Нові тенденції в соціально-політичному житті

України на початку XX ст.

План

1. Соціально-економічні та політичні чинники національно-визвольного руху

2. Новий етап структурування українського суспільства

3. Політична культура доби. Національна символіка

4. Революція 1905—1907 pp. Загальноросійські політичні партії в Україні

На початку XX ст. в Україні стались суттєві соціально-політичні зміни. Вони були закономірним наслідком глибинних зрушень в економічному і політичному житті, що охопили Європейський континент. Політична демократія з розгалуженою мережею політичних партій ліберального, консервативного та соціалістичного напрямів, парламентська боротьба, масова політична преса, численні рухи (робітничий, профспілковий, кооперативний, жіночий, молодіжний) визначали обличчя нового століття. Складнішими й напруженішими ставали міжнародні відносини. У політичному лексиконі Європи з'явився термін "українське питання". Воно стало одним з найгостріших серед міждержавних і внутрішніх протиріч великих держав. Все це актуалізувало політичні завдання українського національно-визвольного руху, вимагало нових теоретичних й організаційних рішень. Виникли і розгорнули активну діяльність політичні партії, масові громадські організації, кооперативи. Дискусії серед української еліти щодо вибору між культурно-просвітницькою та політичною діяльністю перейшли на обговорення стратегії і тактики здобуття автономії, політичної самостійності, соціальних та політичних прав для народу.

Соціально-економічні та політичні чинники національно-визвольного руху

Новий етап структурування українського суспільства

На початку XX ст. в Україні сформувалися великі регіони з особливостями у соціально-економічному та політичному розвитку. На Сході (у Харківській, частині Катеринославської губерній) динамічно розвивалася важка промисловість, що притягувала капітали із Західної Європи, а робочу силу — з усієї Російської імперії. Донбас став центром видобутку вугілля та залізної руди, виплавки чавуну, сталі. У правобережних та деяких лівобережних губерніях (Київській, Волинській, Подільській, Полтавській, Чернігівській) переважало сільськогосподарське виробництво. Південь України (Херсонська, Таврійська, частина Катеринославської губерній) домінував щодо виробництва та експорту зерна. Торгівля, сільськогосподарське, транспортне машинобудування сконцентрувалися в Одесі, Києві, Миколаєві, Олександрівську, Херсоні, Харкові.

У Східній Галичині, разом із збереженням сільськогосподарської структури економіки, активно розвивався видобуток нафти та вугілля. Нафта експортувалась до Німеччини, Австрії. Натомість Буковина та Закарпаття залишались відсталими периферіями Австро-Угорської імперії.

Незважаючи на нерівномірність економічного розвитку українських земель, вони втягувались у загальноєвропейський поділ праці. Посилювались капіталістичні відносини, оновлювалась соціальна структура суспільства. Зростала чисельність пролетаріату, особливо в Донбасі, а також у галузях, пов'язаних з переробкою сільськогосподарської сировини (цукровій промисловості), серед сільськогосподарських робітників. У великих містах більшість пролетарів-українців опинилася під впливом російської та польської культур. Значна кількість підприємств належали іноземцям або акціонерним товариствам. Це означало, що в українських землях було надто мало головних суб'єктів капіталістичного розвитку — ініціативних підприємців, ділків, комерсантів місцевого походження. Відносно великі групи заможних українців — представників середнього класу, переважно селян-земле-власників, стали з'являтись на Наддніпрянській Україні за столипінської аграрної реформи (1906—1916).

Згідно з підсумками загальноросійського перепису населення 1897р. у Наддніпрянській Україні нараховувало 23 млн, в Східній Галичині перепис 1900 р. зафіксував до 3 млн українців. Проте на провідних ролях були російська або польська еліта. Середні й нижчі верстви міст становили росіяни та євреї. Нижча сільська верства переважно складалася з українців. Загалом у дев'яти українських губерніях українців нараховувалось більше 80%, росіян — 12%. У Східній Галичині українці становили 63% населення, поляки — третину. Дуже низьким був рівень урбанізації українців — 5,5%, тоді як 38% росіян і майже 44% євреїв російської частини України мешкали у містах. У великих містах частка українців коливалась від 6% (Одеса) до 25% (Харків). Лише в середніх та малих містах українців мешкало більше 50% від загальної кількості населення.

На початку XX ст. в Україні тільки-но формувався потенціал для виникнення національної еліти. За переписом 1897 р. у Росії не менше 57 тис. спадкоємних дворян, 50 тис. священиків (разом із сім'ями) визнали рідною мовою українську. Водночас для багатьох з них була характерна подвійна лояльність та ідентичність: Україні й Російській імперії. Тому вони не стали беззастережно, як у Польщі чи Угорщині, на чолі визвольних змагань.

Серед господарських верств міста й села бракувало освічених людей. Єдиною реальною силою українського руху на цьому етапі була світська інтелігенція. У своїй діяльності вона була тісно пов'язана з селянством через земства, судові установи, початкові школи, лікарні, переймалась його вимогами, захищала його інтереси. Напередодні Першої світової війни майже половина активістів українського руху походила з села.

