Лівобережної України Іваном Самой лови чем, що не додало гетьманові Правобережної популярності. Звинувачений у роздмухуванні громадянської війни в Україні, П. Дорошенко втратив підтримку козаків і здав свої повноваження І. Самойловичу.

Гетьман Дем'ян Многогрішний. В 1668 р. П. Дорошенко на короткий час об'єднав Правобережну і Лівобережну Україну і повернувся в столицю, м. Чигирин. Поки П. Дорошенко приборкував самозванців Суховія і Ханснка, залишивши за себе на Лівобережжі наказним гетьманом Дем'яна Многогрішного (1668-1676 pp.), туди прийшли російські війська на чолі з воєводою кн. Ромодановським, і гетьман змушений був присягнути на вірність російському цареві.

Завдяки своїм ініціативам в північних полках Гетьманщини Д. Многогрішний став титулуватися козаками як гетьман сіверський. Козацька старшина обрала Д. Многогрішного гетьманом. Правда, П. Дорошенко його не визнав за такого, хоч і зробити нічого не міг, бо Сіверщина була фактично в руках російського царя.

Прагнучи скінчити громадянську війну, Д. Многогрішний почав переговори з Москвою. В результаті їх були підписані в 1669 р. Глухівські статті з 27 пунктів. Під впливом заворушень в Україні російський уряд пішов на поступки, ліквідувавши Московські статті, укладені з І. Брюховецьким.

Новий договір декларував збереження прав і вольностей, затверджених ще за Б. Хмельницького. При цьому Глухівські статті значно обмежували українську автономію: воєводи залишалися в Києві, Чернігові, Ніжині, Переяславі й Острі, проте не мали права втручатися в місцеве самоврядування. Воєводи мали право командувати лише московськими залогами, але не мали права втручатися у внутрішні справи і суд. Всі податки йшли виключно в гетьманську скарбницю. Реєстрове військо було обмежене до ЗО 000 осіб. Гетьман не мав права вести самостійну зовнішню політику. Суди над звинуваченими в скоєнні злочинів на території Гетьманщини росіянами мали відбуватися за участю українських представників. Все ж таки цей договір трактувався як угода між двома державами, що було великою заслугою Д.Многогрішного, який таким чином гідно підтримував статус автономії Лівобережної України.

І.П. Крип'якевич вважає, що Руїна скінчилася за часів Многогрішного, а Гетьманщина ввійшла в новий період миру і добробуту. Проте авторитарний характер правління Д. Многогрішного налаштував проти нього козацьку старшину, яку він не допускав до влади. Гетьмана ув'язнили, а потім відправили до Москви, де він був підданий тортурам і засланий до Сибіру, де й помер.

Трете гетьманування Ю.Хмельницького. Щоб замінити втраченого П.Дорошенка, турки висунули на гетьмана Правобережної України Юрія Хмельницького. Перед цим Юрій був ченцем і жидичинським архімандритом, три роки просидів у польській тюрмі в Марієнбурзі, ходив походом проти татар і попав при цьому в полон. Шість років він прожив в Константинополі. І.П. Крип'якевич приводить приклад правління Ю. Хмельницького Поділлям, на яке тільки й розповсюджувалась його влада: він завів там деспотичний лад, обкладав важкими податками населення — "від дітей, що сьогодні народилися, від правої руки і від лівої ноги, від кожного пальця мито беруть". Історик припускає, що це могли бути приступи божевілля. Не зумівши вдовольнити свої територіальні претензії до Польщі за рахунок України і не потребуючи більше допомоги Ю. Хмельницького, турки стратили його в Кам'янці, на тому ж Поділлі. Дійсно, трагічна доля цієї людини викликає тільки співчуття.

Лівобережний гетьман Іван Самойлович. В 1669 р. Лівобережна Україна ввійшла до складу Росії, що забезпечувало їй захист від нападів турків, татар і поляків. Правда, вони продовжували спустошувати Правобережну Україну, та це Москву поки що не турбувало. Прихильне ставлення до Москви та добрі стосунки зі старшиною були підґрунтям політики гетьмана І. Самойловича (1672-1687 pp.). Це був перший гетьман, який отримав можливість правити Гетьманщиною цілих п'ятнадцять років.

При обранні на посаду гетьмана в 1672 році Іван Самойлович підписав черговий договір українського козацького уряду з Москвою. Це були так звані Конотопські статті з 10 пунктів. Вони повторювали Глухівські статті 1669 року з подальшим обмеженням прав України, зокрема в сфері зовнішньої політики.

