Чисельність населення цієї культури становила біля 1 мли. осіб. Родові або племінні поселення трипільців розташовувались на високих місцях біля води. Всі житлові будови (площею від 30 до 150 м. кв.

були розташовані кількома рядами чи концентричними колами навколо великого майдану з громадськими спорудами-святилищами. Від майдану радіально розходились вулиці. В самому помешканні підлога викладалась на дерев'яному помості з глиняних обпалених вальків, зверху замазаних глиною. Каркас стін був плетений з лози, обмазаної глиною. Обов'язковими були невеликі округлі вікна. Двосхилий дах покривався соломою або очеретом. Часто житло мало стелю і димар, хоча найчастіше хати опалювались "по-чорному", без димаря і стелі, а дим виходив прямо в отвір в даху. Такі хати з часом називались "курними". Кожна хата мала вівтар-жертовник, піч і лежанку. Зовні і всередині стіни будівель розмальовувались. В межиріччі Пруту і Дністра, в середній течії Південного Бугу, на Уманщині археологи виявили величезні поселення площею до 400 га, де були розташовані концентричними колами понад 2000 жител. Багато осель були двоповерховими. Забудова здійснювалась по кварталах. В деяких поселеннях мешкало до 25 тис. осіб. Трипільці періодично спалювали свої селища і мігрували в інші місця, починаючи все знову.

Ще в 90-х pp. XIX ст. В.Хвойка висловив думку, що мешканці відкритих ним трипільських поселень були найдавнішими предками слов'ян. До цього він дійшов внаслідок вивчення не лише трипільських, а й інших старожитностей Середнього Подніпров'я. Вони розкривають, на його думку, переконливу картину безперервного розвитку хліборобського населення, починаючи з кам'яного віку і закінчуючи слов'янами "Повісті минулих літ". Наступні досліди цілком підтвердили ці спостереження В.Хвойки. Вони показали, що трипільські та інші землеробсько-скотарські племена справді були основою розвитку племен Середньої і Східної Європи, який завершився виникненням слов'янства. Це підтвердили і дослідження російських археологів П.Третьякова, Б. Р и бакова, українських - Я. Пастернака, В.Щербаківського, М.Брайчевського, І.Чернякова та ін.

Європейська наука цю культуру називає "українською неолітичною культурою мальованої кераміки".

В епоху міді-бронзи (3—1 тисячоліття до н. е.) відбувається розклад первіснообщинного ладу. На думку львівських вчених В. Барана і Я. Грицака, на території теперішньої України за доби бронзи існувало три "світи". Це були три етнічно-культурні зони, що відрізнялися походженням населення, побутом і віруваннями. Цими зонами були Полісся, Степ і Лісостеп.

На Поліссі жили нащадки автохтонних палеоєвропейських племен. Поряд з ними мешкали племена праугро-фінського етносу. Життя в лісових хащах не сприяло швидкому культурному розвиткові. Кочові і напівкочові племена жили в степах між Доном і Дунаєм. Вірогідно, що це були індоєвропейські енеолітичні племена місцевого походження. Частина ж населення прийшла сюди з східних степів та Кавказу. Вони й сформували між Дніпром та Південною Волгою великий індоіранський етнос, до якого належали арії та іранські племена, а також скіфи і сармати.

І нарешті, землі в Лісостепу між Сяном на заході і Дніпром на сході, Прип'яттю на півночі і Карпатами на півдні мають доленосне значення в історії України. Більшість індоєвропейських племен завершили своє розселення. В часи розквіту бронзової доби на землях північніше Карпат вже мешкали споріднені між собою племена. Утворюючою силою була стихійна інтеграція більш-менш близьких племен. Звичайно ж, мали місце і природне розмноження, філіація (спадкоємність) племен, і колонізація нових просторів. Отже, філіація, а не розмноження одного - єдиного племені, створювала народ. Вченими припускається думка, що вони були праслов'янами, предками східних та західних слов'ян. На рубежі III і II тисячоліття до н.е. в північній половині Європи, від Рейну до Дніпра, зміцнюється скотарське господарство. В зв'язку з цим швидко виникає майнова і соціальна нерівність. Велика рогата худоба стає символом багатства. Недарма на старослов'янській мові "скотніца" — це скарбниця. Легкість відчудження отар призводить до війн і нерівності племен та їх вождів. Первісна рівність порушилась.

Використання металів почалося на рубежі IV і III тисячоліть до н. е. на Закавказзі, в області, відомій пізніше як "Вірменія". Історик і археолог проф. В. Щербаківський доводить, що після загибелі вірменського міста Топраккале у VIII—VII ст. до н. е. багато майстрів емігрувало на північ, впритул аж до Північної Понтіди. Північно-понтідське мистецтво, пристосувавшись до потреб півночі, розповсюдилось далеко за межі степів. Його знищили тільки татаро-монгольські напади.

