Московського і всієї Русі. Це могло призвести до посиленого втручання Москви у внутрішні справи Речі Посполитої під приводом захисту православних в Україні й Білорусі. У 1590 р. шість єпископів — львівський, луцький, холмський та белзький, туровський і пінський закликали визнати верховенство Папи Римського за умови збереження церковного устрою і богослужіння за грецьким обрядом. Найактивніші діячі — К. Терлецький та І. Потій — у 1594 р. підготували програму унії, так звані Торчинські артикули. Наприкінці 1595 р. вони відвідали Рим й уклали офіційну угоду з папою. Тільки після цього в жовтні 1596 р. у Бресті було скликано собор, який мав ухвалити рішення, прийняте групою ієрархів. Фактично одночасно відбулись два собори. За унію виступали митрополит, п'ять єпископів з ігуменами, архімандритами, частиною духовенства і шляхти. Проти — двоє єпископів, велика частина духовенства і шляхти на чолі з К. Острозьким. Король Сигізмунд III спеціальним універсалом підтримав рішення прихильників унії.
Виникнення греко-католицької церкви стало подією в політичному житті України, яку не можна оцінити однозначно. З одного боку, українське суспільство замість очікуваного порозуміння ще більше розкололось; розпочалась довготривала завзята внутрішня боротьба, яка стала одним з головних чинників політичного життя до початку Визвольної війни у 1648 р. З іншого — саме греко-католицька церква на західноукраїнських землях протягом XVIII—XX ст. була могутнім фактором збереження національної самосвідомості українців.
Сеймова боротьба — перший досвід українського парламентаризму
Починаючи з 1597 р. на засіданнях сейму та сенату Речі Посполитої українська православна шляхта вела боротьбу за захист своїх прав, проти наступу католиків та уніатів, які, користуючись підтримкою держави, отримали контроль над більшістю парафій, церковних урядів, прибирали до рук майно.
Безпосереднім приводом до розгляду "українського питання" на сеймі 1597 р. став арешт та знущання над екзархом Константинопольського патріарха Никифором, який активно підтримував православних у Бресті. Його звинувачували у шпигунстві на користь іноземної держави. Католицька більшість сейму не відгукнулась на вимогу православних делегатів припинити політичне переслідування. К. Острозький вимушений був порушити це питання на засіданні сенату. Його промова, звернена до короля, стала одним з важливих політичних документів доби. "За віру православну чиниш наступ на права наші, ламаєш вольності наші і, кінець-кінцем, на сумління наше налягаєш, — звертався він до короля, — цим присягу власну ламаєш, і якщо раніш щось для мене зробив, то останньою немилістю все зводиш нанівець. Не тільки сам я, сенатор" зазнаю кривди, але бачу, що справа йде до остаточної загибелі всієї Корони Польської, тому що відтепер ніхто вже не застережений у своїх правах і вольностях, і скоро настане велика смута". Позитивного рішення ухвалено так і не було, Никифор помер в ув'язненні.
Надалі українські православні почали ретельніше готуватись до чергових сеймів, виносити на них значиміші політичні питання, шукати союзників і вступати в коаліції. На сеймі 1599 р. вперше виступила така організована коаліція (конфедерація) православних і протестантів. На сеймі 1603 р. українці підкріпили свої вимоги демонстрацією військової сили — під командуванням О. Острозького (сина К. Острозького) до місця проведення сейму прибув двотисячний загін. Використовували вони й тактику компромісів. Король, потребуючи згоди сейму щодо витрат на війну зі Швецією, вимушений був піти на поступки православним. З-під влади уніатів дозволено було звільнити Києво-Печерський монастир, його архімандрита мали право обирати київська шляхта та духовенство. Це сприяло перетворенню Києва на оплот православ'я в Україні. На сеймі 1607 р. король зобов'язався роздавати посади та маєтки православної церкви лише "людям руського народу" і "чисто-грецької релігії", скасовував судові декрети проти православних осіб духовного звання. Але протягом другого десятиліття XVII ст. помітних зрушень на краще добитися не вдалось.
Важливі рішення були ухвалені на сеймах 20-х років XVII ст. У 1623 р. припинено судове переслідування православної церковної ієрархії, яка з'явилась у 1620 р. за підтримки козаків. Рішення сейму (конституція), за яким дозволялось відкривати нові братства, церкви, монастирі, гарантувало вільне богослужіння за грецьким обрядом, не було враховане в остаточній редакції. В журналі сейму з'явився запис про відкладення конкретного рішення щодо цього. Це означало, що "де-факто" українське суспільство добилось визнання своїх вимог. Минуло ще шість років і сейм 1629 р. легалізував Київське церковне братство зі шпиталем і церквою. Проте знову конституція виявилась половинчастою, в ній нічого не було сказано про братську школу. Крок за кроком прибічники українства вчились на законних підставах захищати свої права. І якщо на сеймах першого десятиріччя XVII ст. позитивні рішення щодо українських вимог можна пов'язати з певною кон'юнктурою, намаганням поляків здобути підтримку православних у боротьбі за московський престол, то успіхи 20-х років XVI ст. — цілковита заслуга консолідованого українського суспільства, провідну роль в якому на себе перебирало козацтво.
