листопада 1918 р. — Головний отаман Армії УНР. У лютому 1919 р. очолив директорію УНР, а в грудні того ж року змушений був виїхати до Варшави. Керував екзильним урядом УНР у Польщі. У1924р. поселився в Парижі, де видавав тижневик "Тризуб". 25 травня 1926 р. вбитий більшовицьким агентом. Похований на кладовищі Моппарнас у Парижі.
Зближенням з Польщею С. Петлюра сподівався отримати визнання небільшовицької України державами Антанти і з їх допомогою звільнити її від комуністичного панування. За польсько-українською конвенцією, Польща визнавала право України на незалежне державне існування, а Директорію — верховною владою УНР. Вона зобов'язувалась не укладати антиукраїнських договорів, гарантувала етнічним українцям у своїй державі мінімум культурних прав. Визначалися також кордони між УНР і Польщею, а на Волині встановлювалась тимчасова лінія кордону, яку пізніше планувалося переглянути.
Українсько-польському порозумінню не сприяла проросійська політика Антанти ще в роки існування армії А. Денікіна. У польській політиці щодо України головними були два напрями: 1) національно-демократичний, що не бажав створення незалежної Української держави; 2) прибічники Ю. Пілсудського найбільшим ворогом Польщі вважали радянську Росію, а в союзницькій Україні вбачали надійний захист проти Москви.
Вторгнення військ Ю. Пілсудського й С. Петлюри на територію юридично радянської України у квітні 1920 р. мало всі ознаки інтервенції. До того жителі УРСР не сприйняли польсько-української угоди як бажаного компромісу, тому поповнень до армії УНР у травні-червні годі було чекати від прагматичного українського села.
Після розгрому поляками Західного фронту М. Тухачевского під Варшавою польське керівництво прийшло до висновку про недоцільність подальшого продовження військових дій і забезпечення незалежного існування держави-сателіта на території Правобережної України, як і неможливості створення блоку Польщі, України, Литви і Білорусі. Тому в жовтні в Ризі почалися радянсько-польські переговори, які завершилися 18 березня 1921 р. укладенням мирного договору. Армія УНР з допомогою кавалерійського корпусу Польщі до кінця листопада 1920 р. відступила з району Коростеня на польську територію, де була інтернована. Кількість інтернованих бійців, старшин і цивільних осіб до 1923 р. сягнула ЗО тисяч. Згідно з умовами Ризького миру Польща одержала території Західної України та Західної Білорусі.
Поразка армії УНР призвела до цілковитого придушення українського національно-визвольного руху. Трагізм української національної революції був зумовлений тим, що розвивалася вона за вкрай несприятливих внутрішніх і зовнішніх умов. Адже до 1917 р. Україна як геополітична реальність не існувала, а створення національної української державності викликало спротив впливових політичних сил. Країни Антанти підтримували претензії Польщі на західноукраїнські землі та плани білої армії щодо відновлення єдиної й неподільної Росії. Тому лідери українських урядів діяли за міжнародної ізоляції, а власних сил для перемоги з чисельними ворогами не вистачало. Хоча боротьба за національну державність закінчилася поразкою, вона все-таки унеможливила механічну інкорпорацію Українських земель до складу радянської Росії. В національно-визвольних змаганнях формувалися й зміцнювалися національна самосвідомість, патріотизм віками гнобленого народу України.
Література
Акт проголошення незалежності України: Постанова Верховної Ради Української РСР // Радянська Україна. — 1991. — 31 серпня.
Андрусяк І., Петренко Є. Блиск і злиденність української національної демократії: Політологічне есе. — К., 1999.
Архів Коша Нової Запорозької Січі: Корпус документів 1734—1775 pp.: У 2-х т. — Київ. 1998 — 2000.
Багатопартійна Українська держава на початку XX ст.: Програмні документи перших українських партій. — Київ, 1992.
Багринець В. М. Коли і як виникли назви Україна, українці. — Ужгород, 1997.
Бандера С. Перспективи української революції: Збірник творів. — Мюнхен, 1978,
Бар М., Зеленоокий А. Війна втрачених надій: Український самостійний рух у 1932—1945 pp. // УІЖ. — 1992. — №6.
Баран В. Україна після Сталіна: Нарис історії 1953—1985 pp. — Львів. — 1992.
Баран В., Козак Д., Терпиловський Р. Походження слов'ян. — К., 1991.
Белебеха І. Україна і комунізм. Кн. перша. — Харків, 2000.
Білас І. Репресивно-каральна система в Україні 1917—1953: Суспільно-політичний та правовий аналіз. — К., 1994. — Кн. 1.
Білокінь С. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР (1917—1941 pp.). — К., 1999.
Боєчко В. Ф., Чабан А. Ю. Роль порубіжних територій у процесі генезису козацтва // УІЖ. — 1999. — № 2.