були близькі до вимог ПНС: усі державні (казенні), удільні, монастирські й церковні землі повинні стати краєвим земельним фондом під порядкуванням самоврядних громад чи округ та який використовувався б для потреб хліборобів; землі приватних власників, які