ЛІТОПИСНІ СЛОВ'ЯНСЬКІ ПЛЕМЕНА В УКРАЇНІ. ПОЧАТКИ ЇХ ДЕРЖАВНОСТІ

В писемних джерелах слов'яни з'являються під назвою венедів. Перші звістки про венетів, енетів зустрічаються ще у античних авторів VII—І ст. до н. е. Про них писали Гесіод, Геродот, Софокл, Скілак, Корнелій Непот. В писемних джерелах початку нової ери, авторами яких були Пліній Старший, Тацит, Птолемей, говориться про венедів. Зокрема, вказується, що вони жили на північ від Карпат на ріці В і стул і (Віслі) і на берегах Венедської затоки (Балтійського моря), біля Коданської затоки (звідціля сучасний Гданськ). Венеди згодом розселилися на схід від земель фінно-угрів до сарматів на півдні, в лісостеп. Йордан в VI ст. писав, що венеди розпались на склавінів і антів.

Ще в IV ст. н. е. в Придніпров'ї, Побужжі, Подністров'ї відбувається об'єднання в державний союз груп слов'янських племен антів і склавінів, яких вчені називають праукраїнцями. Вони поклали початок формуванню української народності в держави у формі воєнної демократії (племінні збори — віче старійшин — вождь). Вождь, а потім князь, князі були правителями державних воєнно-політичних союзів слов'янських племен. Ці союзи вели постійні війни проти сусідів — Скіфії, Сарматії, Хазарського каганату, Візантії, Західної Римської імперії.

Одна з перших загальнослов'янських держав — Волинь. Почався процес етногенезу слов'ян і візантійців. Від Чорного моря слов'ян відтіснили авари і болгари, через що слов'яни зайняли лісову смугу між Західним Бугом і Дніпром, тобто Волинь, яка й стала однією з перших загальнослов'янських держав, яку потім розгромили авари. Правда, більшість авторитетних істориків і археологів вважають, що ще не знайдено матеріальних слідів довгочасного перебування аварів на Волині. Скоріше всього, що авари "примучували" не українських, а чеських дулібів. Був ще й інший союз племен — полянський з центром в Києві.

Воли няни — це східні слов'яни, які жили на території Волині на обох берегах Західного Бугу і в витоках Прип'яті. Першою столицею Волинської землі було місто Волинь, розташоване на лівій притоці Західного Бугу річці Гучві, що на Холмщині.

Очевидно, Волинь — одно з воєнно-політичних об'єднань, яке виникло на території стародавнього племені дулібів, що мешкали тут вже в VII ст. Іншим таким об'єднанням були бужани. В другій половині IX ст. Географ Баварський теж називає волинян поряд з бужанами. У бужан він нараховував 231 "місто", а у волинян — 70 таких "міст".

Арабський географ Аль-Масуді в другій половині X ст. згадує племена "валінана" і "дулаба", які в літературі ототожнюються з волинянами і дулібами, і називає імена "царів" цих племен. В X ст. у них розвивались феодальні відносини.

Східнослов'янські племена за "Повістю минулих літ". Отже, розселялись слов'яни по території Східної Європи, над Дніпром та його притоками. Як повідомляється в "Повісті минулих літ" літописця Нестора, слов'яни об'єднувались в племінні союзи полян (середня течія Дніпра, навколо Києва), сіверян (басейни Десни, Сули і Ворскли), древлян (дніпровське Полісся), тиверців (між Південним Бугом і Дністром, впритул аж по Дунай і Чорне море), волинян, дулібів, буясан (Західний Буг і притоки Прип'яті), білих хорватів (південна частина Карпат). Таким чином, нинішня територія України була заселена слов'янами, племена яких об'єднувала близькість мови, господарства і культури.

Лісостепові райони Східної Європи, де була розповсюджена черняхівська культура, опинились на лінії великого переселення народів. У кінці IV — початку V ст. в Азово-Чорноморських степах панували гупни. Ці войовничі кочовики нападали на поселення слов'ян і руйнували їх. В середині VI ст. через лісостепові землі східних слов'ян пройшли авари, які залишили по собі недобру пам'ять у вигляді літописної легенди про насильства над дулібами. Авари "прімучіша дулєби", тому останні втекли до західних слов'ян, і рештки їх союзу виявились вкрапленими в чеські і польські племена.

Антське царство. Антами називали візантійські письменники VI-VII століть східнослов'янські племена, які існували в IV-VII ст. За Йорданом вони жили між Дністром і Дніпром. А Прокопій Кесарійський пише, що їх оселі сягали на сході Азовського моря, а на заході — долини Дунаю. Мабуть, можна припустити, що анти займали область лісостепу від Карпат до Сіверського Дінця, де відома черняхівська культура, яку пов'язують з цими племенами. Держава антів існувала від кінця IV до початку VII ст.

