Занепад гетьманщини. колонізація росією півдня україни

Три поділи Польщі і доля України. Великі політичні зміни і соціальні перетворення відбулися в Україні в кінці XVIII—на початку XIX ст. Причиною їх була нова міжнародна обстановка, що склалася в Центральній і Східній Європі. З політичної карти світу щезли зразу дві країни — Річ Посполита і Кримське ханство. Це були держави, які постійно впливали на події в Україні. Тепер їх не стало. На міжнародну політичну арену вступили нові, молоді й сильні держави — Австрія, Прусія і Росія.

Після першого поділу Речі Посполитої в 1772 р. до складу Австрійської імперії були включені Галичина, частина Волині і Поділля. В результаті перемоги в черговій війні з Туреччиною в 1774 р. Росія приєднала до себе Крим і північно-чорноморські степи. До Австрії в 1775 р. була приєднана Буковина, яка ще недавно була частиною Туреччини. Після другого поділу Польщі в 1793 р. до Російської імперії перейшла Правобережна Україна (Київщина, Волинь, Поділля). Після третього поділу в 1795 р. до Росії була приєднана Берестейщина. Якщо раніше Україна була поділена між чотирма державами, то тепер тільки між двома. І таким становище залишалося до початку Першої світової війни, до 1914 р. Вся сума досвіду — політичного, економічного, культурного, який був придбаний поколіннями українців під Австрією, або під Росією, диктувала відповідні приоритети цілим поколінням впродовж більше ніж двох століть. Географічне поняття сходу і заходу України через це перетворилось в політичний фактор. Відчуття приналежності українця до складу населення того чи іншого регіону є досить сильним і сьогодні. Даються також взнаки історичні та етнокультурні розбіжності.

Всі землі України, які придбала Росія в результаті трьох поділів Польщі, увійшли в загальну адміністративно-територіальну систему імперії. Ще в 1796 р. Правобережну Україну (Південно-Західний край) поділили на три губернії Київську, Подільську і Волинську, що об'єднувалися в Київському генерал-губернаторстві. Тоді ж утворили Слобідсько-Українську губернію, яка в 1835 р. дістала назву Харківської. В 1802 р. Малоросійську губернію поділили на Полтавську і Чернігівську губернії, що входили до Малоросійського генерал-губернаторства.

На Півдні України в 1812р. царський уряд утворив Миколаївську (згодом перейменовану в Херсонську), Катеринославську і Таврійську губернії. Ці губернії, разом з утвореним після приєднання до Росії Бесарабським округом, становили Новоросійсько-Бесарабське генерал-губернаторство з центром в Одесі. Такий поділ України створював царизмові сприятливі умови для здійснення шовіністичної політики, а також русифікації українського населення і затримував прогресивний процес формування української буржуазної нації.

Колонізація Росією півдня України в кінці XVIII ст. Заселення та розвиток Південної України стало можливим тільки після звільнення її від турецько-татарського володіння. Заселення відбувалось за декількома напрямками. Однією з найважливіших була народна колонізація. Тобто Північне Причорномор'я заселялось перш за все завдяки самовільному переселенському рухові з Лівобережної і Правобережної України. Вирішальну роль в заселенні регіону відіграли українці. Цьому сприяло надане їм право переходу на нові землі, географічна близкість і звичні умови життя на новому місці. До середини 30-х років XIX ст. переселенський рух мав землеробський характер, проте швидкий ріст міст і вичерпання вільних резервів казенних земель збільшили роль неземлеробського міграційного руху в міста.

Ще одним видом колонізації була іноземна. Царський уряд з метою швидкого освоєння Півдня України запросив іноземних переселенців. Так у степах України були створені цілі колонії німців, сербів, греків, болгар. Селились тут вірмени і грузини, а також старообрядці з Росії, які втікли звідтіля від переслідувань влади. Останніх в ті часи називали розкольниками, тому що вони розкололи єдину православну церкву.

Вздовж кордонів "Вольностей Запорозьких" російська влада стала створювати систему переселенських районів. Як вже було сказано, серед переселенців переважали вихідці з країн Балканського півострова. Перша партія колоністів була в 30-ті pp. поселена на "Українській лінії". Нагадаємо вам, що ця лінія почала будуватись в 1731 р. між Гетьманщиною, — вздовж її південного кордону, від Дніпра до Сіверського Дінця по правому березі річки Орелі, — і запорізькими землями, які відійшли до Туреччини. Це була лінія прикордонних укріплень.

Липовани і нєкрасовці. На російських воєнних картах Бесарабії XVIII ст. в дельті Дунаю при впадінні його в Чорне море можна побачити селище Липованське. Нині це містечко Вилково Кілійського району Заснували його старообрядці-пилипони (від укр. Пилип — Филип, засновник однієї з найбільш радикальних течій старообрядства). З часом в народній мові відбулась перестановка складів і пилипони перетворились в липован.

