Тут спостерігається деяка принципова різниця у підходах до вирішення проблеми між Росією і Німеччиною. Росія хотіла механічно включити Болгарію до складу імперії. А Німеччина хотіла економічно панувати в Європі.

Німеччина, правда, теж хотіла заокруглити свої території за рахунок Прибалтики, як частини Російської імперії, але в Європі вже розуміли, що захоплення і пряме азіатське завоювання народів не дає зиску. Бо це потребує утримання величезного поліцейського апарату.

Тому ще Бісмарк пропонував німцям зв'язати з Німеччиною Прибалтійські держави в такий вузол, щоб його не можна було розв'язати, — діяти через націоналістів, через уряди, через зацікавленість економічну.

Отже, Німеччина і Австро-Угорщина створювали блоки, накопичували сили для переділу світу, для здобичі. Але свої плани мали також Франція і Англія. Франція хотіла повернути Ельзас і Лотарингію, не дати розвернутись Німеччині в Африці (так само як і Англія, яка боялася ще і за Близький Схід). "В Британській імперії ніколи не заходить сонце", — казали з гордістю в Англії. Та англійці з задоволенням несли на своїх плечах тягар білої людини (Редьярд Кіплінг). Але щоб сонце дійсно ніколи не заходило, треба було панувати на морі. А Німеччина тимчасом гарячково будувала ВМФ. На кінець XIX ст. вона вийшла по флоту на друге місце в світі (після США).

А як же дивилися на ці приготування до війни соціал-демократи Європи? Ніхто не сумнівався, що війна буде. Виникли союзи — Антанта (антанте корді але) — сердечна згода. Держави, що в неї входили, — Англія і Росія, а потім і Франція, мали спільних ворогів.

В 1881 р. був створений Троїстий союз у складі Австро-Угорщини, Німеччини, Італії.

Отже, як соціалісти сприймали наростаючі події? Забувши про класову боротьбу, про марксизм, про інтернаціональні лозунги єднання пролетарів усіх країн, соціалісти Європи кинулися в обійми своїх імперіалістичних буржуазних урядів. Ідеї соціалізму були віддані в жертву ідеям націоналістичним. Однак перед цим В.Ленін закликав марксистів Європи повернути зброю армій всередині воюючих країн проти своїх буржуазних урядів. Насправді ж це була утопія, бо в разі успіху цієї ідеї сталося б так, що соціалісти всередині своїх країн сприяли б поневоленню свого народу чужими країнами.

Російська імперія не була готова до війни (як, власне, і завжди до цього, чи потім). У відповідності з стратегічними планами, російське керівництво передбачало повну підготовку до війни тільки на 1917 р.

Франція і Англія теж були підготовлені слабо. Німеччина ж підготувалася до війни у повній відповідності зі своєю пунктуальністю і педантичністю. Вона мала все, навіть більше того. Жодна держава світу на той час не мала підводних човнів, а Німеччина поставила цю справу на промислову основу.

В Санкт-Петербурзі на Невському проспекті напередодні Першої світової війни в одному з будинків розмістилася резиденція німецької фірми "Зінгер". Насправді ж то був штаб німецької розвідки в Російській імперії. Роз'їжджаючи по всій Росії, агенти фірми "Зінгер" знали становище в країні краще, ніж Генштаб російської армії.

Словаки, чехи, поляки в складі Австро-Угорщини терпіти не могли німців і вважали, що тої автономії, яку вони мали, їм недостатньо. Вони з заздрістю дивилися на українців і білорусів, які жили в складі слов'янської держави. І не розуміли, чому малороси і білоруси незадоволені своїм становищем. Вони це зрозуміли тільки в 1947, а особливо в 1956 та 1968 pp.

"Сербия, Сербия, родина моя!

Проклятая Австрия замучила тебя!",—

співали по містах Російської імперії на початку війни. На демонстраціях червоні прапори в робітничих колонах були добровільно замінені на андріївські стяги.

УКРАЇНА В ПОЛІТИЧНИХ ПЛАНАХ КРАЇН-УЧАСНИЦЬ ВІЙНИ

З двох найбільших держав Антанти — Англія майже ніколи не втягувала Україну в свої політичні калькуляції. Аналогічним було і відношення Франції. Для цих обох країн цілком задовільним був союз з Росією і політика панславізму останньої. Причиною такої неуваги Англії і Франції до України була слабкість українського руху. Коли ж цей український рух став більш інтенсивним і розголос про нього набрав міжнародного характеру, то і Англія, і Франція вже були офіційними союзниками Росії.