Відкриття міді й бронзи призвело до міжплемінної торгівлі, а вона, в свою чергу, посилила внутрішні процеси диференціації.

Отже, обробка міді й бронзи сприяла розвитку плужного землеробства. В цей період вже закінчився перший поділ праці відокремлення тваринництва від землеробства. Знаменитий російський біолог М.І.Вавілов виділив декілька центрів походження культурних рослин. Там і виникло землеробство. Це Китай, Африка, Південна Америка. Звідціля ці рослини розповсюдилися по всьому світу. Археологія показує, як ці первісні племена, все більше розвиваючи тваринництво, поступово переходили до використання бронзи, а в сфері суспільних відносин до патріархату — батьківського роду. ВІ тисячолітті до н. е. ці племена освоюють обробку заліза і створюють те автохтонне населення в басейнах Середнього Подніпров'я і Подністров'я, яке відоме під назвою скіфів-орачів і скіфів-землеробів. Численні племена місцевого походження були одними з предків східних слов'ян.

Ці племена під загальною назвою скіфи-сколоти лісостепу були осілими племенами, які вже знали плужне землеробство. Вони жили родовими общинами, щорічно перерозподіляючи землю між господарствами. Крім відкритих поселень вони будували також просторі укріплені городища (наприклад, Більське, Немировське та ін.). Своїх померлих родичів вони ховали в курганах, інколи досить великих розмірів. Це була вища ступінь варварства при переході до воєнної демократії. Воєнна демократія — це політична надбудова періоду розпаду родового ладу. її складовими є народні збори, рада старійшин і виборність вождя. На зборах вождя обирали, а утверджувала його рада старійшин. Мабуть, що воєнна демократія була перехідним етапом від бездержавного первіснообщинного ладу до власне держави. В цей час у південних сусідів скіфів-сколотів вже спостерігалось зародження примітивних форм держави.

Початок доби заліза ( IXст. до н. е. — IVст. н. е.) ознаменувався другим суспільним поділом праці — відокремленням ремісництва від землеробства, а також появою держави. Спробуємо проаналізувати обставини, за яких це відбулося.

Цьому передувало широке застосування залізних знарядь праці у всіх галузях виробництва, а також виготовлення зброї з заліза. Залізна руда частіше зустрічається в природних родовищах, ніж руда кольорових металів. До того ж залізо легше добувати, хоч і важко обробляти, зате вироби з нього набагато якісніші, бо міцні і гострі. Тисячолітній період ранньозалізної доби в українських землях характеризується великим поступом. В лісостепу України широко стало розвиватись орне землеробство. А через масове використання залізного реманенту почала зростати продуктивність праці. З'явились надлишки продуктів, які можна було обмінювати на інші необхідні в господарстві речі і предмети. Так продовжував розвиватись товарообмін як попередник торгівлі.

В степу все більше культивувалось кочове скотарство. Вважається, що відбулось це з настанням п'ятисотлітньої засухи. Боротьба за виживання в таких складних кліматичних умовах загострила стосунки між кочовиками і землеробами. Степовики наскакували на поселення землеробів, грабували їх і плюндрували оброблені поля і городи, палили оселі і вбивали їх мешканців. Землероби, які вже давно відвикли від регулярних збройних вправ, часто не встигали вдало захистити своє життя і майно. Постійна небезпека з боку степу змушувала землеробів придумати надійну систему захисту. Це було однією з причин вдосконалення суспільного ладу у землеробів. Якщо у трипільців ще не було великих поселень-городищ, добре укріплених і з постійною охороною, то в епоху заліза вони були повсюду. Ці городища, предтечі майбутніх середньовічних фортець, були одночасно громадськими, ремісничими і релігійними центрами. Створювались військові дружини, спочатку як особиста охорона вождя чи князя, а в разі потреби, і як військовий загін для захисту поселень-городищ. Так, з необхідністю виникали нові форми суспільних стосунків і нові форми громадського життя. Інтенсивний розвиток землеробства і військової справи стимулювали розвиток ремесла. Одночасно мешканці цих країв переходили від товарообміну до торгівлі.

Три епохи соціального розвитку первісного суспільства як підсумок. В історії первісного суспільства можна виділити три епохи у відповідності з його соціальним розвитком.

I. Епоха праобщини, або первісного людського стада. Це була невелика група з 20-30 дорослих людей. Збиральництво вимагало великих витрат часу, а малокалорійних харчів за цей час добували небагато. Полювання ж на великих тварин було небезпечним і малопродуктивним.

Археологічні дослідження підтверджують думку про те, що первіснообщинні стада жили на одному і тому ж місці впродовж багатьох років. Це стосується перш за все тих стоянок, які були розташовані на території, багатій на рослинність і тваринний світ. Тоді стадо надовго пристосовувало і обживало природний притулок у вигляді печер