У постанові ЦКВКП(б) від 5 січня 1930 р. Україну було віднесено до групи районів, де колективізацією планувалося закінчити восени 1931 або навесні 1932 р. А керівник ЦК КП(б)У С. Косіор в лютому 1930 р. підписав інструктивний лист до місцевих парторганізацій під гаслом "Степ треба цілком колективізувати за час весняної кампанії, а всю Україну — до осені 1930 р.".

Колективізація передбачалась в артільній формі, тобто із залишенням селянинові присадибного господарства. Але в різних інструкціях, якими вони супроводжувались, артіль мала вигляд комуни. Починаючи з лютого 1930 p., коли було опубліковано новий Примірний статут сільгоспартілі "як перехідної до комуни форми колгоспу" (саме так ставилося питання в постанові ЦК ВКП(б) від 5 січня), масово почали усуспільнюватись корови, дрібна худоба й птиця.

Сталін змушений був відступити після того, як розпочався опір селянства. Була видана постанова ЦК ВКП(б) "Про боротьбу з викривленням партійної лінії в колгоспному русі". Селяни стали виходити з колгоспів. До осені 1930 р. вийшла половина селянських господарств. Проте політикою збільшення податків влада прискорила колективізацію. "Одноосібники" обкладалися колосальними податками, тоді як колгоспники мали податкові пільги. До осені 1931 р. питома вага колгоспних дворів серед усіх селянських господарств дорівнювала 67%. До кінця 1932 р. в Україні було колективізовано майже 70% господарств, які охоплювали понад 80% посівних площ.

ГОЛОД В УКРАЇНІ 1932-1933 pp. - ОРГАНІЗОВАНИЙ ВЛАДОЮ ЗЛОЧИН ПРОТИ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

"Ліквідація куркульства як класу" проходила в декілька етапів. Перший етап тривав в Україні з другої половини січня до початку березня 1930 р. і охопив 309 районів, в яких налічувалося 2524 тис. господарств. На 10 березня було розкуркулене 1887 господарств або 25%. До середини 1931 р. з України було депортовано 98,5 тис. селянських родин. Всього ж було експропрійовано до 200 тис. селянських господарств. Загалом за 1928—1931 pp. зникло 352 тис. господарств. З більш ніж мільйона селян, репресованих радянською владою на початку 30-х pp., близько 850 тис. депортували на Північ, де багато з них загинули.

Внаслідок колективізації було підірвано сільськогосподарське виробництво. Рівень 1928 р. у виробництві зерна і поголів'я худоби вдалося відновити і перевищити лише в 1950 р. Все це разом із загальною деградацією виробництва і зумовило голод, який ще більше посилився після встановлення нереальних планів хлібозаготівель. Це був один з найжорстокіших злочинів сталінізму проти українського народу. Хлібозаготівлі на селі з урожаю 1931 р. тривали до весни 1932 p., після чого хліба в селі не залишилося. Почався голод. Проти колгоспників, які, щоб вціліти, приховували справжні розміри врожаю, почалися репресії. Сталін власноручно написав постанову "Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперативів та про зміцнення суспільної (соціалістичної) власності", яку було прийнято 7 серпня 1932 р. Згідно з нею селян засуджували за кілька підібраних на колгоспному полі колосків до розстрілу або на 10 років ув'язнення.

Вилучивши у селян хліб і збіжжя до останньої зернини, за вказівкою В. Молотова, який очолював в Україні комісію з хлібозаготівель, забирали сухарі, картоплю, сало, соління, квасолю, тобто будь-який провіант. Майже 90 районів, які були занесені на так звану "чорну дошку", оточувалися військами і починалися обшуки і грабунок мирного населення власної країни.

За підрахунками історика і очевидця тих трагічних подій П. Василевського, кількість жертв голоду складала 7 125 850 осіб. Міжнародна наукова конференція дійшла висновку, що кількість померлих від голоду складає 9 млн. чоловік. Результати перепису населення (січень 1937 p.), що показали зменшення кількості населення в країні на 15 млн. чоловік, було знищено, а учасників перепису — репресовано. Такими були наслідки господарювання комуністів в Україні на початку 30-х pp. Така катастрофа змусила керівництво СРСР регламентувати поставки зерна державі, що давало можливість селянам використовувати лишки на власний розсуд.

Голод 1932-1933 pp. справді був страшним злочином влади, яка в такий спосіб винищувала власний народ. Варто лише згадати слова з виступу одного з керівників радянської влади Менделя Хатаєвича: "Безжалостная борьба не на жизнь, а на смерть. Этот год был годом проверки нашей силы и их выносливости. Нужен был голод, чтобы показать им, кто здесь хозяин. Это стоило миллионов жертв, но колхозная система должна здесь остаться навеки. Мы выиграли войну'. Тут було б доречно сказати: "Амінь".