Для забезпечення прихильності старшини І. Самойлович щедро роздавав землі своїм прихильникам. Тим самим він посилив зростання родової аристократії на Лівобережній Україні. Як і його попередники, І. Самойлович прагнув поширити свою владу на всю Україну. Він посилив свій контроль над запорожцями і від 1674 р. боровся на боці Росії проти П.Дорошенка і турків. Після поразки спільного з росіянами наступу на Правобережну Україну гетьман підтримав масовий перехід українців на Лівобережжя і Слобожанщину.

"Вічниймир", підписаний Польщею і Росією в 1686 p., підтвердив права поляків на Правобережжя і підпорядкував Запоріжжя цареві, а не гетьманові. Політика Росії ставала все більш антиукраїнською. І. Самойлович зневірився в можливості відстояти інтереси своєї держави. Це було відомо російським урядовцям. Тому коли в 1687 р. через степові стихійні пожежі закінчився невдачею похід на Крим, командувач московського війська князь В.Голіцин звинуватив у цьому гетьмана. Козацька старшина слухняно скинула І. Самойловича з посади, і він був засланий до Сибіру.

Еволюція Гетьманщини під тиском внутрішніх і зовнішньополітичних обставин. Політичним довгожителем виявилась Гетьманщина у складі Росії. На початку державного життя не було різкої межі між козаками і селянами: козаки були зобов'язані військовою службою, а селяни — працею. Але з часом землі, які залишилися в Гетьманщині від поляків, почали роздаватись гетьманами старшині, а з землею — і селян у "звикле послушенство", хоча до цього вони були вільними. Поступово почала наростати соціальна напруга.

Еволюція Гетьманщини була спрямована російським урядом на скорочення суверенітету, а також ліквідацію прав і вольностей козацьких. Хабарництво, доноси, наклепи, інтриги стали повсякденним явищем в житті козацької верхівки. Перед урядом Росії вислужувався і отримував посади той, хто першим написав і відіслав донос на сусіда по козацькому уряду. Москва з задоволенням обмежувала повноваження гетьманів, тим самим даючи волю старшинській сваволі. Народні низи як козацькі, так і селянські були відсторонені від участі у виборах органів управління. Гетьманщина все більше втрачала свої державницькі прерогативи, все більше прав перебирала на себе Москва.

Ще під час визвольної війни під красивими декораціями революції відкрилась виразка, що вже точила український народ, — виразка взаємної недовіри між привілейованими і безправними, —козаками і хлопами.

Свідомо ворожими силами для України були сусідні держави, що дивилися на неї, як на свою законну здобич. Таких держав було, принаймні, чотири: Польща, Москва, Крим разом з Туреччиною і, як це не дивно, — Запорізька Січ.

Тобто анархію творили не тільки умови двовладдя — по два гетьмани одночасно на обох берегах Дніпра. Анархію збільшувала і Запорізька Січ. В часи хвилювань народних вона ставала на чолі усіх народних рухів. За Б. Хмельницького Україна починала нове життя як політично самостійне цивільне суспільство. Запоріжжя ж продовжувало жити як воєнна община, що виключала сім'ю. Воно не могло цінувати мирних культурних інтересів — самим своїм ладом Запоріжжя спрямовувалось на боротьбу. Як правило, Запоріжжя завжди ставало на бік Москви і козацької черні проти Польщі і "значних" козаків.

Все, що відбувається після смерті Б. Хмельницького у політичному житті України, має вигляд якоїсь абсурдної гри випадковостей. Поки народ і політики пробували вияснити зміст якого-небудь нового явища, як воно тут-таки зникало під тиском нових обставин, які теж довго не затримувались. Гетьмани, що швидко приходили на заміну один одному, партії, що виникали так швидко, як і зникали, різні впливи, походи, битви і мирне залагодження справ, угоди і компроміси, — від них аж в очах мерехтіло у сучасників тих подій. Врешті-решт все валилось у безвість, забираючи з собою політичну цілісність і самобутність України.

Вже через рік після смерті Б.Хмельницького І. Виговський розірвав союз з Москвою, підписав "Гадяцькі статті", тобто федеративний союз з Польщею. А ще через рік він втік до Польщі.

Через п'ятнадцять років після Хмельницького українці спробували вирішити питання про московських воєвод і ратних людей в українських містах, але Москва навіть мови не дозволила вести про це.

Більша частина українського панства прагнула до автономії, в якій вона була вихована. Окремі ж впливові особи тяглися до Москви. В правлячих колах козацької старшини створилась деморалізуюча атмосфера, де інтрига, наклеп, підлабузництво перед Москвою стали могутньою зброєю у боротьбі за владу. Це було тільки на руку Москві. Українська козацька старшина першою завдала удару автономії України, віддавши