Ситуація ускладнювалась переговорами між Папою Римським і монгольськими ханами в 1250 і 1252 p., порозуміння між якими призвело б до виключення з міжнародної політики. До того ж розкол у християнстві, утворення в його лоні католицької і православної церков (1054), остаточно стався лише у 1204 р. — після захоплення Константинополя хрестоносцями. Мало значення і те, що окремі слов'янські народи (болгари, серби) після 1204 р. погодилися на унію. Литовський князь Міндовг у 1252 р. (або 1253) був коронований папою, у Литві засновано католицьке єпископство, але союз із Римом не виправдав надій, литовського князя, і 1261 р. він зрікся християнства.

Отже, загальнополітичне становище Галицько-Волинської держави не виключало можливості союзу з Римом. Враховуючи те, що релігія домінувала у свідомості середньовічної людини, Данило Галицький приділяв багато уваги церковним справам. Переговори Данила і Василя з папським послом Плано Карпіні у 1245 р. започаткували листування між Римською курією та українськими князями, яке тривало в 1246—1247 pp. Ініціатива виходила з Рима. Данило після перебування в Орді планував відновити боротьбу з татарами й, очевидно, погоджувався на унію, але папа повинен був сприяти поверненню земель, загарбаних поляками та угорцями, гарантувати збереження обрядів грецької церкви. У 1247 р. Данило навіть відрядив посольство на чолі з ігуменом одного з монастирів до Риму.

У буллах від 1247 р. Папа Римський підтвердив права українських князів на певні території; дав згоду на збереження грецького обряду і православної літургії; князі та їх сім'ї, володіння, рухоме і нерухоме майно було взято під захист престолу Св. Петра; прусському архієпископу надано право призначати єпископів на Русі.

Данило відчував, що папа дотримується подвійної політики і не поспішає з організацією хрестового походу проти татар. Очевидно тому відносини між Галицько-Волинською державою і Римом ускладнились. Але наприкінці 1253 — на початку 1254 р. Данило був коронований у Дорогочині папським легатом. Водночас певні сили в оточенні Данила намагались не допустити папського втручання у внутрішні справи держави. Можливо, Данило наштовхнувся на опір духовенства, яке не поділяло його курс на унію. Наприкінці 50-х років XIII ст. папа погрожував Данилові церковним прокляттям й "світською зброєю" за відмову дотримуватися католицької віри. І все-таки Данило вирішив скористатися допомогою Заходу в боротьбі з татарами, піднести престиж Української держави в очах Європи і зберегти свою владу. Тому цілком ймовірно, що він мав намір прийняти рішення про можливість унії між православною і католицькою церквами. Подвійна гра Рима щодо Галицько-Волинської держави призвела до зриву планів підписання унії.

Література

Акт проголошення незалежності України: Постанова Верховної Ради Української РСР // Радянська Україна. — 1991. — 31 серпня.

Андрусяк І., Петренко Є. Блиск і злиденність української національної демократії: Політологічне есе. — К., 1999.

Архів Коша Нової Запорозької Січі: Корпус документів 1734—1775 pp.: У 2-х т. — Київ. 1998 — 2000.

Багатопартійна Українська держава на початку XX ст.: Програмні документи перших українських партій. — Київ, 1992.

Багринець В. М. Коли і як виникли назви Україна, українці. — Ужгород, 1997.

Бандера С. Перспективи української революції: Збірник творів. — Мюнхен, 1978,

Бар М., Зеленоокий А. Війна втрачених надій: Український самостійний рух у 1932—1945 pp. // УІЖ. — 1992. — №6.

Баран В. Україна після Сталіна: Нарис історії 1953—1985 pp. — Львів. — 1992.

Баран В., Козак Д., Терпиловський Р. Походження слов'ян. — К., 1991.

Белебеха І. Україна і комунізм. Кн. перша. — Харків, 2000.

Білас І. Репресивно-каральна система в Україні 1917—1953: Суспільно-політичний та правовий аналіз. — К., 1994. — Кн. 1.

Білокінь С. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР (1917—1941 pp.). — К., 1999.

Боєчко В. Ф., Чабан А. Ю. Роль порубіжних територій у процесі генезису козацтва // УІЖ. — 1999. — № 2.