З наведених матеріалів очевидно, що голод був саме організований, підготовлений ідеологічно, політично, адміністративно. Це була помста радянської влади за несприйняття селянством України колективізації.

СТАНОВИЩЕ КУЛЬТУРИ В УКРАЇНІ У 30-Х PP. "РОЗСТРІЛЯНЕ ВІДРОДЖЕННЯ"

На початку 30-х pp. в Україні в цілому було подолано неписемність, широко здійснювалась підготовка спеціалістів з вищою та середньою спеціальною освітою.

Але культурний розвиток проходив за умов повної ідеологізації всього суспільства, масових репресій, переслідувань інакомислячих, особливо інтелігенції. Політика українізації замінялася поверненням політики русифікації. Остаточний крах політики українізації стався у 1933 p., коли з посади наркома освіти було усунено Скрипника, який незабаром покінчив життя самогубством.

До України прибув П. Постишев разом з тисячами партійних функціонерів. Вони посіли всі керівні посади в республіці і почали виконувати завдання Сталіна, що були викладені в сумнозвісній телеграмі, яку надіслали до України в грудні 1932 р. У цій телеграмі була вимога: "Припинити українізацію". Українізація оголошувалася націоналістичною контрреволюцією. Сталін оголосив основною небезпекою місцевий націоналізм. Було різко скорочено кількість українських шкіл. Відбулися зміни української абетки, граматики і словника (вони відтепер наближалися до російських), скорочувався відсоток українських вчителів.

Багатьом вченим навішували ярлики "войовничих фашистів", "махрових представників української націоналістичної контрреволюції". У 1931 році було заарештовано М. Гру шевського, а установи, якими він керував — розігнано. Лідера українських істориків-марксистів М. Яворського було заслано на Соловки, де він загинув.

У листопаді 1933 р. П. Постишев похвалявся, що лише з Наркомату освіти "вичистили" біля 300 вчених і письменників. 13 травня 1933 р. покінчив життя самогубством відомий письменник-новатор Микола Хвильовий. У тому ж році за надуманими звинуваченнями було заарештовано Остапа Вишню, М. Ялового, М. Ірчана та багатьох інших. Було припинено діяльність ряду науково-дослідних інститутів та установ. Протягом одного 1933 р. від наукової роботи було усунено 1649 осіб, або 16,4% всього складу науковців.

У середині грудня 1934 р. у справі так званого "Українського центру білогвардійців-терористів" було засуджено до розстрілу 28 представників творчої та наукової інтелігенції, серед яких письменники М. Лебединець, О. Близько, Г. Косинка, літературознавці Р. Шевченко, І. Терещенко та ін. У 1935 р. були "викриті" "Всеукраїнський боротьбистський центр" та інші "антирадянські організації". Жертвами репресій стали М. Куліш, М. Зеров, Є. Плужник, В. Підмогильний, В. Поліщук, Г. Енік та багато інших діячів культури. Протягом 1934-1938 pp. було заарештовано понад половина членів та кандидатів-стажистів Спілки письменників України (97 з 193). У цілому жертвами репресій стали біля 500 українських письменників.

Було знищено всесвітньо відому школу художника-монументаліста Михайла Бойчука (1937 p.), репресовано акторів театру "Березіль" на чолі з Лесем Курбасом. Не було галузі української культури, якої б не зачепили репресії.

Було перероблено український правопис, наближено його до російського. Закрились також всі українські школи та видання за межами України. Фальсифікувалась історія України. У 1938 р. запроваджується обов'язкове вивчення російської мови в усіх школах України. Митці, українські науковці, що залишилися в живих, змушені були мовчати і без найменшого натяку на критику зображати минуле й сучасне, прославляти більшовицьку партію, Сталіна. За цих надзвичайно складних соціально-політичних умов письменники республіки зберегли українське художнє слово, а також можливості для відродження української літератури в майбутньому.

Джерела та література

Голод 1932-1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів.— К., 1990.

Вегеш М. Карпатська Україна (1938-1939).—Ужгород, 1993.

Гонта О., Захарчук Б. Проблема державних кордонів України (1917-1940 pp.). — В зб.: Проблеми історії України: факти, судження, пошуки.— К., 1992.— Вип. 2.

Даниленко В., Касьянов Г., Кульчицький С. Сталінізм на Україні: 20-30-ті роки.— К., 1991.

Історія міст і сіл УРСР. Одеська область.— К., 1969.

Касьянов Г. Українська інтелігенція 1920-х — 30-х років: соціальний портрет та історична доля.— К., 1992.

Конквест Р. Жнива скорботи.— К., 1993.

Кульчицький СВ. Ціна "великого перелому".— К., 1991.

Лозицький В. Політика українізації в 20-30-х роках.— УІЖ, 1989.— №3.

Нариси з історії Закарпаття.— Ужгород,1993; 1995.— Т. 1-2. Рубльов О., Черченко Ю. Сталінщина й доля західноукраїнської інтелігенції.— К., 1994