Національно-визвольний рух у другій половині XIX ст.

План

1. Скасування кріпацтва та реформи в Україні

2. Вплив на українське відродження громадівського руху

3. Народницький рух у 60—80-ті роки

4. Посилення національного руху в західноукраїнських землях

5. Започаткування руху за політичну незалежність України

Скасування кріпацтва та реформи в Україні

Поштовхом до реформ, що відбулися в 60 — 70-х роках XIX ст. в Росії, та Австрії, були передусім воєнні поразки обох країн. Росія програла Кримську війну 1854— 1855 pp. Англії, Франції, Туреччині та Сардинії. Австрія була розбита італійськими і французькими військами у 1859 p., Італією та Пруссією у 1866 р. Загроза внутрішній стабільності з боку селянського руху (в Росії), національно-визвольного руху угорців (в Австрії) примусили імператорів обох держав вдатися до "революції згори" — політичних та економічних перетворень з метою модернізації своїх країн у західноєвропейському дусі. Головними причинами реформ стали нездатність кріпаків через низьку продуктивність праці задовольнити потреби власних і поміщицьких господарств, зубожіння значної частини поміщиків і кріпосних селян, наростання антикріпосницького руху, критика європейською громадськістю царизму за обстоювання кріпосницьких порядків, станового устрою Російської імперії.

Реформи торкнулися різних сфер суспільно-політичного життя (селянська — 1861 p., земська, фінансова — 1864 p., міська — 1870 p., шкільна — 1860—1864 pp., військова — 1864—1874 pp., поліцейська та ін.).

Найважливішою була селянська реформа, яка скасувала кріпосне право в Російській імперії. Умови звільнення селян від кріпосної залежності були викладені в "Положенні 19 лютого", які складалися з Маніфесту від 19 лютого 1861 р. та окремих законодавчих актів ("Положень", "Додаткових правил"). Найважливіше з них — "Загальне положення про селян, які вийшли з кріпосної залежності" — містило загальні умови скасування кріпосного права й визначало правове становище селян, які оголошувалися "вільними сільськими обивателями" і наділялись особистими та майновими правами. Вони могли подавати позови і відповідати в суді, бути представниками сторін, мали право утворювати власні органи самоврядування: обирати волосні правління та волосні суди (на волосних сходах), сільських старост (на сільських сходах). Однак селяни були позбавлені економічної бази для реалізації своєї правоздатності. Лише після викупу своїх наділів вони вважалися "селянами-власниками", а до того — "тимчасово зобов'язаними".

Правовою основою реформи 1861 р. в Україні були як загальні для всієї Російської імперії законодавчі акти, так і спеціальні укази й постанови щодо Катеринославської, Херсонської й частково Таврійської губерній, повітів Харківської та Чернігівської губернії, де існувало переважно общинне землекористування, діяло "Місцеве положення про земельний устрій селян, поселених на поміщицьких землях в губерніях великоросійських, новоросійських і білоруських". Для губерній Південної України (степова смуга) передбачався єдиний указаний наділ (у різних місцевостях його розмір коливався від 3 до 6,5 десятин на душу). Розміри наділів у повітах Харківської губернії становили: вищий — від 3 до 4,5 десятин, нижчий — від 1 до 1,5 десятин. Якщо дореформений наділ перевищував встановлені норми, поміщик міг відрізати надлишок на свою користь.

У Лівобережній Україні діяло "Місцеве положення про поземельне упорядкування селян губерній: Чернігівської, Полтавської та частини Харківської". Згідно з ним в основу наділення селян землею було покладено принцип спадкоємно-сімейного землекористування. Земля розподілялася в межах сільської общини не на зрівняльних засадах з періодичними переділами, як це робилося за общинної форми землекористування, а на основі ділянок, що складалися з садиби та польового наділу або тільки з садиби. Верхня межа наділу на душу залежно від місцевості коливалася від 2,75 до 4,5 десятин. Поміщики отримали право на зменшення наділів селян, заміну угідь, перенесення їх садиб та ін.

Дещо інакше вирішувалися питання земельного упорядкування поміщицьких селян на Правобережній Україні, де панувала польська шляхта. Намагаючись привернути її на свій бік, царський уряд спеціальним положенням для Київської, Подільської та Волинської губерній в основу земельного упорядкування поклав інвентарні правила 1847—1848 pp. Селянам надавалося право на одержання повного інвентарного наділу. Коли він був меншим за інвентарний, селяни могли подавати клопотання мировому посереднику про повернення їм в користування відрізаної поміщиками землі. Під впливом польського визвольного повстання 1863—1864 pp. царський уряд прийняв законодавчі акти, які дещо пом'якшили для селян ці умови. Зокрема, запроваджувався обов'язковий викуп державними селянами земельних наділів тощо. Незважаючи на половинчастість селянської реформи 1861 p., вона зумовила корінні зміни у розподілі земельної власності, сприяла розвитку капіталістичних відносин як на селі, так і загалом в країні.