Неоднорідно розвивалося і політичне життя. У західноукраїнських землях, наприклад, діяли крайові законодавчі установи — сейми, з 1867 р. відбувалися вибори до парламентів Австрії та Угорщини, що збагачувало населення досвідом публічної політичної діяльності. У Лівобережній та Південній Україні діяли губернські та повітові земства — органи місцевого самоврядування з обмеженими повноваженнями. Населення Правобережної України до 1911 р. не мало жодних можливостей отримати елементарні навички політичної діяльності. Роздрібненість території України між двома імперіями на окремі регіони, заборони на використання української мови та друкованого слова стримували зростання національної самосвідомості, консервували відмінності у політичній культурі наддніпрянських і галицьких українців.

Політична культура доби. Національна символіка

Політична культура українців початку XX ст. була міцно опертою на традиції козацьких часів. По всіх регіонах в народній свідомості зберігалась пам'ять про козацькі вольності, плекались ідеали свободи, рівності — як політичної, так і економічної, що було передумовою, важливим чинником поступового згуртування українського суспільства. На козацькому політичному ідеалі формувалося розуміння необхідності спільних дій, зусиль для здобуття незалежності. Але в політичній культурі еліти та низів суспільства зберігалась різна політична та історична пам'ять. Перші плекали ідеали Гетьманщини з її автономізмом, структурованою владою; другі — Запорозької Січі з тенденцією до демократизму, великим ухилом до анархічно-індивідуалістичних рис. Новітня політична культура приживалась дуже повільно через роздрібнення української території між різними державами,, неоднаковий ступінь розвитку самоврядування в містах та сільській місцевості, на Правобережжі та Лівобережжі, що скріплювало регіоналістичні політичні вподобання, тенденції, які походили з литовсько-польської доби. Брутальний тиск з боку владних інституцій Російської та Австро-Угорської імперій цементував в політичній культурі народних мас недовіру до будь-якої централізованої влади, сприяв поширенню анархічних ідеалів та ідей, що виявилося в роки національно-демократичної революції.

Потужною об'єднуючою силою ставали національні символи. На західноукраїнських землях, а згодом — на Наддніпрянщині в ужиток входив жовто-блакитний прапор, стававши невід'ємним атрибутом приміщень під час зібрань українських громад, втілюючись у народництві українських товариств, установ, громадських об'єднань.

На урочистих зборах, лід час свят виконувався гімн "Ще не вмерла Україна", а також "Заповіт" (сл. Т. Шевченка, муз. Г. Гладкого), "Вічний революціонер" (сл. І. Франка, муз. М. Лисенка), "Не пора, не пора" (сл. І. Франка, муз. Д. Січинського, М. Аркаса). Ці українські пісні почали співати українці від Харкова до Львова.

У період найбільшого впливу РСДРП (навесні 1907 р.) в українських губерніях налічувалось понад 18 тис. її членів (9% загальноросійської чисельності), здебільшого серед пролетаріату Києва, Катеринослава, Одеси, Харкова. В організаціях ПСР було до 10 тис. членів (3,3%), ПНС і октябристи мали у своїх лавах по 7—8 тис, членів (15%). У монархічних організаціях перебувало понад 200 тне. осіб (50% загальноросійської кількості).

Вагомою школою політичного досвіду для молодих політичних сил були тогочасні національні рухи народів Європи.

Національно-визвольна боротьба європейських та неєвропейських народів (норвежців, чехів, угорців, ірландців, бурів, індійців, вірмен), що змагались за утворення незалежних держав або автономію, також стимулювала розвиток національно-визвольного руху.

У серпні 1905 р. у Норвегії був проведений референдум, на якому 90% населення висловились за відокремлення від Швеції і створення самостійної держави. Переговори між Норвегією і Швецією, що відбулися у жовтні, закінчилися угодою, згідно з якою Швеція гарантувала територіальну цілісність Норвегії.

В Австро-Угорщині боротьба за національні права не припинялась до розвалу імперії у 1918 р. Угорський парламент, використовуючи намагання австрійського імператора перекласти тягар військових витрат з німців на інші нації, розгорнув боротьбу за розширення прав угорців. В 1903—1906 pp. Партія незалежної Угорщини вимагала запровадження угорської мови в угорських частинах імперської армії, національних прапорів, знаків відзнак, присягання Угорській конституції.

Інші народи Австро-Угорщини, особливо слов'янські — чехи, словенці, поляки — ставили питання про державну підтримку розвитку національних культур, право одержувати середню і вищу освіту рідною мовою, використовувати її у місцевому самоврядуванні, діловодстві, суді.

Більш складним був шлях до незалежності народів, що не мали державності або втратили її під час зовнішнього втручання. Так, бури на Півдні Африки, вірмени обрали шлях збройної боротьби проти англійців, турків.

Індійці, очолювані М. Ганді, обрали тактику ненасильницького опору, громадянської непокори. Але, з іншого боку, М. Ганді докладав зусиль, щоб довести лояльність індійців до Британії. Під час війни на Півдні Африки він закликав індійську діаспору допомогти англійцям у війні проти бурів і тим самим переконати Англію надати Індії самоврядування.

Ірландський національно-визвольний рух поєднав реформістські та революційні методи боротьби, примусив уряд лібералів прийняти у 1914 р. закон про гомруль —