Політичний устрій Київської Русі

План

1. Система політичної влади

2. Місцева влада

3. Міжнародні відносини Київської держави

Система політичної влади

Київська держава спершу не була чітко централізованою. За формою правління вона вважалася ранньофеодальною монархією. Протягом IX—XIII ст. влада зазнала складної трансформації. На цьому етапі виникла дружинна форма державності. її особливість полягала в тому, що дружина в руках князя була засобом примусу й управління, збору данини, захисту інтересів країни від ворогів, підкорення нових земель. Найсильніші загони дружинників були зосереджені в ядрі Давньоруської держави — Середньому Подніпров'ї. Стосунки між князем і дружиною були неоднозначними: дружині не можна було наказувати, її потрібно переконувати. У "Повісті минулих літ" Ігор постає залежним від дружини князем. У часи його правління влада князя ще не була достатньо сильною. Тому Ігор був змушений слухатися дружини не тільки щодо укладення миру з Візантією, а й під її тиском вдатися до згубного походу за древлянською даниною. Але вже його наступниця — княгиня Ольга — у державних справах була більш незалежною від дружинників.

Правителі Русі другої половини X ст. — Святослав і Володимир — діють як справжні дружинні князі. Дружина у всьому їх слухається. Історики вважають, що в епоху Володимира дружинна форма державності почала відходити в минуле.^ Дружина виконує лише військові функції, і вже не є фактором політичного життя, апаратом управління й судочинства. Відбувається процес її розшаровування, з'являється прошарок бояр, які стають правлячою суспільною групою.

У добу піднесення Київської Русі формується централізована монархія. Носієм монаршої влади був великий київський князь. У його компетенції перебували: охорона кордонів, керівництво військовими походами, збір данини, судочинство щодо васалів, дружинників, вищих посадових осіб, військово-дипломатична діяльність, будівництво шляхів, охорона торговельних шляхів, придушення заколотів, поширення християнства, забезпечення духовенства, скликання княжих з'їздів, призначення на вищі посади, видання уставів, уставних грамот та інших законодавчих актів. У військовій сфері великий князь спирався на тисяцьких, соцьких, десяцьких, які, крім командування гарнізонами, виконували ще й адміністративні функції. У цивільній сфері княжу владу на місцях здійснювали посадники, волостелі, тіуни, мечники, сотники, вірники, ключники, діцькі, отроки, ябедники, які, крім адміністративного управління, виконували ще й окремі військові функції. Великого князя оточували "думці" — члени княжої ради з числа княжих мужів (великих бояр).

У період феодальної роздрібненості відбулася ще одна зміна форми державного устрою: одноосібна монархія поступилася місцем федеративній монархії. Долю Русі вирішував тоді не великий князь, а група найвпливовіших місцевих князів. Загальнодержавні рішення ухвалювали на князівських зібраннях ("снемах"). Систему влади складали князь, боярська рада та народне віче.

Місцева влада

На місцях державну владу уособлювали князі, які мали власні "столи" у землях, уділах і волостях. Як правило, це були сини або інші близькі родичі великого князя. Загалом вони виконували ті ж функції, що й великий князь, але у межах відведеної їм території, де поступово відбувався перехід від дружинної організації управління до двірсько-вотчинної. Уся влада в князівстві була зосереджена у княже-дворі, а в боярській вотчині — в руках службовців князя, з яких складалася боярська рада. Вона у межах сучасних українських земель, особливо в Галичині, на відміну від російських чи білоруських, відігравала важливу управлінську роль.

З часом влада місцевих князів посилювалась, нівелюючи вплив великого князя. Це зумовило необхідність періодичного скликання княжих з'їздів, які ухвалювали законодавчі акти, вирішували питання війни і миру, державного устрою тощо. На такі з'їзди князі прибували в оточенні власних бояр. Проте вони не стали, як у європейських країнах, зародками парламентаризму, оскільки цьому завадив процес занепаду державності. Колишні племінні народні збори в удільних містах-центрах перетворились на віча повноправних громадян міста і передмість, які, крім Новгорода і Пскова, відбувалися нерегулярно. Рішення на них приймали "одноголосно" шляхом утиску меншості більшістю. Випадки обрання на вічах князів і затвердження рядів (договорів з монархами) можна вважати початками вітчизняного пара-конституціоналізму (ухил від конституційного процесу) як державно-правової практики. Це явище — одна з особливих ознак тогочасного політичного життя Київської Русі. Така конфігурація влади у Давньоруській державі поєднувала в собі монархічну, аристократичну та демократичну моделі управління, які, співпрацюючи і суперничаючи між собою, то посилювали свій вплив, то відтіснялись від державних справ іншими політичними силами.