Зовсім інакшим було відношення до України з боку т. зв. Центральних держав — Німеччини і Австро-Угорщини. Політика панславізму, яку сповідувала Росія, була для них тим тараном, що загрожував самому існуванню цих держав — це з одного боку, а з другого — заважав їм реалізувати великодержавні цілі — захопити Балкани і Малу Азію. За таких обставин Німеччині і Австрії український рух був лише вигідним, як рух за своєю природою антиросійський. Одначе виставити програму української самостійності (і поразки Росії) так щиро, як це робив Карл XII, або так відверто, як це зробив щодо Польщі Наполеон, — ні Німеччина, ні Австрія не могли. На те були причини. Тими причинами були в одному випадку — Польща, в іншому — Англія.

В мемуарах графа Ігнатьєва читаємо: "Якщо Австро-Угорщині вдасться коли-небудь прибрати до рук Сербію і Болгарію, наблизити поляків, природних союзників мадярів та чехів, — то Відень стане на чолі ворожої нам слов яно-католицької Федерації. Роль Росії в Європі буде зведена нанівець і поважні небезпеки повстануть на нашій західній границі. Польща буде відбудована і втягнена в австро-слов янську федерацію, стане вимагати автономії Литва, решта балтійських провінцій, а також Україна".

Дійсно, коли б Австрія була в змозі засвоїти ідеологію австро-слов'янської федерації, то вона б враховувала українське питання в своїй зовнішній політиці. Що й показало ставлення австрійців до наших проблем ще напередодні війни. Та Австрії не дали можливості врахувати користь від співпраці з народами, які входили до її складу. Занадто багато прихильників Антанти виявилося серед держав Європи, Азії і Америки. Та й слава недобра переслідувала ту ж Австрію вже років з двісті. Як і Росію, Австрійську імперію тогочасні європейські політики відносили до військово-кріпацької Східної Європи.

Другою перешкодою для реалізації австрійських задумів була польська квестія. Що це означало? З кінця XIX ст. Австрія змушена була опертися в своїй внутрішній політиці на поляків. Останні ж у повній відповідності зі своєю природою відносилися негативно до всяких "українських фантазій". Полонофільска політика Відня, яка напередодні війни почала хитатися, з початком же війни, навпаки, посилилася.

В результаті хід війни приніс центральним державам російську Польщу і мало не привів до втрати Австрією Галичини. Це й змусило Австрію остаточно віддати перевагу полонофільскій орієнтації і позбавило українофільську течію всяких надій на краще. Висловилося це в акті від 5 листопада 1916 року про проголошення незалежної Польщі і, як сказано в документі, "заповідана відрубність Галичини".

По-іншому дивилися на українську справу в Німеччині. Там хоча б у пресі справа ця оцінювалася досить відверто. Майбутня самостійна українська держава розглядалася як противага Росії і Польщі. Вона повинна була б відгороджувати Росію від Константинополя і Малої Азії. З іншого ж боку, Україна разом з Німеччиною стискала би, немов велетенькими лещатами, небезпечну для Прусії Польщу. Це стало заповітною мрією німецької політики в Східній Європі.

Та це тривало недовго. Необхідність вибору між війною на західнім або східнім фронті привела до того, що виникла потреба зосередити германські воєнні сили в одному місці. Англофільська орієнтація германської політики особливо під впливом надій на сепаративний мир з Росією перемогла, і в своїй промові в рейхстагу 15 квітня 1916 р. канцлер, говорячи про визволення з-під царського ярма всіх народів від Балтики до Волинських баюр, про Україну не згадав ні словом. Для безоглядної битви на двох фронтах сил у Німеччині не вистачало, тому цього ж 15 квітня українську справу в Німеччині було ліквідовано, як її потім було в листопаді ліквідовано і в Австрії.

Можливість відновлення Української держави, так поширена в центральних державах (особливо в Німеччині) на початку війни, стала поволі зникати під впливом несприятливої воєнної ситуації—з одного боку, та надій на тривалий мир з революційною Росією — з другого боку.

АНТИУКРАЇНСЬКІ НАСТРОЇ В РОСІЇ ПЕРЕД ВІЙНОЮ

В Росії, як і в Австро-Угорщині, український визвольний рух вважали закордонною інтригою однієї з цих держав проти іншої. До деякої мірі це так і було, бо в Росії всіляко роздмухували вогонь москвофільства серед галицьких українців, а в Австрії плекали народовців. На хвилі патріотизму зростав великодержавний шовінізм навіть серед ліберальної інтелігенції Російської імперії.

Як українських соціалістів відрізняли від російських погляди на національне питання, так і російські ліберали дуже неприязно ставилися до автономістських планів