На думку проф.А.Д.Бачинського, перші згадки про появу старообрядців-липован на нижньому Дунаї відносяться до самого кінця

XVII — початку XVIII ст. Поступово їх кількість зростає. В 40-х роках

XVIII ст. одна з старообрядських общин оселилась в глухому,
важкодоступному куті дунайської дельти. З 1746 р. і з'явилось на картах
Бесарабії селище Липованське.

Одночасно з селянами-липованами на обох берегах дунайської дельти починають селитися донські козаки-старообрядці, які називалися нєкрасовцями або ігнатовцями. Ці козаки на чолі зі своїм отаманом Ігнатієм Нєкрасовим приймали участь в повстанні під керівництвом Кондратія Булавіна в 1707-1708 pp. Після поразки булавінців Ігнатій Некрасов з своїми прихильниками пішов на Кубань, яка тоді належала Кримському ханству. На початку 40-х pp. XVIII ст. нєкрасовці через переслідування царськими військами починають переселятись на нижній Дністер і Дунай. Вони твердо дотримувались заповіту: "Царизме не покоряться, при царизме в Россию не возвертаться".

В кінці 70-х — на початку 80-х pp. ХУЛІ ст. на Дунай з Кубані відбулося друге масове переселення нєкрасовців. Це було пов'язано з наступом царських військ на Кубань і приєднанням Криму до Росії. Нєкрасовці селились разом з липованами, близькими їм за вірою. До них приєднувались і селяни, які втікали з Росії, хоча вони не дотримувались старообрядства. Ці переселенці з Росії нерідко викуповували з турецького полону російських солдат. Липовансько-нєкрасовська община на Дунаї постійно поповнювалась новими людьми. Поступово різниця між липованами і нєкрасовцями щезла.

На кінець XVIII — початок XIX ст. старообрядсько-липованське населення обох берегів дунайської дельти досягло 15 тисяч осіб. Мешкали старообрядці в Липованському-Вилково, Ізмаїлі, Кілії, Рені, Аккермані (Білгород-Дністровський), в селах Жебріяни (Приморське), Карякчі (Мирне), Муравльовці, Старій Нєкрасовці та інших населених пунктах Південної Бесарабії.

Поява російських поселенців в пониззях Дунаю і Дністра мала позитивне значення для процесу заселення і економічного освоєння цього регіону у XVIII — початку XIX ст.

Друга частина їх переселилась в Туреччину і розташувалась в двох селищах за 40 кілометрів від Мармурового моря. Лише в 1962 р. вони переселились в селище Кумська Долина Ставропольського краю, де мешкають і понині.

Сербська колонізація. В середині XVIII ст. російський уряд, щоб покласти край татарським та запорізьким нападам, вирішив створити міцний бар'єр з військових поселень. В пригоді стали серби, які давно просились переселитись з Австрії до Росії.

Отже, частину земель в верхів'ях рік Інгулець, Інгул і Синюха в 1751р. віддали декільком тисячам православних сербів, які, рятуючись від переслідувань католиків, втікли в Україну. Тут була створена "Нова Сербія" з поділом на полки і роти. А південніше і, частково, за рахунок запорізьких земель, був створений Новослобідський козачий полк, який не входив до складу Запорізького війська. Була збудована Єлизаветська фортеця, з якої незабаром виросло місто Єлизаветград.

В 1753 р. нова група переселенців прибула на правобережжя Сіверського Дінця і оселилась між його верхів'ям та річками Лозовою, Луганню і Бахмутом. Тут між Запоріжжям і землями донських козаків була створена "Слов'яносербія", яка теж мала військову структуру.

Варто зазначити, що надії царської влади на іноземних колоністів себе не виправдали. Сербські полки так ніколи і не були повністю укомплектовані. Хоч чужинці і користувалися правом безмитної торгівлі і були звільнені від усяких податків, вони так і не стали економічно корисними своїй новій батьківщині. Справді, будувати міста сербам на допомогу направляли козаків з Гетьманщини, захищали їх російські військові частини. До того ж сербів часто селили в козацьких селах і таборах, віднімаючи власність у місцевого українського населення. Як справедливо стверджує Н. Полонська-Василенко, загальний наслідок понад 10-тилітнього урядового експерименту був сумний: чужі колонії не дали ні надійної військової охорони, ні доброго сільського господарства.

Третім напрямком колонізації була урядова або панська колонізація Півдня України. Стратегічні міркування і необхідність господарського освоєння багатого агрокліматичними ресурсами і вигідно розташованого в економіко-географічному відношенні краю сприяли його швидкій колонізації. Царський уряд став роздавати величезні земельні наділи на пільгових умовах перш за все російській і українській дворянській знаті. Так, генерал-прокурор князь Вяземський і князь Прозоровський отримали по 100 тисяч десятин землі кожний. Князь Потьомкін отримав у власність 40 тисяч десятин землі. І все ж таки головну масу поміщиків тут складали російські військові чини і цивільні урядовці середніх і нижчих рангів — 68,2%. Українська козацька старшина та