Західній Україні виникли на початку польсько-радянської війни 1920 р. У липні, коли катастрофа польської армії видавалася неминучою, передбачалося визначити статус Східної Галичини. Тим більше що "лінія Керзона" залишала її поза межами Польщі, загалом відповідаючи етнографічному польсько-українському кордону. Вже 25 липня 1920 р. Є. Петрушевич видав розпорядження про організацію "Уряду Диктатора ЗУНР" з осідком у Відні, пропагуючи ідею незалежної Галицької республіки. Згодом виникла концепція "Швейцарії Сходу", згідно з якою нейтральна Східна Галичина мала відігравати у Східній Європі роль Швейцарії. Емігрантські діячі ЗУНР стверджували, начебто Східна Галичина має всі можливості стати самостійною і нейтральною державою. Втративши територію, галицький уряд шукав міжнародної підтримки, хапаючись за будь-які способи здобути її знову. Велися переговори з російськими білоемігрантами, урядами радянської Росії та України, Італії, Ватиканом тощо. Після перемоги Польщі над радянською Росією всі ці плани розтанули, а в березні 1923 р. за наполяганням конференції послів Антанти панування Польщі на західноукраїнських землях було узаконене (до вересня 1939 p.).
Незважаючи на поразку Української революції, її здобутки були очевидними:—
прискорився процес перетворення українського етносу, який, за словами І. Франка, являв собою "купу піску", на сучасну політичну націю;—
з назвою "Україна" відроджена, хай і тимчасово, держава ніколи вже не зникала з політичної карти світу;—
була реанімована традиція державності, на засадах якої розвивалася українська політична думка до кінця XX ст.;—
накопичувався визвольний потенціал, зростала національна самосвідомість, формувалися кадри національних провідників.
Отже, чергова спроба українського народу вибороти незалежність і витворити суверенну державу мала трагічні наслідки. Але то був особливий етап національної історії: протягом чотирьох років було пройдено шлях від проголошення національно-територіальної автономії в складі федеративної Росії до усвідомлення повної незалежності й самостійності; від декларації абстрактних гасел соціальної рівності й справедливості до вироблення основ державної політики соціального захисту трудящих. Вперше після середини XVII ст. Україна постала як геополітична реальність. Революція мала на меті відродження української нації в усіх сферах суспільного буття — економічній, політичній, духовній, державотворчій.
Промовистим виявом розвитку революції, свідченням визрівання модерної української політичної думки стали Універсали Центральної Ради УНР, законотворчі документи Гетьманату, Директорії. Було сформовано основні атрибути державності, випробувано різні моделі внутрідержавного життя. Водночас український народ ще раз пересвідчився, що без єдності національних політичних сил, послідовності й наполегливості у реалізації всіх аспектів державотворення, максимального задіяння внутрішньо - і зовнішньополітичних чинників марно сподіватися на омріяний результат.
Література
Акт проголошення незалежності України: Постанова Верховної Ради Української РСР // Радянська Україна. — 1991. — 31 серпня.
Андрусяк І., Петренко Є. Блиск і злиденність української національної демократії: Політологічне есе. — К., 1999.
Архів Коша Нової Запорозької Січі: Корпус документів 1734—1775 pp.: У 2-х т. — Київ. 1998 — 2000.
Багатопартійна Українська держава на початку XX ст.: Програмні документи перших українських партій. — Київ, 1992.
Багринець В. М. Коли і як виникли назви Україна, українці. — Ужгород, 1997.
Бандера С. Перспективи української революції: Збірник творів. — Мюнхен, 1978,
Бар М., Зеленоокий А. Війна втрачених надій: Український самостійний рух у 1932—1945 pp. // УІЖ. — 1992. — №6.
Баран В. Україна після Сталіна: Нарис історії 1953—1985 pp. — Львів. — 1992.
Баран В., Козак Д., Терпиловський Р. Походження слов'ян. — К., 1991.
Белебеха І. Україна і комунізм. Кн. перша. — Харків, 2000.
Білас І. Репресивно-каральна система в Україні 1917—1953: Суспільно-політичний та правовий аналіз. — К., 1994. — Кн. 1.
Білокінь С. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР (1917—1941 pp.). — К., 1999.
Боєчко В. Ф., Чабан А. Ю. Роль порубіжних територій у процесі генезису козацтва // УІЖ. — 1999. — № 2.