у бік міського самоврядування, яке було закріплене Магдебурзьким правом у XIV ст. Сформувавшись у ХШ ст. в м. Магдебурзі, воно передбачало право міст на самоврядування, власний суд, земельну власність та звільнення від феодальних повинностей. Першими на українських землях його отримали м. Санок (1339), Львів (1356), Кременець (1374), Київ (1494—1497), Станіслав (1663).
Більшого значення набуває рада бояр. Якогось законодавчого оформлення на зразок європейських держав вона в Галицько-Волинському князівстві в XIII ст. не мала. Але у першій половині XIV ст. у княжих грамотах постійно згадуються бояри як радники князя.
Держава мала власний офіційний "Галицько-Волинський літопис", який фіксує події між 1201—1292 pp. Автори літопису вважали Галицько-Волинське князівство повноправним спадкоємцем Київської Русі. Від 1250 р. з приводу приниження Данила перед Батиєм літописець пише: "О, лихіша лиха честь татарськая! Данило Романович, що був князем великим, володів із братом своїм Руською землею, Києвом, і Володимиром, і Галичем, і іншими краями, нині сидить на колінах і холопом себе називає!". Отже, в розумінні автора "Руська земля" — це Київ, Володимир, Галич, решта — інші краї. У такому ж значенні вжито цей вислів у наступному реченні: "Його ж отець був цесарем у Руській землі, який покорив Половецьку землю". Автор літопису часто вживає форми "руський", характеризуючи окремі Галицько-Волинські звичаї, використовує назву "Русь" в значенні народу Галичини-Волині.
Багато істориків вказували на відмінності в мові, літературному стилі між "Галицько-Волинським літописом" і літописами Новгорода, Володимиро-Суздальської землі, подібні до тих, що існують між сучасними українською і російською мовами. У "Галицько-Волинському літописі", написаному загалом давньоруською мовою, часто вживаються слова і вирази, властиві лише українській мові. Це свідчить про посилення в ті часи процесів формування української мови, використання її в офіційних документах, яким був літопис.
Література
Акт проголошення незалежності України: Постанова Верховної Ради Української РСР // Радянська Україна. — 1991. — 31 серпня.
Андрусяк І., Петренко Є. Блиск і злиденність української національної демократії: Політологічне есе. — К., 1999.
Архів Коша Нової Запорозької Січі: Корпус документів 1734—1775 pp.: У 2-х т. — Київ. 1998 — 2000.
Багатопартійна Українська держава на початку XX ст.: Програмні документи перших українських партій. — Київ, 1992.
Багринець В. М. Коли і як виникли назви Україна, українці. — Ужгород, 1997.
Бандера С. Перспективи української революції: Збірник творів. — Мюнхен, 1978,
Бар М., Зеленоокий А. Війна втрачених надій: Український самостійний рух у 1932—1945 pp. // УІЖ. — 1992. — №6.
Баран В. Україна після Сталіна: Нарис історії 1953—1985 pp. — Львів. — 1992.
Баран В., Козак Д., Терпиловський Р. Походження слов'ян. — К., 1991.
Белебеха І. Україна і комунізм. Кн. перша. — Харків, 2000.
Білас І. Репресивно-каральна система в Україні 1917—1953: Суспільно-політичний та правовий аналіз. — К., 1994. — Кн. 1.
Білокінь С. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР (1917—1941 pp.). — К., 1999.
Боєчко В. Ф., Чабан А. Ю. Роль порубіжних територій у процесі генезису козацтва // УІЖ. — 1999. — № 2.