Піднесення галицького князівства

Географічне положення Галичини зіграло важливу роль в її історії. Оточена з трьох боків західноєвропейськими державами (Угорщина, Польща), вона природно знаходиться з самого початку свого існування в сфері їх державних інтересів. Поступово втягуючись в їх політику, Галичина відчуває на собі їх культурний вплив і врешті-решт вступає з ними в тісні політичні, культурні і релігійні зв'язки.

З іншого боку, знаходячись на рубежі південно-руського світу, Галичина і в пору своєї самостійності порівняно мало захоплюється спільними південно-руськими інтересами. Тим більше, що за Рюриковичів вона веде свою окрему від усієї Русі політику. Очевидно, цим пояснюється і та обставина, що початкові наші літописи, в подробицях оповідаючи про життя сусіднього Подніпров'я, мало цікавляться життям Галичини. Майже до кінця XII ст. про неї зустрічаються лише окремі літописні згадки.

Найдавніші відомості про Галичину стосуються кінця X ст. і пов'язуються з іменем кн. Володимира Великого: "іде Володімірь к Ляхомъ і зая гради іхь, Перемишль, Червень і іни городи", — читаємо в літописі за 981 рік. Вельми характерним для історії Галичини є те, що вона представляється в цій першій літописній згадці країною суперечок Південної Русі з Польщею. По суті, взаємовідносини їх протягом всього історичного життя зводилися до такої нехитрої формули: міцніла Південна Русь, — і вона тисла на Польщу. Та варто було ослабнути хоч на мить могутності Русі, як нагадувала про свої старі зазіхання Польща. Ось чому з ослабленням Південної Русі по смерті кн. Володимира, Галичина робиться здобиччю Польщі. Повернена вона була Русі лише за кн. Ярослава Мудрого. У 50-60 pp. XI ст. тут сидів Ярославів внук Ростислав, — "мужь добрь на рать, возрастомь жєлєпь і красень ліцємь", — змушений врешті-решт через інтриги Ізяслава Волинського втікати в Тмутаракань, де він і загинув від грецької отрути в 1064 р. Деякий час Галичина знаходилася в руках Ярослава Волинського та біля 1087 р. після неодноразових і настійливих спроб добути собі уділ її отримують брати — Рюрик, Володарь і Василько Ростиславичі. З цього часу, власне, і починається історія Галичини як окремого князівства.

Брати Ростиславичі. Ростиславичі правили Галичиною понад 100 років— з 1087 по 1198 рік. Рюрик сів в найдавнішій столиці Галичини — в Перемишлі, Володарь — в Звенигороде Василько — в Теребовлі. Становище їх зразу ж виявилося доволі складним, — треба було притьмом вступати в боротьбу з західноєвропейськими сусідами. Польща завжди заявляла на Галичину свої права. Угорщина, що володіла Закарпатською Руссю, теж тягла руки до Галичини. Волинські ж князі дивилися на Галичину як не невід'ємну частину свого уділу...

Не встигли Ростиславичі утвердитися в Галичині, як їм пришилося готуватися до боротьби з волинським князем Ярополком, який не міг змиритися з втратою Галичини. Восени 1087 р. він рушив на Звенигород, але по дорозі був вбитий якимсь Нерядцей. Осада ж Перемишля київським князем Всеволодом, що виступив у похід з наміром покарати Ростиславичів, що сховали у себе вбивцю, закінчилася невдачею для князя.

Після смерті Рюрика у 1092 р. в Перемишль перейшов Володарь (1092-1125 pp.). Обоє Ростиславичі жили дружно і, правлячи Галичиною, складали плани про її розширення за рахунок поляків. Однак невдовзі події показали, що їм загрожує небезпека, якої вони не чекали. У 1097 р., в надії залагодити взаємовідносини князів, під Києвом був влаштований Любецький з'їзд, який затвердив також і становище Ростиславичі в, визнавши Галичину їх уділом. Однак, вбачаючи в молодих, енергійних і талановитих Ростиславичах небезпечних сусідів, кн. Давид Волинський, нацькований своїми боярами, разом з князем київським Святополком II (потім — Окаянним) зразу ж після з'їзду осліпили кн. Василька Теребовлянського, який теж був на з'їзді. Правда, волость Василька захопити Давиду не вдалося, бо Володарь змусив його відпустити Василька, сильно спустошив пограниччя Волині і, взявши в облогу Володимир, змусив кн. Давида видати бояр, ініціаторів осліплення його брата. Сам кн. Давид, при загальному обуренні, за підступність заплатив своїм уділом і втік у Польщу. Та після цього Ростиславичам прийшлося вести війну ще з князем Святополком II Окаянним, який, захопивши Волинь, повів і звичайну "волинську" політику. Ця війна закінчилася великою поразкою Святополка Окаянного і його союзників-угорців під Перемишлем у 1099 р. Галичанам допомагали половці.