Еволюція українського козацтва
Наприкінці XV ст. на теренах України з'являється нова суспільна сила — козацтво. Назва "козак" вперше зустрічається у половецькому словнику XIII ст. У XIV— XV ст. вона поширюється в Криму на означення кінної варти (приміром, при консулі генуезької колонії Кафи). Так називали найнижчий стан кримськотатарського суспільства XV—XVI ст. Найімовірніше слово походить від тюркського "кай-сак" — легко нав'ючений.
Перші згадки про українських козаків зустрічаються в історичних джерелах 80—90-х років XV ст., коли йдеться про населення центральної України, яке ходило на різні промисли (в "уходи") — полювання, рибальство, видобуток солі, селітри або займалося охоронною службою в південних українських степах — на кордоні між Великим князівством Литовським і Кримським ханством. Тому теза про те, що начебто "посилення кріпацтва у Речі Посполитій" спричинило появу козацтва, не відповідає історичним реаліям. З'явилося воно майже за сто років до утворення Польсько-Литовської держави. Впровадження панщини та кріпацтва у Польщі, згодом у Литві тільки стимулювало українське населення до пошуку кращої долі на півдні країни.
Козацтво постало у зв'язку з необхідністю захищати українські землі від татарських набігів, наявністю багатих незайнятих земель, що чекали на колонізацію ("освоєння") зростаючою людністю Великого князівства Литовського.
Згідно з сучасними підрахунками у 1450—1647 pp. татари вчинили майже 160 набігів на українські землі, внаслідок яких Україна втратила тільки убитими та забраними на ясир 2—2,5 мли осіб. Отже, охороняти кордон, вести розвідку, пограничні війни з татарськими загонами було нагальною потребою держави. Через це київський воєвода Юрій Пац у 1489 p., намісник Черкас Богдан Глинський у 1493 p., староста канівський і черкаський з 1514 р. Остафій Дашкович, київський пан Криштоф Кмитич (1520) виступали організаторами і навіть безпосередніми керівниками козацьких загонів у сутичках з татарами, московськими посольствами, що ходили до Криму в пошуках союзників у війнах з Литвою. Вони також ініціювали створення постійних залог у прикордонних районах, напади на татарські міста (Очаків) тощо. Водночас багато українців (селян, міщан, шляхтичів) ходило на промисел у незайманий степ пониззя Дніпра. Це явище стало настільки поширеним, що у 1499 р. київський воєвода видав уставну грамоту про обов'язкову сплату козаками мита з прибутку: "а загалом воєводі мають віддавати десяту [частину]".
Розвиток козацтва мав три стадії.
1. Кінець XV ст. — до 80-х років XVI ст. Протягом століття козацтво було переважно суспільно-побутовим явищем, не маючи сталої структури, організації. Тому і достовірних згадок про нього небагато. Навіть перша спроба його організації — Січ на о. Мала Хортиця, заснована в 1552—1558 pp. Д. Вишневецьким (Байдою), оповита напів легендарними сюжетами.
2. 80—90-ті роки XVI ст. У цей час козацтво зростає чисельно, виникає два його різновиди: низове і городове, формуються організаційні структури (Запорозька Січ, козачі реєстрові загони).
3. Перша половина XVII ст. Козацтво перетворюється на провідника, оборонця і захисника інтересів українського суспільства, православ'я, стає політичною силою Речі Посполитої та Східної Європи. З ним починають рахуватись монархи Туреччини, Австрії, Московії.
Низове козацтво у 80-ті роки XVI ст. зробило своїм центром Січ на о. Томаківка, що біля м. Марганця Дніпропетровської обл. З 1593 р. до 30-х років XVII ст. Січ знаходилась на о. Базавлук біля с. Капулівка Нікопольського району Дніпропетровської обл. Це був військовий табір і водночас козацька громада, товариство, організоване на кшталт напівчернечого, напівлицарського ордену, із своїми звичаями, законами. Тут проживали лише чоловіки. Вони мешкали в простих куренях з дерева та хмизу, вкритих від дощу кінськими шкірами. Назва "курінь" означала також одиницю громадської організації. Традиційно їх було 38. Курінь об'єднував до 600 козаків, які мали спільну скарбницю, був військовою та почасти господарською одиницею. Як правило, десята частина війська перебувала постійно на Січі. Решта, особливо влітку, була задіяна у промислах, роз'їзній службі або у військових походах.
Головними елементами політичного устрою Війська Запорозького були загальна козацька рада, інститут кошового. Рада була органом прямої дії, їй належали певні законодавчо-розпорядчі функції. Вона обирала кошового отамана і старшину (суддю,