Анти лісової зони в IV-VI ст. жили в умовах первіснообщинного ладу. А в лісостеповій зоні у антів, очевидно, вже виникли приватномайнові відносини і відбувся поділ суспільства на різні верстви населення. Вони займалися землеробством, тваринництвом, добували і обробляли залізо. Анти виробляли череп'яний посуд за допомогою гончарного круга, знали ювелірне мистецтво, обробляли камінь, кістки, ткали і таке ін. Ремесло у антів вже відокремилося від сільського господарства. Багато хто з майстрів виробляв речі на продаж. Росла внутрішня і зовнішня торгівля, в процесі якої ввійшли в обіг гроші, переважно це була срібна римська монета.

Антські пам'ятки в Україні — переважно прикраси до одягу і кінської збруї з срібла і бронзи, а також бронзи з емаллю; скарби золотих і срібних речей; архітектурні пам'ятки — городища роменського типу (с. Ромни на Чернігівщині).

В основі антського суспільства знаходилась сільська община. Позбавлені укріплень антські поселення складались з низки окремих домогосподарств. Великого розвитку у них досягло рабовласництво. Примусова праця рабів використовувалася антами безпосередньо в господарстві. Візантійські історики писали про величезну кількість військовополонених, яких анти перетворювали в рабів. Правда, рабство у антів проявлялось в більш м'яких формах, ніж у Візантії.

В III-IV ст. у антів формувалась держава, яка не отримала завершення в наступний період. В писемних джерелах VI-VII ст. згадуються політичні діячі антів: Боз, Ардагаст та інші. Анти мали сильну воєнну організацію. В IV ст. анти вели вперту боротьбу з готською державою Германаріха, яка існувала в той час в Північному Причорномор'ї. Війни між антами і готами йшли з перемінним успіхом. Анти в союзі з склавінами вели також наступ на володіння Візантії. Мабуть, це сприяло тому, що частина антів і склавінів залишилась на Балканах.

З кінця VI ст. анти вели війни з аварами. На початку VII ст. ім'я антів перестає згадуватись в писемних джерелах. їх місце зайняло нове і більш обширне об'єднання — Русь, осереддям якого були найбільш розвинуті землі антів.

Отже, слов'яно-аварські і слов'яно-візантійські війни VI ст. втягай у свою орбіту і слов'ян, що проживали у Східноєвропейському Лісостепу. Тобто Антське царство, яке існувало в Середньому Подніпров'ї з IV по VII ст., в результаті слов'янсько-аварських війн розпадається. Це спричинило до глибоких змін у загальнополітичній обстановці в Східній Європі. Історичний шлях подальшого розвитку слов'янських племен Східної Європи був визначений і зумовлений ситуацією VI-VII ст., коли руський союз племен витримав натиск кочових войовничих народів і використав своє вигідне положення на Дніпрі, який був шляхом на південь для декількох десятків північних племен дніпровського басейну. Київ, який контролював дніпровську магістраль, і був відгороджений від степових набігів широкою лісостеповою смугою, став природним центром процесу інтеграції східнослов'янських племінних союзів. Він став каталізатором процесу виникнення таких соціально-політичних величин, які вже виходили за межі навіть найбільш розвинутої первісності.

Джерела та література

Геродот. История в 9-ти книгах.—Л.,1972.

Прокопий из Кессарии. Война с готами.—М.,1950.

Агбунов М.В. Путешествие в загадочную Скифию.—М.,1989.

Андрух СИ., Тощев Г.Н. Могильник Мамай-гора. Книга І.— Запорожье, 1999.

Бачинский А.Д., Добролюбский А.О., Новицкий Е.Ю. Книга для чтения по истории Одесщины (с древнейших времен и до конца XVIII века).— Одесса, 1992.

Доватур А.И., Калл истов Д.П., Шишова И. А. Народы нашей страны в "Истории" Геродота.—М.,1982.

Карышковский П.О. Монеты Ольвии.— К.,1988.

Карышковский П.О., Клейман И.Б. Древний город Тира.— К., 1985.

Колотухин В.А., Тощев Г.Н. Курганные древности Крыма.— Запорожье, 2000.

Мозолевський Б. Скіфський степ.— К.,1983.

Мурзин В.Ю. Происхождение скифов: основные этапы формирования скифского этноса.— К.,1990.

Новицкий Е.Ю. Монументальная скульптура древнейших земледельцев и скотоводов Северо-Западного Причерноморья.— Одесса, 1990.

Партицький Ом. Старинна історія Галичини (від VII віку до Христа).— Львів, 1897.

Петров В. Походження українського народу.— К.,1992.

Ростовцев М.И. Эллинство и иранство на юге России.— СПб.,1918.

Смолій В.А., Гуржій О.І. Як і коли почала формуватися українська нація?—К.,1991.

Тереножкин А.И. Киммерийцы.— К., 1976.

Чмихов М., Кравченко Н., Черняков І. Археологія та стародавня історія України.— К.,1991.

Шовкопляс І.Г. Стародавній кам'яний вік на Україні.— К.,1955.