Міжнародні відносини Київської держави

Від початків свого існування Київська держава прагнула стати активним суб'єктом міжнародних зносин, маючи для цього відповідні кадрові служби. їх обов'язком було здійснювати вплив на підкорені неслов'янські народи, забезпечувати відносини з близькими та віддаленими сусідами. Згодом, на етапі роздрібнення Київської Русі, вони повинні були налагоджувати стосунки з удільними князями.

Зовнішні інтереси Київської держави сягали країн Арабського Сходу, Скандинавії, Західної Європи. Найважливішим напрямом зовнішньої політики була Візантія, з якою 911 та 944 р. були укладені договори, а також, попри збройні сутички і недружелюбні дипломатичні маневри, були династичні стосунки, конфесійна спорідненість (після охрещення Русі).

Стараннями дипломатичних місій, завдяки династичним шлюбам Київська держава налагодила різноманітні відносини з Данією, Швецією, Польщею, Чехією, Угорщиною, Німеччиною, Францією, Італією, Флоренцією.

На той час Київська держава приваблювала їх своєю економічною, військовою могутністю, високим рівнем культури. Жвавою та прибутковою була заморська торгівля Київської держави.

Особливості політичної культури Київської Русі

Політична культура народу розпочинається з моменту усвідомлення ним необхідності державної форми організації свого життя і побудови держави. У цьому контексті Київська Русь історично не була першою державою на етнічній території українців. До неї функціонувала досить розвинута для свого часу політична культура скіфської держави. Вона теж постала не на голому місці. Отже, дослідження політичної культури України сягають глибоких віків.

Київська Русь сформувалася як держава нового зразка внаслідок злиття двох центрів державності, що функціонували у східних слов'янських племен — навколо Києва і навколо Новгорода. Писемна культура Київської Русі засвідчує численні претензії Новгорода і новгородських земель на політичну своєрідність і політичну незалежність. Цей факт важливий тому, що через певні обставини політична самосвідомість російського народу саме Київ визначає первинним центром свого (російського) життя. Ця теза була і нині е одним з головних догматів політичної культури Росії.

Це означає, що офіційна російська, а згодом радянська ідеологія вважали український народ складовою частиною російського, а його культуру — різновидом периферійної культури Росії. Ускладнювала відокремлений розгляд політичної культури України й норманська теорія походження Київської Русі. Гіпотеза про те, що саме норманці є засновниками Київської держави, відіграла значну політичну роль, породила серед окремих представників українського народу комплекс політичної неповноцінності: не ми збудували державу, це зробили чужинці.

Давньоруська держава — Київська Русь — за формою правління була становою монархією. Проте з часів Київської Русі у свідомості народу утверджується взаємне довір'я між владою і громадою. В основі цієї особливості політичної культури — формування зародків самоуправління на народному віче, якому властивий елемент республіканського ладу. Бувало, що народне віче позбавляло князя влади, самостійно запроваджувало норми співжиття й обирало керівників громади. Наявність традиції політичного самоуправління — одна з характерних рис політичної культури руського народу.

Київська Русь була федеративною державою. Кожна з її земель відігравала окремішню роль в її функціонуванні, розквіті й занепаді. Ця особливість політичної історії також відображена в політичній культурі українського народу і виявляється, по-перше, в живучості ідей федеративного устрою Української держави; по-друге, в історичній самосвідомості народу глибокий слід залишила міжусобна боротьба удільних князів за київський престол. Постійні міжусобні війни спричинилися до послаблення могутності та занепаду Київської Русі. Через політичну роз'єднаність між окремими землями, територіями, чвари між політичними лідерами, рішуче засуджувані кожним новим поколінням українського народу, неодноразово були причиною втрати державності. Цей урок з політичної історії України глибоко закорінений у політичній культурі народу.

Вирішальний вплив на формування і розвиток політичної культури Київської Русі мало її хрещення. Християнство розширило можливості цивілізованої взаємодії Русі з Центральною і Західною Європою, дало змогу долучитись до надбань світової культури. Традиційно києворуські князі прислухалися до порад, настанов церкви, визнавали за нею авторитет совісті. Церква могла вимагати від представників княжої влади підкорення певним моральним засадам не лише в особистому, але й у політичному житті: вірності договорам, миролюбності, справедливості. Такі відносини між церквою і державою позитивно впливали на формування політичної культури всього населення. Вона була наповнена принципами християнської моралі й мала високий духовний рівень свого буття.

Політична система Київської Русі, яку уособлювали князі (здійснення законодавчої, виконавчої, судової функцій), рада бояр (дума) та збори громадян (віче), виявляла відповідно монархічну, аристократичну та демократичну тенденції. У політичну традицію вживалося звертання князя за підтримкою до боярської думи, що було необов'язковим, але його ігнорування могло значно ослабити позиції князя. Членами думи були старші дружинники, племінна знать, а згодом церковні ієрархи.

Суттєвим елементом політичної культури тогочасного суспільства була участь громадян