Не мали права брати участь у вексельних операціях селяни, які не володіли нерухомістю і не мали торговельних свідоцтв, а також заміжні жінки без згоди їхніх чоловіків.

Характерними рисами російського вексельного обігу в період після скасування кріпацтва були:*

чинність векселів спочатку встановлювалася на термін три, шість, 12 місяців, а інколи й більше. З розвитком промисловості та широким застосуванням векселів підприємцями ці строки скорочувалися;*

значний розмір вексельних сум. Проте згодом і вони стали зменшуватися, оскільки векселі почали широко використовуватися у дрібнооптовій торгівлі;*

велика кількість векселів нетоварного походження ("дружніх", "дутих", "зустрічних", "домашніх"), що свідчило про порушення норм і вимог класичного векселя;*

переважання у вексельному обігу простих векселів. Пере-казні векселі використовувалися головним чином у зовнішньоекономічній сфері;*

висока питома вага вексельного обороту в загальнотовар-ному обороті країни і висока питома вага банківського капіталу у кредитуванні вексельного обороту.

Ці та інші економічні зрушення в Росії викликали появу третього вексельного Статуту.

Основні положення Статуту 1902р.

Цей Статут, прийнятий 27 травня 1902 р., суттєво відрізнявся від попередніх. Передусім він складався з двох розділів: "Про прості векселі" і "Про перекозні векселі". Це дало змогу окремо згрупувати правила, що стосуються тих та інших векселів і у такий спосіб усунути різні тлумачення термінів. Вексельне зобов'язання за новим Статутом підлягало виконанню незалежно від відносин, які передували його появі. Не передбачалося внесення до тексту векселя застережень не тільки про отримання валюти, а й про будь-які валютні відносини, що передували видачі векселя. Тобто вексель набув своєї провідної особливості — абстрактності.

Ще однією особливістю стала грошова форма вексельного зобов 'язання. Серед обов'язкових реквізитів називалося вісім для простого векселя і дев'ять для переказного. У переказному векселі тепер не треба було робити позначку "solo" або "примірник". Скасовувався термін платежу "за звичаєм". Крім того, з'явилися нові категорії векселя: переказні векселі, трасовані на векселедавця; ярмаркові векселі з платежем за пред'явленням, тобто такі, що підлягали оплаті на певному ярмарку.

Для забезпечення вільного обігу векселів за індосаментом не вимагалося внесення у текст документа слів "або за його наказом". Було чітко розмежовано передавальний індосамент і поручительський напис, а також установлювалася різна форма нанесення бланкового та іменного написів. Значно зростала відповідальність учасників вексельного обігу за платіж. Платник уже не міг висувати заперечень, що стосуються його правовідносин із кимось з попередніх векселетримачів.

Розширювалася самостійність вексельних зобов'язань. Якщо з'ясовувався факт недійсності підпису на векселі якоїсь особи, то це не знімало відповідальності з решти векселезобов'язаних осіб. Була підкреслена безумовність вексельного зобов'язання, а його виконання стало неможливо пов'язувати з тими чи Іншими подіями. Заборонялося подрібнення вексельно! суми між кількома особами, відповідальними за документом. Відповідальність акцептанта була підсилена додатковим правилом про безумовність відповідальності трасата перед векселетримачем.

Головною перевагою нового Статуту стало встановлення достатності лише одного опротестування для отримання всіх прав векселетримача у випадку неплатежу або неакцепту векселя. Крім цього, було відмінено обов'язковість презентації векселя, граціонні дні, посилено гарантійну відповідальність поручителів, які отримали право гарантів лише платежу за векселем загалом. А векселедавець тепер обмежував свою відповідальність лише шляхом внесення до тексту векселя заборони передавати вексель за індосаментом. На додаток законом від 1906 р. з селян було знято вето на участь у вексельних зобов язаннях.

У Статуті 1902 р. робилася спроба прирівняти векселе-здатність до загальногромадянської правоздатності. Але це викликало серйозні заперечення. Висувалася думка про те, що стабільності кредиту і порядку у грошовому обігу не завдають шкоди лише ті векселі, які видані з метою торговельно-промислового використання, а будь-які невиробничі векселі шкідливо впливають на економіку. Кінець кінцем законодавці не стали ні звужувати, ні розширяти межі векселездатності, тобто зберегли ті визначення, які були у попередньому Статуті.

Важливою для вексельного права є проблема володіння векселем. Оскільки сила векселя — у ньому самому, тобто якщо немає векселя, то немає і прав кредитора. Статут 1902 р. містив окрему статтю, що визначала момент вступу векселя в силу. Отож вексель вважається виданим лише тоді, коли векселетримач має право на нього, придбав вексель добросовісно, подібно до того, якби він купив будь-яку рухому річ. При цьому набувач векселя володіє презумпцією, за якою доведення його недієздатності, якщо вона є, лежить на векселедавцеві або індосантові.