Перемога під Перемишлем сильно зміцнила становище династії Ростиславичів в Галичині. Вона надовго зупинила просування угорців через Карпати і попередила напади з боку Волині. Навчені гірким досвідом брати Ростиславичі далі дотримуються політики нейтралізації Волині. Вони пильно спостерігають за волинськими князями і невпинно заважають їм організовувати союзи, які загрожували б Галичині. Особливо Ростиславичі всіляко заважали об'єднанню Волині з Києвом.

Об 'єднання земель Галичини в одну державу кп.Володимирком. Три галицькі князівства — Перемишлянське, Звенигородське і Теребовлянське — об'єднав в одне Галицьке князівство Володимирко, син князя Володаря, зробивши столицею місто Галич над Дністром. Володимирко (1124-1153) був рішучим і безоглядним у політиці, не зупинявся навіть перед порушенням клятви заради інтересів державних. Цей князь боронив свою державу зразу на три фронти — проти Київа, Угорщини та Польщі. Володимирко вміло використовував як воєнні, так і дипломатичні засоби в залежності від обставин. Наприклад, коли угорський король Геза вирушив у похід на Галичину, то Володимирко зумів підкупити мадярських вельмож, і вони намовили короля повернутися з півдороги додому.

Галичина була багата на корисні копалини, перш за все, на сіль. Існувало також високорозвинуте ремісництво, містобудування. Галичани торгували з країнами Західної Європи і Візантією. В руках боярства і купців з часом накопичилися великі багатства. Тому тут створилися відповідні соціальні умови, відмінні від решти руських земель. Багаті бояри на зразок західно-європейських феодалів жили в міцно укріплених замках в оточенні придворної свити і під охороною сильної дружини. М.Грушевський, наприклад, пояснює силу боярства тим, що в Галичині протягом чотирьох поколінь правила та сама династія, а боярські родини посідали незмінно високі посади. Не було також двірцевих переворотів, а земська аристократія породичалася з князівською дружиною.

Середнє і дрібне боярство та міщани були антагоністами бояр. Розвиток ремесла і накопичені внаслідок торгівлі багатства забезпечили також міцні позиції міщанства.

Піднесення Галицького князівства за кн. Ярослава Осмомисла. Син Володимирка кн. Ярослав (1153—1187), якого в "Слові о полку Ігоревім" названо Осмомислом, спочатку ще боронив свою державу від київських князів і від свого племінника Івана Берладника. Яро-слав розширив територію свого князівства по Дністру і по Дунаю. Галичина за Ярослава ще більше економічно зміцнилася. Він був наймогутнішим князем тодішньої України: "Галицький Осмомисле-Ярославе! Високо ти сидиш на своєму золотокованому престолі, підперши Угорські гори своїми залізними полками, заступивши королеві дорогу, зачинивши Дунаєві ворота, радячи суди по Дунаю. Гроза твоя по землі тече!", — сказано в літописі.

Одночасно кн. Ярослав підтримував добрі стосунки з Угорщиною, Німеччиною. А в 1165 р. він визнав ленну залежність від Фрідріха І Барбароси.

Однак цей могутній володар змушений був не тільки рахуватися з бажаннями боярства, а й коритись їм. Так, Ярослав, який був одружений з дочкою кн. Юрія Долгорукого, покинув її і зійшовся з Настею з багатого роду бояр Чагрових. Це протиставило одну групу бояр проти іншої. Настя була оголошена боярами чарівницею і спалена на вогнищі в 1170 р. Ярослав не зміг її врятувати.

Зі смертю князя Ярослава закінчується період могутності Галицького князівства. Воно знову стає легкою здобиччю сусідів.

Джерела та література

Багацький В. Суспільне становище жінки в Україні в XVI-XVII ст.— В зб. наукових праць ОДЮА: Актуальні проблеми політики.— Вип. 1-2.—Одеса, 1997.

Грушевський М. Культурно-національний рух на Україні в XVI-XVII ст. — Київ-Львів, 1912.

Грушевский О.С. Города Великого княжества Литовского XIV-XVI вв.— К., 1918.

Ісаєвич Я.Д. Братства та їх роль в розвитку української культури XVI-XVIII ст.— К., 1966.

Ісаєвич Я.Д. Джерела з історії України доби феодалізму XV 1-Х V111 ст.— К., 1972.

Крип'якевич І.П. Джерела з історії Галичини періоду феодалізму.— К., 1962.

Линниченко И. Юридические нормы шляхетского землевладения и судьбы древнерусского боярства в Юго-Западной Руси XIV-XV вв.— К., 1892.

Любавский М.К. Областное деление и местное управление Великого княжества Литовского.— М., 1893.

Максименко М. "Русская Правда" и литовско-русское право.— К., 1904.

Музнчснко Петро. Історія держави і права України. Ч. 1, Одеса, 1997.

Стрийковський М. Хроніка польська, литовська, жмудська і всієї Русі.—Дзвін, 1990, №№ 1-2, 3-4.

Шабульдо Ф.М. Земли Юго-Западной Руси в составе Великого княжества Литовского.— К., 1987.