Услід за селянською було проведено реформи в інших найважливіших сферах державного устрою Російської імперії, що певною мірою стосувалося й українських земель. Були створені органи земського самоврядування. Земства запроваджувалися лише в шести південних та лівобережних губерніях. На Правобережжі, оскільки там переважала польська шляхта, а царський уряд після повстання 1863 р. не довіряв їй, реформу було здійснено лише в 1911 р.

У компетенції земств були місцеві господарські, соціальні та культурні справи, розпорядження майном, утримання і будівництво місцевих шляхів, організація медичного обслуговування населення, народної освіти, налагодження поштового зв'язку, страхування, протипожежна справа тощо. У бюрократичній системі імперського державного устрою з'явилася виборна ланка. Хоч функції земств були обмежені, вони ставали осередками ліберального руху, а на Полтавщині — українофільства, привчали населення до самоврядування. Тому царський уряд розгорнув проти них боротьбу, обмежуючи їх матеріальні, фінансові можливості. Селяни обирали тільки кандидатів у повітові земські збори. Далі все вирішував губернатор, який з обраних кандидатів призначав гласних. Це ставило земства під контроль і нагляд державної адміністрації.

Розвиток капіталізму, зростання міст змусили царат піти на поступки міському самоврядуванню. Міську реформу спершу було проведено в Києві, Катеринославі, Миколаєві, Полтаві, Харкові й Херсоні, а протягом 70-х років — в інших містах України, де створювалися виборні міські думи (розпорядчі органи) й міські управи (виконавчі).

Однією з найпослідовніших була судова реформа 1864 р. її реалізація була оформлена судовими статутами про заснування судових установ, про кримінальне та цивільне судочинство, про покарання, які накладалися мировими суддями. Вони діяли окремо від загальної системи законодавства і тому не були внесені у звід законів Російської імперії. Відповідно до цих статутів було утворено загальний та формально рівний для всіх суд: суди загальної юстиції (окружний суд — судова палата — сенат) та суди мирової юстиції (одноособовий дільничний мировий суддя — повітовий з'їзд мирових суддів — Сенат). Запроваджено було й інститут присяжних засідателів. Судова реформа проголошувала виборність, незалежність і незмінність суддів, рівність їх перед законом, засновувалася адвокатура. У 1889 р. до судочинства були внесені зміни, якими скасувались або суттєво порушувались найважливіші засади реформи — принципи відокремлення судової влади від влади адміністративної, всестановості суду, виборності судових органів.

Реформа шкільної справи запроваджувала єдину систему початкової освіти. Було відновлено академічну автономію університетів, їх діяльністю керувала рада професорів, яка здійснювала нагляд за студентами. За новим цензурним статутом 1865 p., цензурні установи були передані з відання міністерства народної освіти в підпорядкування міністерства внутрішніх справ. Установлювався суворіший нагляд за друкованими органами.

Зміни також відбулися в організації збройних сил. У 1864 р. було створено 15 військових округів, в Україні — Київський, Одеський, Харківський. Очолював кожний округ головний начальник, він був і командувачем військ. У кожній губернії та повіті створювалися управління військового начальника. Новий військовий статут, затверджений у січні 1874 p., передбачав загальну військову повинність для осіб чоловічої статі, яким виповнилося 20 років, скорочував терміни військової служби: до 6 років у сухопутних військах і до 7 років — на флоті. Були відмінені тілесні покарання, запроваджувалися єдині кримінальні покарання для військовослужбовців усіх станів; було заборонено використовувати принцип децимації (покарання кожного десятого, якщо винного не знайдено) при покаранні за групові злочини.

Реформи 60—70-х років намагалися пристосувати існуючий суспільно-політичний устрій країни до потреб капіталістичного господарства. Відповідно запроваджувались деякі елементи буржуазної державності: виборні представницькі установи місцевого адміністративного управління (земські та міські органи самоврядування), виборні органи суду (мирові судді), більш гнучкі буржуазні форми фінансового контролю і цензури, принципи всезагальності в комплектуванні армії та діяльності органів народної освіти тощо. Проте реформи були непослідовними і зберігали основні дореформені вищі й місцеві установи, існуючі порядки. Але у 80-ті — на початку 90-х років уряд удався до контрреформ, які значною мірою ліквідували результати попередніх його реформаторських дій.

Вплив на українське відродження громадівського руху

Наприкінці 50-х — на початку 60-х років XIX ст. в Україні організаційно чіткіше окреслився національний рух. Його особливість полягала в тому, що значна кількість української інтелігенції на той час була зосереджена в Петербурзі. Тут була заснована друкарня для видання творів українських літераторів. Духовне життя української громади Петербурга помітно пожвавилося після приїзду туди колишніх членів Кирило-Мефодіївського товариства (В. Білозерського, Т. Шевченка і М. Костомарова).

Новостворений громадсько-політичний й літературно-мистецький