Здатність векселя багаторазово передаватися від однієї особи до іншої за допомогою індосаменту знайшла відображення у визнанні Статутом 1902 р. принципів безумовності й простоти тексту та стислості форми, у визнанні форм іменного і бланкового індосаментів, що наближає вексель до фінансового паперу на пред'явника. А. Федоров у праці "Вексельне право" зазначає: "За бланковим написом... фактичний перехід векселя від однієї особи до іншої здійснюється на засадах цивільного права, і векселетримачем у даний момент буде той, кому належить вексель за принципами речового права, як будь-яка рухомість". І далі: "Отже, бланковий напис допускає передання векселя без можливих наступних формальностей унаслідок подальшого обігу, незважаючи на заборону векселів на пред'явника, хоч і не зовсім. Відмінність у тому, що:

по-перше, векселі, видані у бланковий обіг, надалі можуть передаватися за передавальними написами — і бланковими, і іменними, і навіть із забороною передання. Але цього не можна зробити з паперами на пред'явника;

по-друге, тримач векселя з бланковим написом може вважатися легітимним векселетримачем лише у випадку, якщо інші індосаменти нерозривно пов'язані між собою". Вказана думка підтверджує ордерний характер векселя та свободу вибору форми передавального напису, і дієздатність тримача векселя, що надійшов йому за бланковим індосаментом.

Один із авторів Статуту 1902 р., відомий правник п. Ци-тович, у праці "До питання про вексельний Статут" наголошував, що завдяки індосаменту вексель може кожної хвилини перетворитися з іменного паперу в папір на пред'явника. А німецький економіст К. Ейнарт вважав вексель із бланковим індосаментом цілком природним станом векселя, коли права власника випливають із самого документа і законного володіння ним. Останнє означає, що черговий векселетримач обґрунтовує своє право на вексель на основі безперервної низки іменних та бланкових індосаментів і на факті добросовісного придбання документа.

Отже, Статут 1902 р. мав незаперечні переваги над усіма попередніми законодавчими актами. Зафіксувавши чітку систему норм і правил, він активно стимулював зростання продуктивних сил тогочасного суспільства. Прийнятий у розвиток основоположних засад грошової реформи 1897 р., Статут значною мірою сприяв зміцненню золотого рубля. Цей позитивний процес міг радикально поліпшити господарське життя і добробут громадян, але він був припинений у жовтні 1917 р.

Радянський період нищення вексельного права

Після жовтневого перевороту векселі разом з іншими видами цінних паперів вексельного права було скасовано.

Тому в продовж перших років існування радянської влади були відсутні будь-які законодавчі акти щодо вексельного права; приватний торговельний оборот мав зникнути цілком. Більше того, за декретом РНК РРФСР від 13 жовтня 1919 р. "Про стягнення за векселями, що знаходяться у портфелі Народного банку", проводилися такі дії, які ліквідували вексельну давність; відкидалися судовий, навіть безспірний порядок стягнення за векселями та інші норми вексельного права, а векселезобов'язаних осіб перетворили на платників до державної казни.

Проте з переходом до політики непу, коли розпочалося формування ринкової економіки, вексельний обіг почав відроджуватися. Спочатку це сталося самочинно, а 30 березня 1922 р. спеціальним законодавчим актом було затверджене Положення про векселі, котре, як і Статут 1902 р., складалося з двох частин: про прості й переказні векселі.

Було збережено такі позиції попереднього документа: єдиний платіж всієї вексельної суми; здатність векселя передаватись із рук до рук; абстрактність векселя і заборона граціонних днів. Крім того, виключалася можливість застосування до вексельної справи загальних положень Цивільного кодексу, що з'явився в Росії у 1922 р.

Разом із тим текст Положення хибував на відсутність належної обґрунтованості та деталізації. Наприклад, у ньому нічого не говорилося про векселездатність, а через п'ять років Б. Мовчановський у книжці "Вексель" узагалі заявив, що це питання може мати лише історичний інтерес.

Зрозуміло, що вексельний обіг як демократичний важіль регулювання відтворювального процесу суперечив завданню "витіснення приватника" і прямо протистояв розпочатому наступові на демократичні та економічні свободи. Не ліквідувавши вексельний обіг, не можна було різко обмежити господарську самостійність товаровиробників та перейти до жорсткого централізованого державного постачання запланованими фондами і лімітами. Сама ж заборона вексельного обігу у Постанові ЦВК і РНК СРСР "Про кредитну реформу" від 30 січня 1930 р. пояснювалася "швидким розвитком соціалістичних засад у народному господарстві та досягнутим рівнем його планування". З того часу